На твердій землі

Передмова, коментарі І. Руснак

Художник-оформлювач Д. О. Чмуж

У виданні збережено основні особливості лексики та синтаксису авторського тексту.

© Національний університет «Острозька академія», 2019

© І. Руснак, передмова, коментарі, 2020

© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019

* * *

У пошуках «Твердої землі»

Задум роману^[1] «На твердій землі»^[2] (1967) зродився у письменника ще на початку 60-х років ХХ століття. У центрі оповіді – молоді українці-емігранти, котрі намагаються «врости» в ґрунт нової Вітчизни і відшукати тут своє щастя. Важливим чинником складного процесу розміщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконаність кожного з них у тому, що він неодмінно тут приживеться. Улас Самчук розгортає в романі цілісну концепцію «дому-гнізда», у якій центральними є поняття «врослості», «закоріненості»: «В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечного видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб пристосуватись велінню стихій в ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага».

Дім віддзеркалював усе ще існуючу досконалість земної дійсності, на «острівці» якої людина могла опертися у своїх спробах зайняти гідне місце. Відтак письменник ще від самого початку запрограмував головного героя Павла Даниліва на збереження свого космічного Храму і людського Дому, адже проєктування власного мешкання – це ще одне свідчення готовності особистості продовжувати пошуки чогось особливо важливого в житті.

Павло Данилів, проєктуючи і зводячи свою фортецю, поріднився з нею, поєднався з її фізичною будовою та її моральним єством. Загальною формою новий дім вирізнявся з-посеред інших модерних споруд, але своїм виглядом він свідчив, що саме так його господар хотів виглядати на цій землі. То була доцільно продумана «шкаралуща» Павлової фізичної та духовної істоти. Відтак герой роману проєктує не тільки власний дім, а й самого себе, свою долю. Дім становить не тільки матеріальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинної спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Даниліва – процес із того ж функціонального ряду, що й обирати наречену.

У житті головного героя було дві жінки, і, як то часто буває, одну кохав, а з іншою одружився. У поведінці першої (Лени Глідерс) було багато театральності, картинності, штучності. «Мене втомлюють ті самі маски», – зізналася вона Павлові. Ще Ф. Ніцше підкреслював, що в людини взагалі немає обличчя, його замінила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що під знятою є інша. Самчукова героїня постійно прагне бути «учасницею тих двох відомих комедій – Божеської і людської», тому вміло міняє маски. То вона вдавала зі себе дитину, котра бавиться ляльками і відриває їм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то ліниву кицьку. Бути вільною означало для Лени безборонно міняти свої маски, звідси – її непередбачувані чудернацькі примхи, витівки, гримаси, кривляння. Навіть портретні зображення героїні позбавлені статики й однозначності. Вагому роль у них відіграють окремі деталі, що їх підкреслюють не тільки певну рису зовнішності, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастіше це очі, колір яких може мінятися залежно від внутрішнього стану, набираючи дивовижних пивних і сіро-мідних відтінків. Окремі деталі переростають в образ жінки-птаха. Спочатку це пряма вказівка на зовнішню подібність Лени, котра сиділа посеред кімнати, підібгавши ноги, до скульптурки птаха. Далі ця деталь розгортається до еквіваленту внутрішньої нестабільності Лениного «я», відтак героїня нагадує маленьку колібрі – живу, непередбачувану іскорку.

Кумедність і грайливість надавали Лені хвилюючої грації, аромату хмільного трунку. Хтиво-приваблива, лицемірна, манірна, позірна, егоїстична – саме такою вона наснажувала мужністю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І він усе гостріше відчував у лукавій спокусниці «глибинну, надглибинну, підглибинну містику».

