Czytaj książkę: «Титан», strona 6

10. Випробування

Новосілля в особняку на Мічиґан-авеню Ковпервуди справляли наприкінці листопада 1878 року. Минуло близько двох років, як вони переселилися в Чикаґо, і ці два роки не пропали даремно. На перегонах, званих обідах, на прийомах у клубах «Юніон-ліґ» і «Келюмет», куди Едісон ввів Ковпервуда, вони зустрічалися з новими людьми, зав’язували знайомства і тепер могли вже розіслати більше трьохсот запрошень на своє свято. Правда, в числі цих трьохсот гостей мали бути і люди їм незнайомі – друзі Мак-Кібена та Лорда. На запрошення відгукнулося десь двісті п’ятдесят осіб. Френк вів свої справи в Чикаґо настільки вправно, примудряючись весь час залишатися в тіні, що ніхто не зацікавився його минулим. Він був заможний, добре вихований, не позбавлений чарівності. Функціонери, котрі зустрічалися з ним у товаристві, вважали його приємним і недурним. Ейлін була гарна, з удячністю відгукувалася на найменшу увагу, й їй охоче віддавали належне. Проте вищий світ Ковпервуда не визнавав. Відомо, що за належного такту та спритності можна, не посідаючи жодного становища в товаристві, створити собі цілком надійну репутацію. У ті часи в Чикаґо існував тижневик, в якому друкувалася світська хроніка, і Френк за посередництва Мак-Кібена змусив його служити своїм інтересам. Представити сумнівне бездоганним – не легке завдання в будь-яких умовах, але якщо зовні у вас все йде доброчинно, якщо ви тримаєтеся впевнено, володієте достатнім шармом, а головне – маєте капітал, то це все набагато спрощує справу. Мак-Кібен знав редактора Гортона Біґерза. Це був жалюгідний цинік років сорока п’яти, котрий опустився, із сивим волоссям і сумною фізією – не людина, а якийсь губчастий наріст чи поліп, що виявляв показне пожвавлення та зацікавленість тільки там, де цього вимагала вигода. У ті дні редактори світської хроніки ще були вхожі в привілейовані доми – у ролі гостей, а не репортерів. Утім, і тоді вже їх приймали не дуже охоче. Мак-Кібен, бажаючи прислужитися Ковпервудові, котрий давав йому роботу і до котрого він був дуже прихильний, якось сказав Біґерзу:

– Ви ж знаєте Ковпервудів?

– Ні, – відповів редактор. – А хто вони такі?

Як і кожен дармоїд, він прислуговував тільки представникам вищих кіл.

– Ну як же? Ковпервуд – банкір. У нього є контора на Ля-Саль-стрит. Вони – з Філадельфії. Пані Ковпервуд – красуня, молода й таке інше. Вони будують собі особняк на Мічиґан-авеню. Вам би годилося з ними познайомитися. Гадаю, що вони будуть прийняті в кращих домах. Едісони з ними дружні. Якщо ви тепер присвятите цим людям увагу, вони вас не забудуть. Ковпервуд – людина щедра й узагалі хороший чолов’яга.

Біґерз нагострив вуха. Світська хроніка – небагата пожива, а нагода заробити також випадає не часто. Тим, хто хотів отримати схвальний відгук преси, щоб зміцнити власне становище в світі або проникнути туди, доводилося передплачувати його видання і грошей не шкодувати. Незабаром після цієї розмови Френк отримав підписаний бланк із контори «Сетердей ревю» і негайно послав чек на сто доларів пану Гортону Біґерзу особисто. Слідом за цим родини, що не мали особливої ваги в чиказькому світі, стали помічати, що коли вони запрошують на званий обід Ковпервудів, «Сетердей ревю» поміщає звіт, а в тих випадках, коли Ковпервудів не буває, немає і звітів. Мабуть, із цими Ковпервудами краще підтримувати знайомство. Але все ж, хто вони такі?

