Czytaj książkę: «Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників»
Чарівна капуста
Золотоголовий хлопчик
Діялося це не за моєї пам’яті й не тут. Одна жінка була чарівницею і через це не могла мати дітей.
Дізналася вона, що в горах є дід, який може їй допомогти, й помандрувала до нього.
Дід вислухав її, дав дві горошинки й сказав, аби ковтала одну вранці, а другу – ввечері.
Другого дня вранці одну горошинку жінка проковтнула, а друга покотилася та й упала у пійло. Віднесла вона кобилі пити, а кобила спила й горошинку.
Через сорок тижнів жінка народила хлопчика, що мав золоту голову, а кобила привела золотоголове лоша.
І хлопчик, і коник ростуть не по днях, а по годинах. Малий уже вчиться в школі. Мати розповіла йому про діда, який дав їй горошинку, і хлопчик вирішив провідати його.
Пішов у далекі гори, погостював три дні, а звідти повернувся з чарівним перснем, що дід подарував.
А цей перстень зробив його таким сильним, що золотоголовий хлопчик міг дуба з корінням вирвати.
Просить мати, аби він подарував їй той перстень, а коник радить не давати. Хлопець не дає.
Тоді чарівниця задумала позбутися сина й заволодіти чарівним перснем.
Подає вона хлопцеві сніданок з отрутою. Але тут прибігає золотоголовий коник і каже:
– Не їж, брате, бо вона хоче тебе отруїти.
Хлопець послухав коня і висипав сніданок собаці. Собака з’їв і тут же здох.
– Бачиш, мамо, що ти зі мною хотіла зробити? – каже він. – Тож тепер не нарікай, що залишаю тебе одну, а сам їду світ за очі.
Сів на золотоголового коня і поїхав. Їхали вони цілий день. Надходить ніч і треба кудись проситися ночувати.
А мати цього хлопця була знайома з усіма чарівницями. Задумала вона хлопця зі світу збути – полетіла до своєї приятельки, аби його перестріла.
Не встиг хлопець подумати, що нема де ночувати, як виходить з лісу вродлива жінка й просить до себе:
– Я маю багато волів. Якщо мене захочеш, то я хоч зараз згодна виходити за тебе заміж.
Пішов дивитися на її воли, а то ведмеді. Як не кинуться на нього, а він лише рукою махнув – і всі лежать неживі.
Входить до її палацу і каже:
– Ой, що то за воли! Я за одним махом усіх повбивав.
– Як ти такий сильний, – каже вона, – то будеш моїм чоловіком. Але спочатку подивися на моїх собак.
Пішов дивитися на собак, а то сорок вовків. Він як махнув рукою – всі сорок трупом лежать.
– Добре, – каже вона. – Коли ти такий сміливий і сильний, то будь моїм чоловіком.
Вийшла вона надвір і переговорила з його мамою, що нічого не боїться хлопець. Сама не знає, що вчинити.
– Знаєш що? – каже стара. – Виймемо йому очі. Але головне якось перснем заволодіти, аби силу втратив.
Входить чарівниця до хати і каже:
– Перед весіллям треба жениха купати.
Нагріла води. Він роздягнувся, скинув з руки перстень, а його мати хапнула той перстень і каже:
– А тепер я зроблю з тобою, що сама схочу!
Чарівниця питає:
– Що з ним вчинимо?
– Виймемо очі й кинемо голого за пліт.
Кинули чарівниці хлопця за пліт на оболонь, де його кінь пасся. Як побачив кінь, що таке сталося з його другом, підбіг і каже:
– Сідай якнайскоріше, бо вони вже здогадалися й радяться спекти тебе в печі.
Викарабкався він на коня, й той завіз його далеко-далеко. Скинув під старим високим хрестом і ліг поруч відпочивати. Він заснув, але опівночі чує, що його будить кінь. А то прилетіло три круки. Один сів на лівий бік перехрестя, другий – на правий, а найстарший – на вершечок.
Чує: говорять між собою.
Перший каже:
– Село вимирає, бо води нема.