У прагненні героїні-художниці перетворити життя на гру, безперешкодно одягати і зривати зі себе маски проступає її бажання самореалізації у світі, де гра йде за чоловічими правилами. Аби розірвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жінки стратегію – вирішила стати марсельською повією, вуличницею. Можливо, тому, що між мистецтвом і проституцією завжди є щось спільне, що якось незрозуміло поєднує красу і любощі. Автор не показав, чи впала ця жінка взагалі, а коли так, то наскільки низько, але після поїздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-під мостів Сени: зіжмакані штани, не зовсім чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаєне обличчя, потріскані губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнішністю, епатажною поведінкою героїня Самчука кидала виклик традиційній жіночності. Вона свідомо жила у штучному світі, де було місце тільки для маріонеток Мулен Руж. Але дівчині швидко набридло повсякчас вдавати із себе когось іншого. Лена вирішила жити по-своєму, стати незалежною, знайти своє місце, словом, обжити власний, не обмежений традицією простір.

Лена Глідерс – вільна і сильна особистість, вивищення якої над середовищем У. Самчук показав через наполегливі спроби вийти за межу недозволеного для жінки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, світова кар’єра, капітал, вілли, авта». Вона обрала шлях, що обіцяв свободу і незалежність, а це було можливо тільки в разі зречення своєї належності до другої статі: «…з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі». Свої сексуальні пориви героїня трактує як раптове хвилинне фізіологічне збудження, скороминуще подразнення, відмовляючись тим самим від реалізації у традиційно жіночий спосіб. Лена – художник-модерніст. Рафіноване мистецтво вимагало від неї самопосвяти, його важко поєднати з патріархальними життєвими ролями жінки, від яких героїня вперто відмовляється: «Я не та гола жіноча матерія для постелі, для кухні, для пологів, для мадонности». І хоч головний сюжет її картин – жінка, котра народжує, все-таки для малярки це тільки далека, внутрішня, атавістична туга: «Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку… Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія… мої примхи… Це моя доля. Призначення. Приречення». У. Самчук заговорив про психологію, покликання, мрію, призначення і приречення нової жінки, сильної жінки епохи атому. І коли Павло хотів бачити у ній тільки Єву, то не врахував її наполегливого мовчання і невмолимого заперечення всього патріархального. Інша (Катруся), як Пра-Єва, переконливо виконала трафаретну сцену з яблуком і виказала готовність за третім, четвертим і п’ятим розділами Мойсеєвого Буття прочитати всі подальші.

Катруся народжена, аби стати турботливою господинею, берегинею домашнього вогнища, відданою коханкою, тобто справжньою міцною дружиною. Ще до одруження з Павлом вона прибирала його мешкання, готувала вечері, лишала під подушкою або на столі романтичні писульки, стелила постіль так, ніби то був вівтар. Від усіх Катрусиних талантів віяло запахом подружжя, родинного затишку, материнства. Її патріархальні чесноти творили дисонанс дивовижним принадам Лени, цієї жінки-таємниці. Павла ж більше хвилювала й інтригувала загадка, яку він прагнув розкрити. Можливо, не стільки сама таїна, скільки процес її складного осягання. А тому Катруся з наперед-заданою-патріархальною-передбачуваністю ще деякий час лишалася поза його увагою.

Любов до малярки стала неповторною подією в духовному житті головного героя роману. Усі його почування забарвлені почуттям, яке було не тільки найпотужнішим мотором його бажань, а й запорукою, що забезпечувала повноту існування Павлового «я». Нестримні переживання викликали переключення позитивних почувань молодого чоловіка з обраниці на все, що було з нею пов’язане, особливо це відчутно в еволюції ставлення Павла до модерного живопису, яким захоплювалася Лена. Почуття до загадкової й екстравагантної жінки стало важливою рушійною силою перетворень предметного світу. Головний герой будує власний дім, плекає здичавілі яблуні, розбиває квітники. Навесні у нього «цвіло навіть каміння». Кохання – це та всевладна творча сила, яка спонукає Павла до вибору активної життєвої позиції і до «здобування» світу.