Будь-яка увага преси, будь-який, навіть найскромніший успіх у товаристві, легко може перетворити людину на мішень для лихослів’я. Той, хто хоч трохи виділився з навколишнього середовища, миттєво привертає до себе увагу світських кіл: хто він, звідки взявся, ким є? Ейлін вклала в свій перший прийом у новому будинку всю душу, Френк – весь свій смак і винахідливість, тому не дивно, що новосілля стало чимось незвичайним, а цього, з огляду на відомі обставини, Ковпервудові і не слід було робити. Чиказьке товариство, як ми вже розповідали вище, вирізнялося безнадійною відсталістю, на всілякі нововведення дивилося несхвально та мирилося з ними дуже неохоче. Вторгтися в це вузьке коло і приголомшити всіх пишністю та небаченим блиском було щонайменше необачно. Найобережніші, навіть якщо і не прийдуть зовсім, то про все дізнаються і також винесуть свій вирок.

Урочистості розпочалися о четвертій годині. Гості продовжували з’їжджатися до пів на сьому. О дев’ятій відкрився бал, для якого був запрошений знаменитий чиказький струнний оркестр. Танці перемежовувалися виступами більш-менш відомих артистів, а об одинадцятій годині подали розкішну вечерю. Гості сиділи за маленькими столиками в трьох залах першого поверху, ефектно освітлених гірляндами китайських ліхтариків. На довершення всього Френк вивісив у картинній галереї не тільки найкращі полотна, привезені з-за кордону, а й останнє придбання – чудового Жерома, котрий тоді перебував у зеніті своєї дещо екзотичної слави. Картина зображала голих одалісок біля басейну, викладеного різнобарвною мозаїкою. Для Чикаґо таке мистецтво було занадто фривольним. Люди, котрі мало тямлять у живописі, визнали цю роботу непристойною, тоді як освіченіші не могли побачити в ній нічого поганого. Але так чи інак, цей твір безперечно оживляв галерею.

Тут же висів і нещодавно присланий із Європи портрет Ейлін роботи голландського художника Яна Ван-Беєрса, з котрим Ковпервуди познайомилися минулого літа в Брюсселі. Він написав портрет за дев’ять сеансів і створив доволі ефектну річ, в яскравій кольоровій гамі. Ейлін була зображена на тлі літнього ландшафту, в глибині виднівся ставок, оточений низьким кам’яним парапетом, крило голландського заміського будинку червоної цегли, куртини з тюльпанами та блакитне небо в пухнастих хмарках. Ейлін сиділа на увігнутому підлокітнику кам’яної лавки, тримаючи над головою рожеву, оздоблену мереживом парасольку. Біля її ніг зеленіла трава, шовковий костюм у білу та блакитну смужки – за останньою паризькою модою – облягав її сильне, квітуче тіло, солом’яний брилик із м’якими широкими крисами, зав’язаний блакитною стрічкою, кидав тінь на очі, що іскрили життям і веселощами. Художнику вдалося передати характер Ейлін – сміливість, самовпевненість, зухвалість, властиві особам неглибоким, котрі ще не зазнали поразок. Соковитий фарбами, хоча і дещо викличний, як і все, пов’язане з Ейлін, портрет здатен був викликати заздрість у тих, кого природа нагородила не настільки щедро. Якби це була жанрова річ, портрет міг би вважатися чудовим. У м’якому світлі газових ріжків Ейлін на цьому полотні здавалася особливо блискучою – доступна, безтурботна, розбалувана красуня, котру завжди пестили та берегли. Багато відвідувачів затримувалися біля портрета, чимало лунало на його адресу зауважень – дехто промовляв голосно, а дехто – пошепки.

