Чернобыль: История ядерной катастрофы

Не знаю, автор сам додумался или кто подсказал, но он осветил один важный организационный момент в отношениях АЭС и энергосетей в советское время. Все остальное – довольно беспомощный пересказ доступных источников, в основном, книг Г.Медведева и А.Дятлова.

Глубину невежества автора в технических деталях могу проиллюстрировать термином, который он выдумал, – завод-изготовитель ядерного реактора. Даже сейчас большинство реакторов собираются на стройплощадке, даже корпусные. Корпус приходит с одного завода, ТВС с другого. Модульные реакторы еще только рассматриваются в виде проектов.

Впрочем, от историка не ждешь точности в технических деталях.

Но такая мелочь, – с какой из площадей попадали депутаты съездов КПСС в КДС проверить не сложно, но автор не проверил. Аппаратный вес разных чиновников и другие реалии советского времени автор, похоже, вообще не представляет. Но во введении заявляет цель – показать роль аварии на ЧАЭС в распаде СССР. Не знаю, может где-нибудь в конце он до этой задачи дойдет, но читать уже не хочется.

Книга выглядит как попытка успеть за интересом к теме аварии, разбуженной сериалом НВО. На мой взгляд, очень неудачная попытка.

Как современник и, в какой-то мере, участник событий, развернувшихся после аварии на ЧАЭС, очень рекомендую эту книгу. В ней есть определенные технические неточности, но эта книга все же не о механике событий, а о людях, которые к ней принимали участие.

На сегодняшний день наверное лучшая историческая книга о аварии на Чернобыльской атомной станции. Хорошо написана, легко читается.

Історія катастрофи від самого початку, тобто від будівництва, і до укриття 2019 року. Кількість використаних джерел вражає (список на 40 сторінках!).

10 днів я читала цю книжку... Робила перерви, бо просто неможливо спокійно читати про те, як будували з численними помилками, неякісними матеріалами, "гнали" строки, нехтуючи техбезпекою... Про те, що незважаючи на явне недотримання чітко розписаного плана експерименту, його все одно вирішили провести "будь що". Що, коли все таки сталося, ніхто й гадки не мав, що саме, бо всі були 1000%-во певні, що реактор не може вибухнути, то ж і не бачили очевидного. Не можливо без стискання серця читати, як відверто жертвували собою ті, то перший опинився там, бо ж "якщо не ми - то хто?". А пам'ятаючи "Припятский синдром" Любові Сироти , ще більше воно стискається, коли усвідомлюєш, що і тих, хто жертвував, і тих, хто втратив все при переселенні, просто кинули напризволяще...

Більше за все обурило те, що беручись гратися у "мирний атом", ніхто достеменно не знав про нього. Дали установку, що він - безпечний, і від неї відштовхувалися. Жодної інструкції на випадок ЧС, жодного плану дій, жодного повного розуміння процесів усередині. Читати про поведінку "лідерів" було просто гидко, а Горбі просто хотілося по пиці заїхати, бо ж він завжди був певний, що вони ВСЕ зробили правильно! Певний до тепер! Особливо, мабуть, правильним була вимога проведення параду 1-го травня "щоб не допустити паніки", %$(^%$!

Я наробила купу закладок, думала, використаю, коли писатиму відгук. Але потім всі їх передивилася і зрозуміла, що не вистачить ніякого відгуку, щоб все те подати... Всі ці кричущі деталі, які просто волали, що до добра не доведуть! Це треба просто читати... Стиль Плохія не те, що дуже сподобався, але відчутно, що книга писалася для західного читача. Автор намагався не лише розказати про катастрофу, а й спробував розтовкмачити що ж то була за країна така дивна - СРСР, де логіка і наука ніяк не поряд із "Партія наказала!". Те, як він зрозуміло подає складні питання (технологічні моменти і т.д.) мені імпонує. Буду читати його і далі.

Щодо самого видання. Мені вже не перший раз трапляється цей Бібколектор, видання якого відмінні від видань Фоліо лише відсутністю лого останнього. Може то якийсь "відросток" видавництва - не знаю. Проте книжка містить ті ж самі традиційні "фішечки": відсутність редагування, очепятки, неточності перекладу. Запам'ятався "танк" - калька з англійської tank - резервуар (чи то підземний водний, чи то наземний). З якогось дива у Прип'яті з'явилися "жилі будинки" По селах лишилися "старики" А без професора Легасова влада "справитися" не могла... А глава 18 називається "Побудження" (в сенсі "пРобудження")...

Цікавим було дізнатися про становлення "Руху". Для мене він завжди асоціювався із В'ячеславом Чорноволом, а не з Драчем, Щербаком та Яворівським...

Після прочитання занотувала собі спробувати знайти і переглянути фільм Юрія Щербака "Запредел" (рос.) про постраждалі райони. Прочитати у майбутньому (поки що вистачить мені цієї теми) його книжки про Чорнобиль. І вчора ж таки прочитала статтю білоруса Алеся Адамовича "Честное слово, больше не взорвется, или Мнение неспециалиста" (1988, 1991). У книзі вона згадується як стаття-звинувачення адмінапарату. А у тексті, що я читала, автор вказує, що вона написана на особисте прохання Горбачова... Дивно...

Автор детально, по минутам, описывает происходившее в ночь на 26 апреля 1986 года, однако вдобавок к этому подходит к Чернобыльской катастрофе с необычной стороны - с социальной. Не просто хроника, но хроника через взаимоотношения людей и советской системы, а также советского быта за авторством человека, который сам жил в той системе. Вдобавок оканчивается книга совсем уж необычным фрагментом - довольно обширным рассказом о том, как на фоне последствий катастрофы росло недовольство украинцев Кремлем и желание обходиться без ядерной энергетики вообще и как это вылилось с кухонь и улиц в речи депутатов и сыграло в итоге значительную роль в обретении независимости Украиной и распаде СССР.

В целом книга читается довольно хорошо, автор, приводя сотни фамилий, не забывает регулярно напоминать читателю, кто есть кто, от чего никакой мешанины в голове не происходит. Но, скажем, по сравнению с Адам Хиггинботам - Чернобыль. История катастрофы , написано более сухо. Да, Хиггинботам по-прежнему мне нравится больше. Хотя напрямую эти книги сравнивать нельзя - описывая одно и то же событие, они затрагивают разные аспекты и не конкурируют, а, скорее, дополняют друг друга.