Головний герой переживає справжню пристрасть, занурюється у романтичну атмосферу ностальгійної, засадничо легкої музики, примітивних фільмів про любов, томливих, завантажених сексом романів, мелодійно-млосних і кабалістично-натхненних віршів. Йому все видавалося «надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не виказати найбезглуздішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Немає бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власною кров’ю». Пристрасть до жінки наповнює Павлове життя вагомим смислом і значимістю, хоча автор трактує її в суто античній традиції як недугу, неміч, паталогію, гангрену, що примусила головного героя «стати подразненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами». Підхоплений хворобливим станом та еротичним жаданням, почуваючись Колумбом, Павло прагне розкрити таємницю жіночої плоті, він має претензії не до Лени як особистості, а до її «очей, уст, грудей, стегон, поглядів». Закоханий прагне насолоди – цілком тривіальна ситуація. Ще наприкінці 30-х років ХХ століття Д. де Ружмон розрізняв пристрасть-страждання і пристрасть-насолоду. Видатний швейцарський мислитель нарікав на надмірне захоплення книгами і фільмами, на ідеалізовану еротику і на втечу від механізованої нудьги, що надмір оспівували тільки втіху. Внаслідок цього людина почала вбачати у цьому обіцянку наповненішого життя, силу, яка може перетворити дійсність у щось, що існуватиме поза межами щастя і страждання, у палке блаженство. Вона розучилася відчувати все, що є стражданням, натомість утішається всім, що є насолодою^[3].

Блаженство і втіху першопрохідцю обіцяло підкорення цілини, океану, гірського потоку, тобто всього, що зберігало на собі печать таємничості, незайманості, дикості. Павла Даниліва приваблювала широта і глибина води, її пасивна жорстока могутність, її будуюча і руйнуюча стихія, її життєдайна і смертоносна сила. Ніяке інше почуття не врізалося так гостро і глибоко в його чоловічу природу, як почуття води та її незбагнутої дії. У всіх міфологіях світу вода становить пасивну первісну матерію жіночої істоти, з якої за допомогою плодотворного доторку чоловічої істоти виникало нове життя. Цей анімізм, на думку С. де Бовуар, особливо запав у серця чоловіків. Для моряка море – небезпека, підступна жінка, яку важко здолати, але яку він плекає у своєму прагненні покорити. Для альпініста гора – сповнена гідності, норовлива, незаймана і зла дівчина, а він, ризикуючи життям, воліє підкорити її^[4].

Героя роману «На твердій землі» вабить океан – разюча близькість води, неба, гостра межа життя і смерті, разом із тим – всеохопне почуття відокремленості людини у Всесвіті. Павло жадає гри з небезпечними силами природи, втіленням якої для нього є Лена, прагне сексуальної втіхи. Це голод, що вимагає потамування. І що гостріше герой відчував «жагу розогненого бика», то інтенсивніше шукав спосіб заспокоїти її. Сексуальну гру, насолоду, сп’яніння, екстаз від близькості У. Самчук передав у вишуканих, ліричних, по-чоловічому стриманих, подекуди відвертих картинах: «Як це чудово скомпоновано, коли б’ють громи і шумить вода – стихії, освітлені мільйонами амперів сяйва у славі неперевершеної казки Богом даної землі, сонцю, планетам, людині. Гарячі, мокрі, з болями й скреготом зубів люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою наших грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби». Неповторна атмосфера акту кохання завершується перемогою божества чоловічої статі: «Наша пристрасть розгорілася і не могла заснути. Це вже пожежа під час посухи, це злива вогню».