Із самого ранку Ейлін мучили неспокій і невпевненість. За наполяганнями Френка вона завантажила секретарку, юне і старанне дівчисько, котра розсилала запрошення, сортувала відповіді, виконувала усілякі доручення і часом могла навіть дати слушну пораду. Фадетта, камеристка-француженка, зовсім збилася з ніг, поспішаючи все вчасно підготувати для своєї пані, котра мала сьогодні одягнути два гарнітури – один вдень, а інший – між шостою і восьмою годинами вечора. Розшукуючи стрічку, що кудись поділася, або старанно начищаючи брошки та пряжки, вона так і сипала своїми mon dieu і parbleu.⁴ Ейлін, як зазвичай, чимало помучилася, перш ніж погодилася, що все гаразд. Особливо важким був вибір сукні. Портрет, що висів у картинній галереї, немов кидав їй виклик. Ейлін здавалося, що сьогодні ввечері їй призначено з’явитися на суд усього суспільства. Врешті-решт, вона все ж таки не послухалася поради кращої чиказької кравчині Терези Донован і зупинила свій вибір на паризькому платті від Борта з важкого брунатного оксамиту із золотистим відливом. Воно дуже пасувало до її волосся та кольору обличчя і вигідно облягало струнку фігуру жінки. У тон сукні були і коричневі шовкові панчохи та бронзові черевички з червоними емалевими ґудзиками. Кульчики Ейлін спершу одягла аметистові, але потім замінила їх топазовими.

Біда Ейлін полягала в тому, що вона не вміла все це проробляти зі спокійною впевненістю світської левиці. Вона не стільки керувала обставинами, скільки обставини – нею. В інших випадках її виручали тільки спокій, витримка та такт Ковпервуда. Якщо чоловік був біля неї, вона почувалася шляхетною леді, котра вміє триматися невимушено в будь-якому товаристві. Але варто було їй залишитися одній, і жінка негайно втрачала мужність, хоча боязкість аж ніяк не була їй властива. Ейлін ніяк не могла забути про своє минуле.

О четвертій годині Кент Мак-Кібен, елегантний і самовпевнений, окинувши швидким, не дуже схвальним поглядом всю цю пишність, зупинився у великій вітальні з Тейлором Лордом, котрий, востаннє оглянувши весь будинок, вже зібрався було йти, щоб повернутися ввечері, та затримався, помітивши адвоката. Якби Лорд і Мак-Кібен були знайомі ближче, вони, ймовірно, узялися б обговорювати майбутній прийом і шанси Ковпервуда на успіх, але зараз, не наважуючись розмовляти відверто, тільки обмінювалися загальними фразами, що нічого не означали. В цю мить в усій своїй красі у вітальні з’явилася Ейлін. Кент Мак-Кібен подумав, що вона ніколи ще не була така гарна, як сьогодні. Що не кажи, а порівняно з цими пихатими кокетками, яких так багато зустрічаєш в світі, з цими хитрими, злими, розважливими кар’єристками, котрі вміло спекулюють своїм суспільним становищем, Ейлін була просто чудова. Шкода тільки, що їй бракує впевненості в собі, їй би слід бути трохи стриманішою, трохи холоднішою, дуже вже вона простодушна та привітна. І все ж за підтримки Френка вона може досягти багато чого.

– Чарівно! Все тут абсолютно чарівно! – запевнив він Ейлін. – Я якраз казав пану Лорду, що в захваті від вашого особняка.

Почувши таку похвалу від Мак-Кібена, людини світської, так ще й у присутності Тейлора Лорда, також прийнятого вищим товариством, Ейлін була надзвичайно задоволена. Вона аж сяяла від задоволення.

Одним із перших прибули пані Вебстер Ізраельс, пані Бредфорд Кенда і пані Волтер Райз Коттон. Вони обіцяли допомогти Ейлін приймати гостей. Дами ці пишалися своєю проникливістю й умінням розбиратися в людях, але навіть не підозрювали про те, якому ризику піддають свою репутацію. Їх спантеличила розкіш, якою оточила себе Ейлін, зростаюча популярність Ковпервуда в фінансових колах і пишність нового будинку. У пані Вебстер Ізраельс був такий дивний рот, що Ейлін, зустрічаючись з нею, щоразу дивувалася: «До чого ж вона схожа на рибу!» Однак пані Ізраельс не можна було назвати потворною, а цього дня пожвавлення надавало їй навіть певної миловидності. Пані Бредфорд Кенда в блідо-рожевій сукні зі сріблясто-сірими вставками, що частково скрадала її худорлявість, була ще доволі приваблива, незважаючи на свою сухоребрість. Вона брала у всьому найгарячішу участь, вважаючи, що присутня на знаменній події. Пані Волтер Райз Коттон, помітно молодша, ніж дві інші дами, за роки свого перебування в коледжі набралася модної вченості та вважала себе «вищою від забобонів». Вона інстинктивно вгадувала, що Ковпервуди, мабуть, не належать до вершків товариства, але вони стрімко просувалися вгору суспільною драбиною і, чого доброго, можуть обігнати решту. А тому з ними треба бути люб’язною.