Другий каже:
– Я сам таке зробив. Я копитом заткав джерело. Якби хтось з них взяв сирового полотна, зліз у криницю, відкрив ним нору, то вода знову була б.
Третій:
– Я чув, що цісарева донька дуже хвора: зсохла на тріску. Вона гуляла в парку і плюнула на доріжку, а жаба прискакала і ту слину злизала. Жаба тепер живе під підлогою її кімнати й чекає смерті царівни. Треба ту жабу зловити, розрізати, дати крові з неї напитися дочці цісаревій, а в м’ясі скупати, і одужає.
– А ще що в світі діється?
– Знаю, що мати синові очі вибрала.
– Якби він дійшов на світанку до Дунаю, то буде така вода текти, що хто би в ній не вмив очі – стане видючим.
Знялися з хреста три круки й полетіли. А кінь питає:
– Все чув?
– Чув. Але як я зможу дійти до ранку до Дунаю?
– Сідай швидше й поїдемо.
На світанку були вони на березі Дунаю. Промив очі, кінь питає:
– Бачиш?
– Як крізь товсте скло.
– Вмивай ще раз.
За другим разом побачив ліпше, а за третім – повернувся зір.
– А тепер куди поїдемо?
– Поїдемо до того села, що без води вимирає. Може, хоч який одяг дадуть, бо я голий.
Доїхали до села, а біля криниці сидить старий дід і плаче.
– Дайте, дідусю, води!
– Де ж я тобі візьму, дитино? Одна-єдина криниця була – та й та пересохла. Люди мруть без води, худоба гине.
– Дайте мені якесь вбрання, драбину, сирового полотна, і будемо мати воду.
Приніс дід все, що просив хлопець. Зліз він драбиною у криницю, витяг з нори чортове копито і відразу пішла вода. І таке було джерело, що нараз криниця заповнилася і побігла вода потоком. Люди втішилися, біжить худоба, всі п’ють, дякують йому, а він каже:
– Їдемо до царя.
Сів на золотоголового коня і через якийсь час були в цісарському саду. Вже більше доби не спали, були змучені й позасинали. Збіглися царські слуги. Одні стали коло них, а другі побігли до царя.
– Що сталося? – питає цісар.
– Золотоголовий хлопець із золотоголовим конем у саду спить!
Цісар зібрав військо, оточили сонного з усіх боків, аби не втік. Сам цісар підходить і питає:
– Хто ти такий?
– Я – лікар, – спросоння відповідає цісареві.
– А чого ти так погано одягнений?
– Не питайте. Я вашу доньку вилікую, і ви мені краще вбрання подаруєте.
– Як вилікуєш, то вона жінкою твоєю буде. З усього світу лікарі в мене були, але ніхто ще не вилікував.
Пішов до її покою і так зробив, як круки говорили. Одужала царівна.
Оженився з нею парубок і жив, поки життя не прожив.
Золоті яблука
В одній сім’ї було три дочки. Дві повіддавалися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливішою з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.
Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Марійкою, банував1 батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.
Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітський тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, знущалася, як лише могла.
Одного разу каже Марійці:
– Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти, то маєш на пасовищі виткати мені з павутини звій білого полотна. Як не витчеш, то не вертайся до хати.
Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:
– Чого ти плачеш, Марійко? – Та як мені не плакати, коли мачуха наказала виткати з павутини звій білого полотна, а я не вмію ткати.
– Не плач. Подивися краще мені в ліве вухо та й візьми, що треба.
Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати.
Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:
– Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.
Втекла би Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовищі та й гризеться, що тепер робити.
– Чого журишся, Марійко? – питає корова.
– Та як не журитися, коли мачуха наказала принести звій синього шовку, а де я його візьму?
– Не гризися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.
Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести звій червоного оксамиту.
Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить за кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє.
Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:
– Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.
Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить – йде незнайомий дідок.
– Чого ти, дівчино, плачеш? – питає.
– Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.
– Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як заріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточку і посади в грядку.
Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед города з кісточки виросла прекрасна яблуня, одразу зацвіла, а на третій – зродила золоті яблука.
Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.
Над’їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла догори, і побачив під ними Марійку. Так сподобалася йому, що каже:
– Якби ти хотіла, я б оженився з тобою.
Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:
– Дай, яблуне, йому яблуко.
Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати золоті яблука. Як обірвали всі до одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому.
А на другий день побачили на своїм городі яблуню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.
Зачарований хлопець
Був собі чоловік і мав багато дітей. Тяжко йому жилося. Якось приходить до нього чарівник і каже:
– Дай мені одного хлопця, я візьму його до себе в школу. Приїдеш через три роки і забереш його назад.
Дав чоловік йому хлопця, і чарівник вчить його, муштрує на всі боки і навчає різних штук.
Кінчилися три роки, їде батько за сином. А чарівник показує йому три голуби.
– Вибирай, котрий з них твій син.
Голуби всі однакові, котрого вибрати? Не знає чоловік, що робити.
Приходить він додому та й розказує жінці про тих голубів. А жінка йому:
– То ти дав йому хлопця, а він хоче голуба віддати? Іди й кажи, нехай віддає хлопця!
Іде він до чарівника другий раз, а той знову показує йому три голуби.
– Подивися, котрий твій син?
І батько знову пішов додому без сина. Жінка свариться ще дужче.
Збирається він іти третій раз, і сниться йому вночі сон. Ніби каже син: «Тату, як ти прийдеш за мною і покажуть тобі три голуби, то я буду з лівого боку, і трошки тріпну крилом. Як я тріпну крилом, ти мене зразу лови і не віддавай».
Прийшов батько до чарівника, а той знову показує три голуби.
Чоловік свариться:
– Ти віддай мені сина!
– А ти пізнай, – каже йому чарівник.
Дивився, дивився чоловік на ті голуби, а один – раз! – і тріпнув крилом. Чоловік одразу вхопив його.
– Це мій син!
– Ні, це не твій син, – каже чарівник.
– Я пізнав і забираю, – сказав батько і не віддав чарівникові голуба.
Приніс він його додому, і голуб перекинувся хлопцем.
Минуло кілька днів, і не стало в них ніякої їжі. Треба десь дістати грошей на харчування. Каже син батькові:
– Тату, я перетворюся на коня, а ви ведіть мене на ярмарок і продавайте. Кажіть на ярмарку так: «Яку мій кінь виб’є копитом яму, стільки треба насипати за нього золота». Але продавайте мене тільки без вуздечки.
Повів старий коня на ярмарок. Ходять купці, але хто ж стільки золота має? Коли йде той самий чарівник. Через плече в нього торба.
– Продається кінь?
– Продається.
– Що за нього?
– Яку мій кінь виб’є копитом яму, засип золотом.
– Добре.
Кінь як почав бити, то й вибив яму по груди. Розкриває чарівник торбу, засипає яму золотом і бере коня. Але вуздечки батько не дав. Одяг чарівник на коня свою вуздечку.
Їде чарівник додому, а кінь і по землі біжить, і попід хмари летить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю! Аж порожня торба відлетіла.
Побіг кінь додому, а чарівник встав і собі пішов.
Перетворився кінь хлопцем, і живуть вони з батьком, розживаються. Але сім’я велика, і гроші минаються. Син і каже:
– Ну, тату, треба знов іти на ярмарок. Тільки дивіться, щоб не продали мене з вуздечкою.
Повів старий коня на ярмарок, але ніхто не міг його купити. Аж тут знов іде чарівник з торбою через плече. І знов продав йому батько коня. Довго торгувався чарівник, хотів і вуздечку взяти, але старий не дав.
Їде чарівник додому, стискає ногами коня. А кінь то по землі біжить, то під хмари злетить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю, аж загриміло. Чарівник упав, торба відлетіла, а кінь побіг додому. Перетворився він удома хлопцем і живуть вони, розживаються.
Минув час, і знову гроші минулися. Каже син татові:
– Підемо знову на ярмарок. Знов буде яма золота. Лише тільки не давайте вуздечки.
Прийшли вони на ярмарок. Коло коня купці роєм рояться. І пани, і попи – усі хочуть мати такого коня. А грошей таких не мають. Коли йде знову той чарівник. Питає за коня.