Почуття головного героя до художниці, подібно до будь-яких людських переживань, суперечливе, у ньому нерозривно поєдналися світло і морок. У. Самчук зобразив, як Павло ледь не фізично відчуває неясність, що постійно зринає між ним і коханою. Усвідомлення того, що Лена повсякчас грає роль, не свою, фальшиву, кимось накинену, не дає спокою. І коли на початку гра бурхливих демонічних сил (героїню порівняно з янголом, скинутим з неба на землю) інтригувала, приносила насолоду, то згодом почала вимагати завершення. Павло визнавав себе звичайним чоловіком, для якого особливо важливими були стандартні, загальноприйняті ідеали: «…я, моя жінка, мої діти, мій дім». Він відродив у собі заколисаний совєтською дійсністю інстинкт власності і «доброго міщанства». Відтак зримо постала дилема, на одному полюсі якої були Лена і підхмарний замок, на іншому – Катруся, будинок, фірма, словом, світ, у який Павло почав уже вростати. Спопеляюча пристрасть і філософія власного «гнізда» були непоєднуваними цінностями у Павловому житті. Внутрішнє протистояння між уявним і реальним породило двоїстість у почуваннях.

Павло Данилів прагнув небезпеки, і він отримав її, отримав небуденну гру, що вражаюче різнилася від звичних повсякденних справ. Вона являла собою вигаданий світ, нове буття, що існувало паралельно зі світом реальним. Ця гра відбувалася заради себе самої, заради задоволення, заради «тіла, гарячого дихання, пристрасті», що загострювали це задоволення. Павлове роздвоєння між бажаною грою і реальними потребами яскраво проступає у сцені уявної розмови з «темним двійником», котрий з’явився з глибин його психіки. Беззубий демон з чорною люлькою нашіптує, що вибору немає: «Можливо, наша планета також хотіла б зірватися зі свого ланцюга і полетіти, хто зна куди, вільною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив’язі, яку їй хтось визначив». Для Павла «ланцюг» визначений ним самим. Його намір затверднути в певній формі вимагав власного «гнізда» з усталеним космічним ладом. І, за традиційними законами, у ньому мала б з’явитися жінка-берегиня. У всякому разі чоловік готується до цього.

Талант, краса, загадковість робили Лену привабливою для Павла, він дедалі гостріше почувався власником цієї жінки, хотів мати її тільки для себе, навіть узяв на себе обов’язки з улаштування її робітні. Він упорядкував простір для майбутніх символічних полотен художниці, покладаючись на свій чоловічий смак і патріархальний досвід. У тій половині, де містилася майстерня, були зосереджені всі домени господині дому: будуар, кухня, їдальня, ванна, майбутня дитяча кімната. Таке впорядкування простору, на думку головного героя, мало б стати втіленням омріяного «раю». Однак він не рахувався зі смаками обраниці, і недопасованість будинку до вподобань художниці підкреслено в романі кількома деталями: зовні бокові стіни з великими вікнами і трохи похиленим на один бік дахом вносили у загальний вигляд споруди дисонанс, а пусте ательє виглядало лишень незграбною кімнатою. «Не для мене, – резюмувала Лена. – Замале, затісне, заблискуче». Вона не могла триматися однієї точки опори, її не приваблював космос, а манив хаос, як це видавалося Павлові. А його потреба подолати «бездомність» і «безпритульність», концепція «твердої землі» потребували не химерності й екстравагантності, а постійності та надійності. Ось чому для Павла все завершилося жорстоко-педантичним зарученням і формальним весіллям із Катрусею. Лена була квінтесенцією духовних та естетичних поривів героя-інтелектуала, Ізольдою його снів, найпотаємнішою ностальгією. Водночас вона стала втіленням плотського духу чи задоволення плотського голоду, інструментом тілесної насолоди. Павло страждає через усвідомлення протиріччя, через нестерпну напругу розуму, який живе цим протиріччям і який однаковою мірою прагне і втіхи, і реалізації омріяного ідеалу. Одруження з Катрусею стало компромісом зі світом, у який він вростав.