У житті буває іноді так, як на картинах Монтічеллі: окремі предмети, фігури, особи втрачають свою відособленість, зливаються в барвисту єдність, і окремішність зникає в загальному блиску. Новий особняк Ковпервудів із величезними, до підлоги, вікнами першого поверху, з висіченими з каменю важкими гірляндами квітів по фасаду, з різьбленими дубовими дверима під’їзду, прихованими у глибокій ніші, незабаром заповнився строкатим рухливим потоком гостей. Багатьох Френк та Ейлін бачили вперше. Це були гості, запрошені Мак-Кібеном і Лордом, котрих вони тут же представляли господарям. Майданчик біля під’їзду та сусідні провулки були вщерть забиті сучасними екіпажами та кіньми, що нетерпляче гризли вудила. Всі, з ким Ковпервуди були більш-менш знайомі, приїхали раніше та залишалися довше за інших, бачачи, що тут є на що подивитися і чим помилуватися. Ресторатор Кінслі надіслав цілу маленьку армію вишколених офіціантів, котрих дворецький Френка розставив навколо столу. Їдальня, витримана в червонувато-брунатних тонах, що були улюбленими в стародавній Помпеї, виблискувала кришталем, вражаючи погляд пишністю сервірування. Сукні жінок – тут були представлені всі відтінки сірого, бузкового, коричневого та зеленого кольорів, модних тієї осені, – ефектно поєднувалися з коричневими тонами вестибюля, темно-сірими з позолотою стінами вітальні, суриком їдальні, білого з позолотою забарвлення музичної кімнати і нейтральної сепії картинної галереї.

Ейлін не втрачала сили духу завдяки присутності Френка, котрий переходив із їдальні в бібліотеку, з бібліотеки в картинну галерею, розмовляючи то з однією, то з іншою групою чоловіків. Вона стояла біля входу в залу, виблискуючи своєю марнославною вродою, чудова, але гідна жалю, – втілення марноти всього показного та жорстокого: «мати і не мати». Цей розцяцькований натовп, в якому було більше цікавості, ніж дружньої уваги, більше заздрощів, ніж доброзичливості, більше прискіпливості, ніж поблажливості, з’явився сюди тільки задля того, щоб усе вивідати і все розкритикувати.

– Навіть не розумію, чому, але ваш будинок, пані Ковпервуд, нагадує мені вернісаж, – наче між іншим, зауважила пані Сімс.

Ейлін вловила шпильку, але не знайшлася, що відповісти, а тільки спалахнула від образи й уїдливо спитала:

– Ви так гадаєте?

Задоволена досягнутим ефектом, пані Сімс гордовито рушила далі в супроводі закоханого в неї молодого художника, котрий завжди йшов за нею по п’ятах.

Це зауваження, як, втім, і багато іншого, показало Ейлін, що вона ще далеко не «своя» людина у вищому світі. Поки що ні її, ні Ковпервуда в світ приймати не бажали. Вона майже зненавиділа недалеку пані Ізраельс, котра стояла біля неї в цю мить і чула зауваження пані Сімс. І все ж таки пані Ізраельс була хоч кимось: пані Сімс відзначила її легким кивком і доволі поблажливим: «Як ся маєте?».

Поява Едісонів, Следів, Кінґслендів, Гоксемів та інших уже нічого не могла виправити: Ейлін втратила душевну рівновагу. Але коли після обіду молодь на чолі з Мак-Кібеном – він був розпорядником на балу – почала танцювати, Ейлін знову, незважаючи на свою невпевненість, опинилася на висоті. Вона була веселою, сміливою, чарівною. Кент Мак-Кібен, котрий мав славу великого мастака і знавця всіх таємниць і тонкощів полонезу, вів її в першій парі цієї граціозної, святкової ходи, а за ними другою парою слідував Ковпервуд із пані Сімс. Ейлін, у білій атласній сукні, шитій сріблом, у діамантових сережках, діадемі, намисті та браслетах, засліплювала майже екзотичною розкішшю. Вона виблискувала в буквальному сенсі слова. Мак-Кібен був абсолютно скорений і розсипався в компліментах.