– Кінь продається, – каже батько. – Дайте за нього стільки золота, щоб була повна яма. А яму він виб’є копитом.
– Добре.
І зачав кінь бити яму. Б’є і б’є, лиш земля на всі боки летить. Забився в яму по груди. Насипав чарівник повну яму золота, а тоді й каже старому:
– Дайте мені й вуздечку.
– Ні, не дам.
– Я вам за неї ще дві пригорщі золота насиплю.
Подумав старий: «Як за дві пригорщі золота, то можна й віддати». Та й віддав вуздечку чарівникові. Одяг чарівник вуздечку на коня і поїхав. Кінь то по землі біжить, то під хмари злетить, але вирватися від чарівника не може. Приїхав чарівник додому, заводить коня у стайню, прив’язує його. Потім насипав йому казан вугілля і каже:
– Їж, вражий сину. Ти мучив мене, а тепер я тебе буду.
Замкнув стайню і пішов.
Ліг чарівник спати. А на ранок встав і йде до коня. Подивився, а коня немає. Лиш вуздечка і вугілля лежать. Чарівник розгубився і забув зачинити двері. Де кінь? А кінь перетворився горобцем, заліз у шкарубину, туди, де випав сучок, і сидить. Чарівник перетворився у шуліку і глядить по шкарубинах, і от-от має його спіймати. А горобець раз! – і надвір. І в кущі. Шуліка за ним і почав там ловити. А він перекинувся голубом і полетів. Шуліка – за ним. Але голуб летить швидше, і шуліка ніяк його не здоганяє.
Долітають вони до моря. А там дівчина прала сорочки. Голуб перекинувся в перстень і впав коло дівчини. А дівчина підняла перстень і на палець його почепила. Шуліка перекинувся в панича і підступив до дівчини.
– Віддай перстень. То мій.
А вона не дає. Він усе «дай» і «дай», і не відходить від неї, а вона не дає. Попрала вона своє шмаття, кладе його на коромисло і йде додому, а він усе «дай». Виходить з хати її мати.
– Що там таке?
– Я, – каже дівчина, – знайшла перстень, а він причепився і хоче забрати. Каже, що це його перстень.
– То дай йому той перстень, – каже мати.
Дівчина зняла перстень з пальця і кинула на землю. А перстень перекинувся кукурудзою і розсипався по траві. Панич перекинувся в півня і давай те зерно дзьобати. Видзьобав він усе зерно. Лише одне зернятко лишилося, і з того зернятка зробилася миша. А з півня зробився кіт. Кіт – за мишею, а вона – в дірку. Забилася і сидить там. Кіт походив, походив, а тоді перекинувся шулікою і полетів додому. А миша перекинулася в хлопця.
Повернувся син додому і каже батьку:
– Тату, погано ви мене продали. Мало душі не збувся. Нащо продали вуздечку?
І жили вони собі, і більше на ярмарок не ходили.
Про сестричку Оленку та її брата Івасика
В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.
Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.
Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці – штурханців у плечі.
Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.
Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:
– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.
Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.
А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.
Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:
– Я нап’юся, Оленко.
– Не пий, Івасику, бо станеш телятком.
Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.
– Я вип’ю цю воду, – каже Івасик.
– Не пий, братчику, бо станеш поросятком.
Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.
Заплакала Оленка:
– Що мені тепер з тобою робити?
Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом – сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:
– Чи не взяли б ви мене на службу?
Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:
– Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.
– Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.
Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.
Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:
– Ходімо, Оленко, купатися.
Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку у воду.
Каже чарівниця дочці:
– Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.
Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.
– Чого ти так змарніла, Оленко?
– Я дуже хвора.
– А чим тебе рятувати?
– Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.
– Нехай буде так.
Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:
– Пусти мене з річкою попрощатися.
– Біжи, попрощайся.
Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:
– Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати – вже ножі точать.
А ріка відповідає:
– Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.
Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.
Проситься ще раз:
– Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.
Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.
– Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.
А річка відповідає Оленчиним голосом:
– Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.
А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.
Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв’язали її разом з дочкою і кажуть:
– Прощайтеся з цим світом, прокляті.
Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів’ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.
І на цьому кінець.