Отже, у романі «На твердій землі» перемагає патріархальна міщанська мораль, що трактується письменником як позитивна річ. Це мораль продовження роду людського і розвитку суспільства. Шлюб є втіленням рівноваги (а саме цього прагнув Павло!) і стабільності, у ньому Самчукові герої вбачають красу, поезію, традицію. У шлюбі, на думку письменника, захована надія на щастя. Загальне визначення цього феномену знайти доволі складно, однак увага письменника до серйозної філософської проблеми не була випадковою. Її актуальність для багатьох українських емігрантів обумовлювалася відсутністю продуктивної програми побудови щасливого людського життя в умовах вимушеної еміграції. На питання «чи є щастя?» устами головного героя письменник відповідав: «…є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами», наголошуючи тим самим на невловимості, ілюзорності цілковитої задоволеності буттям-у-світі. Людина постійно прагне здобути щастя, що для У. Самчука було цілком природним, хоча й суперечливим, оскільки великого щастя людина боїться так само, як і великого нещастя. Одного – щоб не згубити, іншого – щоб не знайти. Чи є формула щастя? Можливо, це багатство, кохання, родина, здоров’я, краса? Самі по собі, та й навіть у поєднанні названі цінності щастя не дають. Тільки «баланс вартостей – баланс нашого щастя». Поняття балансу в Самчуковому визначенні сутності щастя є центральним. Із тих кількох значень, що їх має це слово, найбільш придатним для розуміння мислительних побудов письменника слід вважати одне, що означає гармонійне співвідношення елементів у будь-якому явищі. Це співвідношення певних цінностей, які людина може обирати сама. У. Самчук дає простий рецепт, суть якого полягає у пошуку синтезу вартостей, у досягненні їхньої дійової рівноваги. Коли ж не вдасться досягнути бажаного балансу, цінності втратять силу, «і ми зависнемо в порожнечі збайдужіння». Байдужа людина не тільки ніколи не стане щасливою, вона того щастя і не прагнутиме.

«Тверда земля» змушує Самчукових героїв жити у злагоді й рівновазі з навколишнім світом. І то не з чийогось примусу чи наказу, а цілком добровільно, за власними бажаннями і вибором. Людина, переконує письменник, тісно пов’язана зі світом, у якому живе, адже у Космосі немає ізольованих явищ, все у ньому взаємодіє, виконує свою світову роль. Закони «твердої землі» спонукали У. Самчука поєднати три сторони трикутника: кохання – шлюб – щастя. Не випадково втіленням «запашної рожевої радості і запашного рожевого щастя» у романі стала Марта – одружена жінка, у долі якої кохання і шлюб взаємосправдилися. Автор відстоював абсолютну нагальність реставрації основ патріархальної сім’ї, адже шлюб – інституція, яка призначена тривати і протистояти соціальному хаосу. Він виконує завдання зі збереження роду людського, а разом з тим поєднує любовну втіху двох статей і щастя. Улас Самчук повертався до узвичаєних норм і моделей поведінки, за якими, на його думку, людина ХХ століття вчилася б мистецтва кохати і мистецтва бути щасливою. У цьому плані його творчість, перефразовуючи тезу С. Павличко, може стати «полем ґендерної боротьби».

Ірина Руснак

(Вінниця – Київ)

На твердій землі

We measure history by its catastrophes, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy – who can describe them?

Hugh MacLennan^[5]

I

Коли я наважився на цю карколомну авантюру – набути власний будинок із шести кімнат з пивницею, за дванадцять тисяч і сімсот доларів, маючи на конті Королівсько-Канадського банку всього лиш тисячу сімсот готівкою, – мені здавалося, що я наважився як не на справжнє самогубство, то в кожному разі на якусь довічну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало мені не тільки багато доларів, але ще більше безсонних ночей, ніби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне – що після довгого одісейного блукання по широкому, розбурному світі, я ступив нарешті на тверду землю великого, спокійного континенту з його іншим, відмінним ладом, до якого я не мав доступу і на грані якого стояв грізний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я відважився ту заборону порушити, жереб кинуто, і ось я вперше за всі свої тридцять вісім років життя зробився власником пречудного кусника нашої планети, тридцять два фути широкого, сто вісім довгого, під кокетливим горбиком звивистої вулиці Ґлен, де пишався в західному сонці, на два поверхи, «мій дім – моя фортеця»^[6], з верандою колоніального стилю, до якої від хідника вело тридцять двоє не дуже надійних, бетонових східців.