– Яка насолода танцювати з вами, – шепотів він, нахиляючись до жінки. – Ви гарні, як сама мрія!

– Але мрія аж ніяк не безтілесна, в цьому, знаєте, легко переконатися, – відказувала Ейлін.

– О, якби мені випало таке щастя! – жартівливо бідкався він.

Ейлін зрозуміла натяк і у відповідь глянула на нього з дражливою посмішкою. Пані Сімс, котру посилено розважав Френк, скільки не намагалася, так і не змогла розчути їхньої бесіди.

Після полонезу Ейлін, оточена гучним, легковажним натовпом розв’язної «золотої молоді», повела всіх дивитися на свій портрет. Люди старшого покоління засуджували надмірну кількість вина, оголених жінок на картині Жерома, що висіла в одному кінці галереї, зухвало яскравий портрет Ейлін в іншому її кінці, і саму господиню будинку, за котрою дуже старанно упадали декотрі вітрогони. Пані Рембо, дама добра та доброзичлива, сказала своєму чоловікові, що Ейлін, як їй здається, «занадто поспішає жити». Пані Едісон, вражена кричущою розкішшю та розмахом святкування, влаштованого Ковпервудом і захмарністю, якщо не багатолюдністю та респектабельністю, то блиском усіх вечорів у їхньому будинку, зауважила чоловікові:

– А Ковпервуд, мабуть, наживає скажені гроші.

– Так, адже він – природжений фінансист, Елло, – повчально пояснив Едісон. – Він спекулює на біржі і, певна річ, наживає і буде наживати великі гроші. А ось чи приймуть їх у світі – не знаю. Будь він один, без дружини, було б простіше. Вона – дуже вродлива, але Френкові вона – не пара, не така йому потрібна дружина. Вона якось аж занадто гарна.

– Маєш рацію. Мені вона подобається, але боюся, що вона сама може собі нашкодити. А жаль.

Якраз у цю мить Ейлін, з розпашілим від лестощів і компліментів щасливим обличчям, проходила повз них у супроводі двох усміхнених шалапутів. Ковпервуди відвели під танці музичну кімнату та вітальню, і тепер усі кинулися в цю імпровізовану бальну залу. Назустріч Ейлін мчали звуки музики, запах квітів, багатоголосий гомін. Схвильована, вона зупинилася на порозі, окидаючи поглядом рухомий, блискучий, галасливий натовп.

– Давно я не бачив таких краль, як пані Ковпервуд, – зауважив Бредфорд Кенда редактору світської хроніки Гортону Біґерзу. – Вона, мабуть, навіть занадто гарна.

– А яке вона, по-вашому, справила враження? – допитувався обережний Біґерз.

– Чарівна жінка, тільки боюся, що вона недостатньо стримана і недостатньо розумна. Їй би треба триматися поважніше. Вона надто захоплюється. Наші зрілі красуні не захочуть у них бувати, поруч із нею вони всі будуть здаватися старими бабегами. Якби пані Ковпервуд була не настільки молода і не настільки вродлива, до неї поставилися б краще.

– Я також так гадаю, – сказав Біґерз. Насправді ж він зовсім так не думав і взагалі нездатний був до подібних узагальнень. Але тепер він був твердо в цьому переконаний, бо так сказав Бредфорд Кенда.

11. Плоди сміливих починань

Наступного дня за ранковою кавою в Сімсів і в багатьох інших чиказьких оселях тільки і було розмов, що про новосілля у Ковпервудів і про те, будуть вони прийняті в товаристві чи ні.

– Як хочеш, але пані Ковпервуд зовсім не вміє себе тримати, – зауважила пані Сімс своєму чоловікові. – І взагалі вони влаштували не новосілля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кінці галереї повісити її портрет, а в іншому – цього Жерома! А сьогоднішня замітка в «Прес»! Немов вони і справді якесь цабе.