Казка про Бову Королевича
Жив цар Кірбіт Вірзалович і мав собі дочку, дорослу дочку мав.
А кругом нього жили два князі, знатні князі, багаті. Одного князя, князя Гвидона, цар любив, а другого князя, князя Додона, дочка любила.
От дочка збирається заміж, а батько не хоче віддати за князя Додона, а тільки за князя Гвидона. Дочка ж любить Додона, та що вдієш, воля батькова, як батько скаже, так і буде. Вийшла вона заміж за князя Гвидона. Рік-два прожили, народився у неї син і назвали його Бова Королевич – красень, і ріс не по днях, а по часах.
От минуло три роки, став він здоровий і сильний. А мати його замислила злодійське діло – знищити свого чоловіка князя Гвидона і вийти заміж за Додона. Кірбіт Вірзалович, її батько, вже на той час помер, залишилась вона сама. Задумала злодійське діло і написала листа до князя Додона. Призвала одного гінця, дала листа і сказала:
– На! Завези князю Додону і привези мені відповідь, а ні то голова з пліч!
Взяв гінець, завіз, дав Додонові.
А вона йому пише: «Милий і дорогий мій Додон, я тебе любила і люблю. А Гвидона я не люблю, віддав мене батько силою. Я три роки терпіла, більше терпіти не можу».
Додон їй написав: «Ти підлаштуй так, щоб я міг його де-небудь знайти і вбити».
Вона зразу ж написала другого листа, призвала гінця і послала. Пише йому: «Я Гвидона вишлю в ліс».
А в старі часи такі були князівства: місто, а кругом міста проведений канал, наповнений водою, річка і на всі чотири сторони ворота і мости. Хочуть кого впустити в місто – ворота відчиняють і міст опускають. А ні (ну, коли там нападав хто) – ворота замикаються і міст піднімається.
От вона вислала свого чоловіка. А як вона його вислала? Хитрощами! Вона було все прикидалася слабою, а коли Додон їй передав, що «візьму тебе заміж», так вона зробилась здорова й весела. А перед Гвидоном хвора. Прикликала чоловіка й сказала:
– Чоловіче мій, знаєш, у мене була ворожка й ворожила мені про мою хворобу. Загадала такі ліки: щоб ти, мій чоловік, виїхав у ліс і своїми руками вбив дике козеня, розрізав і витяг у нього серце, привіз додому і мені сам зварив. І як я його з’їм, тоді буду здорова.
Князь Гвидон нічого й не подумав лихого. Сам був мисливець. Призвав слуг, осідлали коня, взяв з собою одного провожатого, сіли верхи і помчали до лісу.
Тільки вони виїхали з двору, а вона зразу ж наказала підняти мости і замкнути всі ворота. А сама вийшла на башту (була така башта, щоб було видно кругом) і дивиться. Дивиться й дивиться, баче – чоловік поїхав у ліс, гониться там за дичиною. Коли це князь Додон з військом летить прямо туди – за Гвидоном, у ліс. А вона все дивиться. Бігали вони, поки знайшли, де Гвидон. Гвидон же тільки з одним провожатим, а у Додона сотня душ озброєних. Побачив Гвидон – давай тікать, а ті давай ганятися за ним. Тікав Гвидон прямо до перших воріт, до першого моста. Прибіг – міст піднятий, ворота замкнені… Гайда до других! Пригнавсь до других, і там так. Об’їхав він кругом всього міста – всюди ворота були замкнені і мости підняті. Тоді він з розгону кинувся в річку, а Додон зверху давай стріляти. Та там і вбили його.
Зразу ж княгиня веліла відкрити ворота і спустити мости. Відчинили, мости спустили, Додон з військом урочисто в’їхав у місто, музику наперед, і почали гостювать, гулять.
А Бові Королевичу було три роки. От вони там стільки гуляли, Додон захотів побачити її сина, говорить:
– У тебе ж є син, здається, його звуть Бова Королевич, як би його побачити?
Вона приказує нянькам:
– Ану ж бо, приведіть Бову Королевича!