На початку цей дім і ця фортеця уявляли собою лишень містерійно занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподібно «оґдену», зі стелями, розписаними примарними розводами, які понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, які мало чим різнилися від звичайного хідника на вулиці, і кухнею, у якій, можна припускати, замість варити їжу, тридцять років кували кінські підкови.

Аґент продажу реальностей новозаснованої, але вже відомої агенції «Снилик і Ко», з вулиці Дандес-Захід 33, якого я просив щось подібне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково і тим самим заощадив мені принаймні дві і пів тисячі готівкою.

Бо засадничо, мій дім (дозвольте на майбутнє його так величати) робив цілковито вдовольняюче враження, містився в непоганій частині міста, поблизу Гай-Парку, не позбавлений фантазії в топографії, два, спереду і ззаду, травники, залишки квітника, пара тінистих дерев, а головне, вище на взгір’ї за межею, справжні джунґлі флори і фавни, де, крім дубів, берез, сосон та іншої рослинности, водилося також чимало сірих, ледачих ракунів, які лазили поруч з домашніми котами, перістих, кокетливих скунксів, які тероризували йоркширських пуделів і цілі зграї сірих та бурих вивірок, які, мов блохи, стрибали не тільки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіалісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовно перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіще скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично з’являлися, обціловували кожну квітку і так само блискавично зникали.

А коли додати, що в зарослому кленовим гаєм, давноневживаному ґаражі сусідки Ґрінвуд, водилося кілька осячих гнізд, а під моїм столітнім дубом за хатою незалежно і гордо росли червоні з білими крапками мухомори і височіла темно-бура піраміда муравлища – картина буде завершена. Бракувало хіба індіян-сиуксів^[7], які б вийшли з пралісу сусіда Фіцджеральда^[8], отаборилися на моєму травнику, розложили багаття і під звуки тамтаму почали танцювати свої загрозливі гуґі-буґі^[9].

Така картина далебі могла проймати і найчерствішого суб’єкта, особливо коли западала ніч і з-за побитої громами сосни на пригірку висувався щербатий диск місяця під гімни міріядів цвіркунів, які нагадували дикий захід, ковбойські фільми, Гарі Купера^[10] і гавкання койотів.

І подобався мені не лишень краєвид, настрій, довкілля, а також весь, його величність, дім, бо ж це значило не тільки «дах над головою», не тільки «домашнє огнище», а також копальню золота, бо ж між моїми генеральними операційними планами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбільше дві кімнати, а решту житлової площі віддаю в комірне, що за моїми математичними обрахунками мусіло покрити всі мої будинкові витрати, включно з податком міської управи. Після цього я мав би жити на планеті як спадкоємний паразит, зовсім задурно, у просторі двох кімнат з трьома вікнами і різними вигодами, гідними будь-якої капіталістичної акули.

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати до верхніх кімнат і розписувати по їх стелях фрески, гідні фантазії помпейських майстрів, а його ринви, як тільки полив перший дощ, спричиняли на всі боки такий водоспад, що до деякої міри нагадував Ніагару. Не маючи ніякого досвіду з ніякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Мені завжди здавалося, що всі дахи, яких стільки набудовано по всій землі, красуються собі між небом і землею, як ті птахи небесні, що піклується ними сам Господь Бог, а їх власники розкошують собі під їх благодатним покровом і покурюють люльку з «оґденом».

Щойно аж тепер і на власні очі я побачив і я переконався, що це соціально-філософське питання виглядає аж не так ідилійно. Стіни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею і убиральнею обступили мене зо всіх боків, «як та чорна хмара», не давали пільги ні вдень, ні вночі, вимагали ремонту, незважаючи на сумний факт, що моє конто в «Роял-Кенедієн» безнадійно ізсякло і нічого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом.

О, той дах і ті ринви! І хто їх таких вигадав? Першим моїм природним відрухом було вдатися до відповідних майстрів цього діла і віддати цілу цю морочливу проблему у їх досвідчені руки. І дуже до речі, на це навинувся один мій знайомий, старий еміґрант, поважний громадянин, власник будинку і тягарового авта «Дженерал моторс»^[11] з Оттави, який саме цим ділом займався. Я, розуміється, представив йому весь мій клопіт, він уважно досвідченим оком позирнув на дах, кількакратно обійшов весь будинок, відходив на віддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловісно язиком; я, розуміється, слідкував за кожним його магічним рухом, моє серце, розуміється, боляче завмирало і майже завмерло зовсім, коли мій експерт, з виглядом чародія, вирік своє остаточне рішення: причина злочинного діяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пів інча на правий бік. Така прецизна докладність цієї експертизи викликала у мене зрозумілу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу паніку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадійна тандита, пізійська вежа^[12], кандидат на руїну, і що втиснули мені його несумлінні аґенти, як гнилі яйця, та чи не прокинуся я одного разу під його звалищами, як кіт, який заліз у невластиве місце і обвалив на себе склад череп’яних горшків. Я обережно висловив свої сумніви експертові, на що він, з авторитетним виглядом, мене потішив, що для песимізму нема причин, бо, мовляв, коли він простояв в такому вигляді три десятки років, він зможе простояти і ще стільки і що тут залишається – дати нові ринви і піднести правий бік на пів цаля вище.

– А скільки б це коштувало? – поквапився я запитати.

– О… – казав той, розтягаючи кожне слово, – коли брати діло поважно і зробити, як слід… О! Сто двадцять…

– …долярів? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… – Я замовк.

Це, мабуть, щось справді не те. Я не мав ні стільця, ні горшка, в моїй кишені… Словом – звідки візьму сто двадцять доларів на такі другорядні, тридцять років задавнені справи і коли та вода свобідно лилася стільки часу – хай ллється далі, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним наміром не турбувати його більше.

Одначе ті трикляті ринви отруїли весь мій спокій, особливо, коли я вертався з нічної зміни і мусів хоч трохи заснути; чортові ринви, без огляду на втому, зривали мій сон і хоч-не-хоч я мусів ними більше цікавитись, ніж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду і ззаду… Знизу, розуміється, не багато побачиш, треба б вилізти на дах, а це значило – як-не-як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того – що б я порадив, коли б виліз наверх? Коли треба все міняти, підносити на пів цаля – вагання оправдані. Лишень через мою дурну і вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все-таки заризикував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки), я використав вікно убиральні, яке дуже доречно виходило на дах сусіда, звідки без труднощів можна потрапити куди слід.

Відповідно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком і обценьками, без яких я не сідав навіть снідати, витиснувся бочком крізь вузьке вікно, подряпав до крови носа, викарабався на сусідський гарячий, як сковорода, дах і мої злочинні каналії ринви опинилися перед самим моїм носом у всій своїй первобутній подобі. І що я побачив? Мої ринви по вінця завалені гнилим листям, залиті водою, що в них посходили клени і можливо навіть водилися дикі качки. З пересердя я забув свої страхи, переліз на свій дах, навколішках обслідкував усе довкруги і після цього почувався далебі не гірше, ніж дослідник Стенлі^[13], який віднайшов початок ріки Конго.

Я абсолютно й незаперечно ствердив, що мої ринви давно обірвали будь-які ділові стосунки з рурою, яка, у свою чергу, була старанно забита всіляким добром, включно до якогось дитячого черевика і залишків мертвого птаха. Вимагалося негайної операції, і я мусів її негайно виконати.

І я без надуми взявся за діло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звільнив ринви від вікових нашарувань органічних і неорганічних пород, ручкою молотка пробив вхід до рури, і на моє радісне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, ніби ви одного соняшного ранку відчинили клітку і випустили зграю ув’язнених птахів. За кілька хвилин мої обездолені ринви пишалися чистотою, мої руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердій землі, був гордий, ніби еспанський матадор, який переміг найсильнішого бика.