Пані Сімс підозрювала тепер, і небезпідставно, що дала себе одурити своїм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кібену, котрі познайомили її з Ковпервудами, і це дратувало.

– А що ти скажеш про гостей? – спитав пан Сімс, намазуючи маслом булочку.

– Всі ці люди – без респекту. Крім нас, по суті, і назвати нікого. Дуже шкодую тепер, що ми поїхали. Хто такі ці Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жінка (вона мала на увазі пані Гоксем)! Замучила мене своєю пришелепкуватою балаканиною.

– Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейґеніном, – зауважив пан Сімс. – Він стверджує, що Ковпервуд приїхав сюди після того, як збанкрутував у Філадельфії, і що проти нього там буцімто висували кілька позовів. Ти щось про це чула?

– Ні. Але пані Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллі. Мені завжди здавалося дивним, що вони виїхали з Філадельфії, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.

Сімса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фінансових колах Чикаґо, і він заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумніву, був вельми не дурний і дуже енергійний, а це зазвичай викликає в людях заздрощі, якщо тільки вони не розраховують на твою доброчинність або самі не досягли успіху в якійсь іншій галузі. Тепер Сімсам захотілося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, і дізнатися всю його таємницю.

Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свій вирок Ковпервудам, як відбулися події, якоюсь мірою навіть важливіші для їхнього майбутнього в Чикаґо, хоча Ейлін і не усвідомлювала цього. Стосунки між новими та старими газовими компаніями все більше загострювалися. Стурбовані акціонери старих компаній стали дошукуватися, хто ж це стоїть за цими новими компаніями, що так нахабно зазіхають на їхні права та привілеї. Такому собі Парсонсу, адвокатові «Північно-чиказької газової», було доручено протидіяти махінаціям де Сото Сіппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дізнавшись, що муніципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесію і що апеляційний суд має намір цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: він запропонував висунути проти нової компанії звинувачення в таємній змові та поголовному підкупі членів муніципалітету. Вдалося розкопати чимало доказів, що підтверджували, що Дьюнівей, Джейкоб Герехт та інші члени муніципалітету Лейк-В’ю отримали хабарі, і, порушивши справу, можна було відтягнути остаточне вирішення питання про видачу концесії з тим, аби виграти час і дати можливість старій компанії ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сіппенза і генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один і другий – усього лиш підставні особи, а справжній натхненник усієї цієї афери – Ковпервуд або ще якісь підприємці, котрих він, своєю чергою, представляє. Парсонс якось зайшов навіть у контору до Ковпервуда в сподіванні погомоніти з ним і щось у нього вивідати, але хитрість не вдалася. Тоді він почав ще старанніше вивідувати про минуле Френка та його ділові зв’язки. Завершилися всі ці розшуки і розслідування тим, що в окружному суді наприкінці листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрі де Сото Сіппенза, Джадсона Ван-Сайкла й інших у таємній змові. Майже одночасно «Західна» та «Південна» компанії зі свого боку також звернулися до суду. І ті, й інші вказували, що за новими підприємствами стоїть Ковпервуд, котрий має намір примусити старі компанії відкупитися від нього. Газети не забарилися опублікувати історію, що сталася з Френком у Філадельфії, правда, не в усіх подробицях, а лише те, що він сам незадовго до того вважав за потрібне їм повідомити.

«Таємна змова» і «підкуп» – слова неблагозвучні, проте звинувачення, сфабриковані адвокатом конкурента, ще зовсім нічого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навіть газети згадували про все це лише побіжно та дуже обережно, збурили загальний інтерес і привернули увагу до Ковпервуда та його дружини. Френка попросили дати інтерв’ю, і він заявив, що не є пайовиком нових компаній, а всього лише їхнім фінансовим агентом, і що висунуті проти нього звинувачення – чистісінької води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога більше заплутати справи. Він навіть погрожував подати в суд за наклеп. Судові позови ні до чого не призвели (Ковпервуд умів ховати кінці у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явлені, і Френк став відомим, як спритний, верткий махляр із доволі сумнівним минулим.