А Бова Королевич уже почув від няньок, що мама зробила недобре діло, заховався і не схотів бачити Додона. Потім пішли няньки і мамки, почали його силою тягти, але нічого не могли зробити. Він, хоч і три роки мав, а такий міцний був, як ті богатирі. Все ж притягли його силою. Він тільки глянув раз на Додона, а потім вирвався і втік. Уже мали його знайти, Додон розсердився, відчув, знаться, недовір’я пасинка, зрозумів, що він уже проти нього стоїть.
От Додон живе і все думає: «Як би знищити того Бову?»
Одного разу прокинувся і говорить жінці:
– Знаєш, що мені снилось цю ніч? Такий сон страшний, що я боюся з тобою жити. Якщо ти Бову Королевича не вб’єш, то я тебе покину. Мені снилось, що я їхав десь полем верхи, а напроти мене Бова Королевич. І як налетів на мене, то так і нашпилив списом – заколов. Я боюсь, щоб цей сон не справдився, тому зведи Бову з світа, інакше я тебе покину.
Що робить? Жалко їй сина. Але ж любить Додона. От вона й говорить:
– Знаєш що, убить своїми руками, пролить кров сина – гріх, жалко. Давай я посаджу його в темницю, будем держать його без їжі, нехай він з голоду помре.
– Ну, давай!
Посадили Бову в тюрму. Сидить він там день, два… А все-таки їй жалко було сина. Призиває вона няньку, була в неї така, називалась Дівка-Чорнявка. От вона призвала Дівку-Чорнявку, дала їй хліба й до хліба і каже:
– На, увечері, як буде темно, занеси як-небудь і передай Бові Королевичу.
Взяла та нянька (а вона сильно любила Бову Королевича, хотіла його визволить) і занесла все в тюрму. Він почав просить її:
– Як будеш виходить, відчини тюремні двері і замкни ворота у двір княжого двору, то я втечу.
Вона відчинила і замкнула ворота. Вночі, як стало темно, Бова вискочив і давай тікать. Брав він путь прямо до моря. Біг він, біг, поки зморився, впав і заснув. Йшли рибалки ловити рибу і знайшли сонного хлопця. Подивилися – такий красивий, хороший хлопець.
– Давай заберем його з собою!
Забрали його і пішли до моря ловити рибу. Якраз плив корабель. Плив, плив і пристав до берега.
– Що там у вас? Риба є на продаж? – питають.
– Є! – відповідають рибалки.
Ті прийшли, як глянули на того хлопця, так і кинулися:
– Продайте нам його!
А тим рибалкам що, де гроші взять? Краще хлопця продать… Купці дали добрі гроші, і рибалки продали Бову.
Сів Бова Королевич на корабель, і попливли.
Пливли вони, пливли, поки допливли до одного міста. У тому місті княжив князь Зіндзівей Андронович. Мав дорослу дочку. А в стародавні часи так було: корабель на пристані стає біля міста, і хто там княжить, князь який, чи що, – посилає послів: «Ідіть подивіться, що на кораблі на продаж є і що вони купують?» Знаться, торгівля. У них купувати, а своє продавати.
От так пішли люди і від князя Зіндзівея Андроновича. Прийшли на пристань і як глянули на Бову Королевича, то й забули, чого їх князь послав туди. Тільки на Бову дивились і дивились.
Як вернулись, питає князь:
– Що там є?
А вони тільки за того хлопця і розказують:
– Такий хлопець, такий хлопець, такий хлопець!
А дочка князева як почула, та:
– Гайда, поїдемо побачимо!
Зразу ж князь узяв дочку, поїхали. Як побачили Бову Королевича, то й самі забули за все. І причепилися до команди корабля:
– Продайте нам його.
Ті не хотять, а ці:
– Ні, продайте, бо арештуєм корабель.
Ну, ті вже не мали що робить, продали Бову Королевича князеві Зіндзівею Андроновичу.
От той князь із дочкою ведуть Бову Королевича до себе та й питають:
– Як тебе звуть, хто ти такий, якого роду?
А він не признається, тільки каже:
– Батько мій музика, а мама прачка.
Та ці знов його випитують:
– Якого ти роду, хто ти такий, чий ти?
– Батько мій музика, а мама прачка.