– Про Ковпервуда починають писати в газетах, – сказав якось Енсон Меррил дружині за сніданком. На столі перед ним лежав номер «Таймс», і він зиркнув на заголовок, розміщений за тодішньою модою пірамідою, що проголошував: «Чиказькі громадяни звинувачуються в таємній змові. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрі де Сото Сіппенза й інших». Далі йшли подробиці. – А я думав, що він – звичайний маклер.

– Я знаю про них лише те, що мені розповідала Белла Сімс, – підтримала розмову дружина. – А що про нього пишуть?

Енсон Меррил простягнув їй часопис.

– Мені завжди здавалося, що вони – вискочки, – проголосила пані Меррил. – Ніколи її не бачила, але кажуть, що вона – зовсім нестерпна.

– Цей філадельфієць непогано починає, – посміхнувся Меррил. – Я бачив його в клубі. Він справляє враження людини дуже розумної. Йому пальця в рот не клади.

Точно так само і пан Норман Шрайхарт, котрий неодноразово помічав Ковпервуда в залах клубів «Келюмет» та «Юніон-ліґ», але дотепер ніскілечки ним не цікавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, і надзвичайно енергійний, він був прямою протилежністю зніженому Меррилові. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрівши якось у клубі Едісона, підсів до нього на велику шкіряну канапу.

– Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стільки пишуть у газетах? – запитав він банкіра. – Ви ж усіх знаєте, Едісоне, і, пригадую, навіть якось знайомили мене з ним.

– Авжеж, як же, – весело відповідав Едісон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якої набула його справа.

Пристрасті розгорілися, а це свідчило про те, що Ковпервуд діє доволі спритно, і головне – що він зумів відвернути підозру від махлярів, котрі стояли за його спиною.

– Він – уродженець Філадельфії. Кілька років тому перебрався сюди і відкрив хліботоргову та комісійну контору. Тепер він – банкір. Розумний чоловік, як мені здається. І достатньо багатий.

– Газети пишуть, що тисяча вісімсот сімдесят першого року він збанкрутував у Філадельфії, заборгувавши мільйон доларів. Це правда?

– Наскільки я знаю, це так.

– І він справді сидів у в’язниці?

– Так, наче сидів. Але, наскільки я розумію, жодних злочинів він не вчиняв, а просто чогось не поділив із місцевими фінансистами та політиками.

– І йому всього лиш сорок років?

– Щось близько цього. А чому це вас цікавить?

– Та так. Достатньо сміливий у нього план – обдерти старі газові компанії. Гадаєте, йому це вдасться?

– Ну, цього я не знаю. Адже мені відомо тільки те, що я прочитав у газетах, – обережно відповів Едісон. Йому взагалі не хотілося продовжувати цю розмову. Ковпервуд через підставних осіб намагався якраз ціною певних поступок дійти згоди й об’єднати всі компанії. Але справа поки не дуже клеїлася.

– Гм! – вимовив Шрайхарт, сам дивуючись із того, що ні він, ні Меррил, ні Арніл, ні інші функціонери не додумалися досі зайнятися виробництвом газу або скупити акції у старих компаній.

Із цією думкою він і пішов із клубу, а наступного ранку у нього вже виник власний план. Як і Ковпервуд, Шрайхарт був хитрий, холодний і розважливий підприємець. Він твердо вірив у майбутнє Чикаґо й усі починання, пов’язані з ростом міста. Коли діяльність Френка привернула його увагу до газових підприємств, Шрайхарт хутко зметикував, які можливості в них закладені. Мабуть, і зараз ще не пізно вступити в боротьбу. Якщо діяти достатньо спритно, то не виключено, що вдасться вихопити з-під носа супротивників цей ласий шматок. А якщо ні, то можна спробувати перетягти на свій бік Ковпервуда.

Людина владна, Шрайхарт не любив брати участь у справах як молодший компаньйон або дрібний вкладник. Якщо вже він за щось брався, то бажав розпоряджатися та керувати. Він вирішив запросити до себе Френка і побесідувати з ним. Секретар написав за його вказівкою лист, в якому Ковпервуда достатньо зрозумілими виразами просили зайти «у важливій справі».