– Ну, – каже князь, – якщо ти простого роду (а Бова уже виріс, стало йому п’ять років, а здоровий, як дорослий чоловік), то я тебе поставлю старшим на стайні, будеш там коням лад давати.
А він думає: «Це мені й треба, я буду собі коня шукать по своїй силі».
От побув він там на конюшні, роздивився, усе взнав, знайшов собі коня.
Почалася війна.
А раніше так бувало: коли який-небудь сусідський князь хоче взяти у другого князя заміж дочку, то присилає листа, пише:
«Дай твою дочку за мене заміж, а ні – зараз прийду і військом завоюю, заберу силою».
От присилає і до Зіндзівея Андроновича листа один князь, на прізвище Духопер. А в тім листі просить: «Віддай свою дочку за мене заміж, а якщо не віддаси, то прийду з військом, розіб’ю твоє військо, заберу твою дочку заміж силою».
От пішов князь Зіндзівей, засмутився, питає дочку:
– Що будем робить? От так і так.
Вона:
– Н-ні! Ніяк! Ніяким родом не хочу, не йду! (А їй уже Бова сподобався. Хоча він молодий, а красивий, здоровий!)
Той Духопер як прочитав листа, що не згодна дочка йти заміж за нього, враз зібрав своє військо, прийшов, оточив місто і давай викликать – виходь на бій (викликать трубою, що називалась бараній ріг).
Зіндзівей зібрав своє військо, вийшов проти тих, а його дочка з Бовою Королевичем вилізли на башту й дивляться.
Почали битися. Раніше не було ще вогнепальної зброї, тільки руками билися, різні шаблі були, навіть сокири. Брали в руки що попало й билися.
Почали битися. Баче Бова Королевич, що вже ті війська душать ці. Він розсердився і каже:
– Я піду на поміч!
Вона не пускає:
– Куди ти підеш? Ти ще малий, чи ти битися вмієш?
– Піду!
Вона не пускає, а він виривається. Вирвався від неї силою і подався вниз. Прибіг на конюшню, кінь у нього вже є. Нема чим воювати – нема шаблі, нема меча. Була мітла така – з терну зв’язана дротом міцно. Він схопив у руки ту мітлу, сів на коня і полетів.
Як вилетів за місто, як почав тією мітлою направо і наліво: махне – так і лежать, махне – так і лежать! Пролетів напрольот те військо Духоперове і всіх положив – зробив дорогу. Повернув коня назад і другу дорогу проклав. Ті бачать, що нема де дітися, злякались – і навтіки! Ці за ними. Розбили, розігнали те військо.
Тоді вже як побачив князь Зіндзівей Андронович, що зробив Бова Королевич, хлопець, батько якого музика, а мама прачка, стрів його з музикою і питає:
– Скажи правду, хто ти такий?
– Батько мій був славний хоробрий князь Гвидон, а мама Мілітриста Кірбітовна, а я Бова Королевич.
– Ага! Он хто ти, хлопче!
Привели його з музикою.
Так минуло день-два чи й три – другий князь, ще й богатир, присилає знову листа, пише: «Віддай дочку заміж, а ні, то розіб’ю твоє військо і силою заберу».
Цей князь був богатир, і батько в нього ще був живий, сильний цар Султан Султанович. Син же називався Маркобрун Султанович. Мав він сильне військо і сам був дужий: голова в нього як пивний казан, між очима п’ятдесят сантиметрів, а очі були, як сито, здорові.
От як прислав він листа до князя Зіндзівея, то всі перелякались. Тільки одна дочка князева не злякалась, бо вже знає, що Бова Королевич – богатир над богатирями, розбив Духоперове військо, вже вона й не боїться. Відмовила відразу й тому.
От той Маркобрун зібрав свої війська, вийшов напроти, ну куди ж там воювать?
А Бова Королевич в кладових свого князя знайшов собі богатирський меч, кінь уже в нього є.
Тільки ті війська почали цих душить, так він як узяв меч, як сів на коня, як вилетів напроти, і прямо до того князя-богатиря, та так його навпіл і розрубав. А потім почав його війська чистить, розбив, розігнав.