Френк нині вважав своє становище у фінансовому світі Чикаґо достатньо міцним, однак він ще не забув, як зовсім нещодавно його чорнили всі кому не ліньки. Усе це разом узяте змушувало чоловіка ставитися з неприхованим презирством до всього людства – як до бідних, так і багатих. До того ж він добре пам’ятав, що Шрайхарт, котрому він був представлений, ніколи раніше не відзначав його навіть найменшою увагою.

«Пан Ковпервуд просить повідомити, – писала під його диктовку секретарка Антуанетта Новак, – що він зараз дуже зайнятий, але буде щасливий бачити пана Шрайхарта в будь-який час у себе в конторі».

Самовпевнений і владолюбний Шрайхарт лютував, отримавши цей лист, але потім розсудив, що від побачення з Ковпервудом шкоди не буде, а користь воно принести може, й якось під вечір пішов до нього в контору, де був прийнятий дуже люб’язно.

– А, пан Шрайхарт, як ся маєте? – привітав його Ковпервуд, простягаючи руку. – Дуже радий вас бачити. Ми, наскільки я пам’ятаю, зустрічалися з вами лише раз, кілька років тому.

– Так, так, пригадую, – відповідав Шрайхарт, широкоплечий, з квадратним обличчям, коротко підстриженими вусиками над упертою верхньою губою та жорсткими, пронизливими чорними очима. – Судячи з газет, якщо тільки їм можна вірити, – приступив він безпосередньо до справи, – вас цікавлять місцеві газові підприємства, так?

– На газети ніколи не слід особливо покладатися, – чемно заперечив Ковпервуд. – Але, можливо, ви будете ласкаві спершу пояснити мені, що змушує цим цікавитися вас?

– Бачите, правду кажучи, – відповідав Шрайхарт, дивлячись упритул на Френка, – я сам цікавлюся газом. Це достатньо вигідна сфера для вкладання капіталу, а крім цього, до мене нещодавно звернулися дехто з членів правління старих компаній і просили допомогти їм об’єднатися (Шрайхарт брехав). Загалом мені хотілося б знати, невже ви справді розраховували домогтися таким шляхом якогось успіху?

Ковпервуд посміхнувся.

– Перш ніж обговорювати це питання, я хотів би отримати вичерпнішу інформацію про ваші наміри та зв’язки. Ви кажете, що до вас звернулися акціонери старих компаній і просили допомогти їм дійти якоїсь згоди. Я правильно вас зрозумів?

– Так.

– І ви думаєте, що вам вдасться їх об’єднати? А на яких умовах?

– Мені здається, що найпростіше було б заснувати компанію тримачів, і за кожну стару акцію видати акціонерам по дві або три нових. Тоді можна було б обрати одне правління, мати одну контору та припинити всі ці позови, від чого всі тільки виграли б.

Він промовляв недбалим, поблажливим тоном, немов і не підозрюючи, що все це було давно обдумано самим Ковпервудом, і той не міг не надивуватися спокійному нахабству, з яким цей вправний чиказький махляр, котрий ще недавно навіть не вважав за потрібне з ним вітатися, тепер підносить йому його ж власний план.

– А на яких умовах думаєте ви залучити до цієї справи нові компанії? – обережно поцікавився Ковпервуд.

– Та на таких же, як і всі інші, якщо тільки капітал у них – не дуже розпорошений. Про подробиці я ще не думав. Гадаю, що дві або три акції за одну, залежно від того, який реально вкладений капітал. Треба ж узяти до уваги і претензії старих компаній.

Ковпервуд міркував. Варто чи не варто обговорювати цю пропозицію? Випадала оказія швидко і без особливого клопоту заробити купу грошей, продавши свої акції старим компаніям. Але тоді левова частка зиску від всієї цієї комбінації дістанеться вже не йому, а Шрайхарту. А вичекавши, може, й удасться домогтися від старих компаній вигідніших умов, навіть якщо Шрайхарт і зуміє їх об’єднати. Важко сказати. Нарешті він спитав: