Czytaj książkę: «Манускрипт з минулого»
Львів, 1340 рік
Тріумфу не вийшло.
Одному Богу відомо, на що саме розраховував король Польщі Казимир ІІІ, можливо, на радісну зустріч хоча б якоїсь частини містян або чекав від іншої частини хоч якогось супротиву, але вже точно не на таке.
Жителі Львова, що стояли обабіч дороги, якою в оточенні численної військової знаті на довгоногому, масті воронячого крила, жеребцеві в’їжджав новий правитель у місто, тримали мертву тишу. Ні тобі радісних викриків на честь короля, ні тобі захоплених зітхань місцевих панянок, серед яких чіпке око Казимира зауважило недурні личка, ні, на лихий кінець, хоч цього і найменше хотілося Казимиру саме у цей день, прокльонів чи, не дай боже, погроз!
Нічого! Лише мертва тиша! І це у такий день! Адже саме сьогодні йому, милістю Божою королю Польщі, виповнюється тридцять років, і він має право зробити собі воістину королівський подарунок: до всіх своїх попередніх титулів приєднати ще один – «король Руської землі». Здавалося, увесь напрацьований раніше розвиток подій, над яким думали найкращі уми Корони, коли були відкинуті найкращі, на думку Казимира, варіанти, а залишився найпростіший, такий, що аж ніяк не відповідав важливості такої події, полетів шкереберть тоді, коли почет короля Польщі минув міську браму, крізь яку зазвичай потрапляли у Львів подорожні з Кракова. На превелике розчарування Казимира, ніхто з роззяв, що висипали на вулицю подивитися на свого нового господаря, не здогадався викрикнути таке звичне для нього: «Нєх жиє круль!» І заради цього він одягнув свій найкращий одяг і надів знамениту корону? Заради цих невдячних смердів, котрі вже й забули, як повинен виглядати справжній правитель?
А жителі міста обабіч вулиці мовчали, бо просто не розуміли, що відбувається. Не минуло і трьох тижнів, відколи містом, як грім серед ясного неба, прокотилася неймовірна звістка, що бояри на чолі з Данилом Тобільським, невдоволені симпатіями правителя до латинян, отруїли руського короля Юрія Болеслава. Напевне, навіть невиправданий оптиміст не сумнівався, що поляки не залишать цей вчинок непокараним, але ніхто не сподівався, що це станеться так швидко. Не встигли придворні покласти над труною з покійним королем кам’яну плиту, як містом пронеслася тривожна чутка – до Львова стрімко наближається польська армія, котру веде сам Казимир. У містян не було причин любити покійного Юрія Болеслава, але він, як-не-як, був онуком самого Юрія Львовича, а серед старожилів зустрічалися ті, котрі ще пам’ятали сина Лева. Останні розпорядження Юрія віддалили від нього навіть тих нечисленних прихильників, які ще залишалися у Львові. Коли ж до бояр просочилися чутки, що на руські землі король збирається запросити латинян і запровадити владу Папи, терпець урвався. Звичайно, любити короля перестали всі, але й убивати було даремно, адже зовсім поруч за всім спостерігав молодий амбітний поляк.
І все ж ніхто не думав, що він з’явиться так швидко.
Нічого не розумів і Лютослав, оружник королівської дружини. Йому заледве виповнилося двадцять років, але він за своє таке недовге життя встиг побувати на прикордонних заставах у Карпатах – чи не найнебезпечнішому пограниччі Руського королівства. Разом з іншими дружинниками – і оружниками, і стрільцями – він був готовий стати на захист королівства й був певен, що це вдасться. Яким же було його здивування отримати наказ залишатися на місці й навіть поміняти кольчугу на звичайний одяг! І ось він стоїть разом з іншими городянами та спостерігає за бундючним Казимиром, що збирається господарювати у його місті.
Від злості Лютослав до хрускоту стиснув кулаки. Цей хрускіт почув літній чоловік, що стояв поруч. Він здивовано подивився на дужу постать Лютослава, видно, одразу впізнав у ньому дружинника, потім перевів погляд на обличчя.
– І чому ти тут? – поцікавився він. – І де твій меч?
Не дочекавшись відповіді (а, може, і не чекав на неї зовсім), презирливо сплюнув собі під ноги.
Це не сподобалося якійсь жінці, котра тримала у руці невеликий кошик з гнучкої лози. Видно, вона поверталася з недалекого звідси базару і дорогою додому вирішила подивитися на дивне дійство. Жінка дещо відступила вбік, неначе боялася, що сердитий чоловік плюне знову і на цей раз саме у неї.
– Чого ви причепилися? – невдоволено запитала вона. – Що він винен перед вами?
– Винен! – упевнено відповів співрозмовник. – На його місці я не стовбичив отак, як він, а дістав би меча і показав цим зайдам, що ми тут господарі.
– То чого не показуєте?
– Своє я вже відмахав! – злобно відказав чоловік. – Ще за Лева Юрійовича.
Тільки тепер Лютослав зауважив, що у чоловіка правий рукав сорочки пустий і заправлений за мотузяний пояс. Він винувато потупив погляд, востаннє подивився на штандарт польського короля – білого орла на червоному полотні – і мовчки покинув невеликий натовп. Він уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше піти додому, як несподівано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.
– Добре, що тебе зустрів, Лютославе! – тихо сказав він. – Пішли зі мною!
– Куди? – запитав Лютослав.
– Пішли. Дорогою скажу!
Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був від нього на вісім років старший і мав репутацію безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливість Добромира: він ніколи нічого не робив, не перебравши, здавалося б, усі варіанти. Можливо, саме ця його здатність виважувати усі ходи і берегла Добромира від смерті. А дивився кістлявій у вічі (чи в її пусті очниці) він не один раз.
Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув наліво. Далі починалися безладно розташовані будинки, в яких добре ховатися дітворі, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладунків і неозброєними.
– Куди ти мене ведеш? – не втерпів Лютослав після того, як вони перетнули ще якусь вуличку.
– Уже прийшли.
На здивування Лютослава будинок, перед яким зупинився Добромир, не мав ніякого стосунку ні до королівської дружини, ні до магістрату міста. Але юнак пам’ятав, що тут жив Теодор Варра, один із боярів, котрі отруїли Юрія Болеслава.
– Тут? – здивувався Лютослав.
– Так. І тебе там чекають, – підтвердив Добромир.
– А ти не підеш? – поцікавився юнак.
Йому стало незатишно.
– Чекають на тебе одного. Іди, а то хтось може зауважити, що ми тут стовбичимо. Не всі ж пішли дивитися на нового короля!
У тоні Добромира Лютослав почув нотки докору. Він не встиг нічого відповісти, як Добромир злегка підштовхнув його у спину.
– Іди! І нічому не дивуйся!
Не озираючись, Лютослав відчинив двері й опинився у невеликій кімнаті, заставленій повсякденними домашніми речами. За дверима навпроти було чути приглушені чоловічі голоси. Напевне, саме туди йому і належить іти.
Страху не було, і Лютослав упевнено відчинив другі двері. При його появі двоє чоловіків повернули до нього голови. Лютослав зупинився як укопаний. Він сподівався зустрітися з управителем Варрою, адже все ж це його дім, але побачити ще й Данила Тобільського було зовсім неймовірним.
– Довго ж тебе довелося чекати! – У голосі Тобільського Лютослав вловив невдоволення.
– Я…
– Прийшов – і забудемо про це! – продовжив Тобільський. – Приступимо до справи негайно. Часу на словоблудство не лишилося.
Тобільський підійшов до Лютослава і став перед ним упритул. Хоч юнак і був вищий від боярина на півголови, відчув себе дрібним і нічого не вартим перед хмурим колючим поглядом.
– От що, Лютославе, ми доручаємо тобі велику таємницю королівства, – говорив Данило. – Ми не будемо запитувати тебе, чи справишся ти з цим. Нам навіть не треба знати, чи згоден ти. Повторюю: вільного часу не залишилося. Зовсім скоро сюди можуть наскочити люди Казимира, а до того часу тебе тут не повинно бути.
Вражений почутим, Лютослав не спромігся навіть на слово. Побачивши такий стан гостя, Теодор Варра запитав:
– Ти згоден?
Перш ніж Лютослав відкрив рота, продовжив Тобільський.
– Не хочу лякати, але ти не вийдеш звідси, не сказавши «так!», – попередив він.
Лютослав закрив рота. Натомість тільки кивнув головою.
– Хочу, щоб ти зрозумів наступне. Зараз староста Дедько прийматиме у нижньому замку гостей – назвемо їх так, – продовжив Данило. – Нам стало відомо, що Казимир не затримається у Львові й майже одразу повернеться до себе у столицю. Ціною такої уступки буде передача полякам королівських регалій.
Від почутого у Лютослава перейняло подих. Зауваживши реакцію юнака, Тобільський криво посміхнувся.
– Можеш бути спокійний: полякам віддадуть копії. Майстерно зроблені, але все ж копії.
– А справжні регалії ми довіряємо тобі, Лютославе! – продовжив Варра. – І це буде тією таємницею, котру ти і твої нащадки берегтимуть доти, доки не прийде час.
Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного співрозмовника на іншого.
– У тебе є любка? – поцікавився Тобільський.
– Є! – підтвердив Лютослав і при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.
– Ти одружишся і народиш дітей. Первістковісину передаси те, що почуєш тут, а він уже передасть своєму сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не має перерватися ніколи! Повторюю – ніколи! Інакше на твій рід ляже прокляття.
– І зрозумій – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобі і твоєму родові лежатиме відповідальність за долю Русі. Кому належатиме цей предмет – той і правитиме цією землею. Полякам – вони й господарюватимуть, угорцям – то вони. Потомкам Данила – лише тоді буде Русь!
– І для всіх нас важливо, щоб це повернулося до нащадків Данила, – знову озвався Данило Тобільський.
– Але ж княжих нащадків не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.
– Це ти так думаєш! Як і Казимир! Як, за великим рахунком, і всі решта! У нас немає підстав переконувати їх у їхній неправоті.
Десь зовсім недалеко хтось забив у дзвони.
– Казимир в’їхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немає наміру вмовляти тебе, Лютославе!
– Не треба мене вмовляти, – заспокоїв його і Тобільського юнак. – Я готовий. Куди мені подіти королівські регалії?
Тобільський з Варрою усміхнулися.
– Боюся, ти нас не зрозумів, юначе, і це добре, – сказав Данило Тобільський. – Регалії короля вже сховані в надійному місці. Тобі ми доручаємо зберігати таємницю, де вони лежать.
Із цими словами Тобільський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.
– Бережи це більше своєї честі! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоїх потомків прийде людина і зажадає віддати цей документ їй.
– Як я її упізнаю? – запитав Лютослав, розглядаючи напис на відтиску.
«ДИМИТРІА ДЯДКА ПЕЧАТЬ»
Значить, староста також знає, зробив висновок юнак. Цей вираз розуміння на його обличчі зауважив і Тобільський. Але він обмежився лише кивком голови. Натомість мовив:
– Його упізнають за такою ж справжньою печаттю. Людині, котра покаже тобі чи твоїм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить віддати цей пергамент.
– Ти знаєш дім лихваря Уласа? – запитав Варра.
– Так.
– Підеш до нього і забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По ній він упізнає тебе.
Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися і мовчки прийняв простягнутий перстень.
– Це все, що тобі треба знати. Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, – закінчив Данило Тобільський. – А зараз, перед тим, як піти, можеш будь-що запитати. Потім можливості вже не буде. Ми з боярином залишимо Львів. У тебе є запитання?
Лютослав зам’явся.
– Ну?..
– Тільки одне, але воно…
– Тебе цікавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрія, – просто сказав Тобільський.
Лютослав широко відкрив очі. Саме це він хотів запитати.
– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нікому з бояр не вигідна смерть останнього, до того ж бездітного короля, і не лише боярам. Тобі відомо, що два роки тому у Вишеграді Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирішили передати Руське королівство Польщі, адже у Юрія не було дітей. Для нас чим пізніше помре король Юрій, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигідна тільки одній людині…
– Казимиру, – здогадався Лютослав.
– Так. Тому дивуватися нічого, що він так швидко назбирав військо і з’явився під стінами Львова. Ще?
Лютослав заперечливо похитав головою.
– Тоді йди. І знай: про те, що тут говорилося, ніхто не має знати! Одночасно про таємницю, передану тобі, знатимуть тільки двоє: батько і син. Більше – ніхто!
Лютослав кивнув головою і покинув кімнату. Опинившись на вулиці, він намацав під одягом таємничий пергамент і швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стінами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королівські регалії руських королів. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволі усміхнувся. Він знав, що незваний гість повезе до себе додому одні підробки.
Удома Лютослав зустрів стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дівочий погляд. Благослави. У юнака одразу піднявся настрій. Він широко усміхнувся, і жінки зрозуміли, що все гаразд…
Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.
Лютослав зупинився перед масивними дверима і голосно постукав. Довгий час ніхто не відкривав, і юнак уже вирішив, що нікого немає вдома, але тут гримнув засув. На порозі виник лихвар.
– Тобі чого? – невдоволено запитав він.
– Я від боярина Варри, – сказав Лютослав.
Улас підняв брови, зміряв прибулого з ніг до голови і кинув:
– Заходь!
У кімнаті, куди провів Лютослава Улас, крім невеликого креденця, стояв лише стіл і два стільці. Запропонувавши прибулому стілець, лихвар сів навпроти.
– Я слухаю! – мовив Улас.
Замість відповіді Лютослав поклав перед Уласом каблучку.
– Я прийшов забрати те, що залишив мені Варра.
Лихвар недовірливо подивився на каблучку, повертів її в руці, намагаючись розгледіти лише йому відомі деталі. Затим поклав каблучку на стіл.
– Вона справжня, – відзначив Улас.
– Звичайно, справжня.
– Звідки вона у тебе?
– Сьогодні її мені вручив боярин, – мовив Лютослав.
– Можливо, не заперечую. Але мушу сказати тобі, що боярин Варра мені нічого не залишав, – сказав Улас.
Від почутого Лютослав відхилився назад.
– Як не залишав? – здивувався він.
– А от уяви собі! Останній раз я бачив боярина у той пам’ятний день, коли він разом з Тобільським отруїли короля. Він перед тим був тут, у мене, навіть просив позичити йому литовські копи. Я навіть не знав, що Варра збирається тікати.
Лютослав відмовлявся вірити почутому. А господар продовжив:
– Я рекомендував би тобі, шановний, забути, що ти мав навіть найменші стосунки з убивцею короля. Повір, у Батярську башту забирають навіть за значно меншу провину.
Лихвар Улас говорив про місце, куди останніми роками відправляли незгодних з королем. Якщо судити з тих чуток, що доходили до Лютослава, таких було чимало. Чесно кажучи, Батярска башта була останнім місцем, куди хотілося потрапити.
– Тому, юначе, пораджу тобі піти звідси і більше ніколи не згадувати Варру. А щоб ні у кого не виникло бажання поцікавитися, звідки у тебе перстень убивці короля, залиш його у мене.
Лютослав інстинктивно потягнув руку до каблучки, але Улас встиг перший.
– Чи ти хочеш, щоб я покликав нових господарів міста? – допитувався лихвар. – Мені здається, що вони зрадіють, коли дізнаються, хто потрапив їм до рук. Спільник убивць самого короля. Можливо, я навіть розбагатію.
– Ні, не треба нікого кликати, – мовив Лютослав.
– Ось так краще! – похвалив Улас. – Розумний хлопчик!
– Я зроблю інакше.
З цими словами Лютослав несподівано вийняв з-під поли гострого клинка і з люттю опустив його на кисть Уласа. Ніж увійшов у дошку столу майже по руків’я.
Від неймовірного болю Улас завив. А тим часом Лютослав підвівся, підійшов до креденця, узяв там ще одного ножа. Вправним рухом він перехопив ліву руку Уласа, котрою той марно намагався звільнити пришпилену кисть, і притиснув до столу.
– А тепер слухай мене, собако! Зараз я те саме зроблю з твоєю лівою рукою і, поки ти відпочиватимеш, пошукаю те, що залишив мені боярин Варра. І повір мені, я вмію шукати. Коли ж не знайду того, що мені належить по праву власника цього персня, я винесу з цього будинку все! Залишу одні лише стіни і тебе отут за столом. Я дохідливо пояснюю?
– Так, я зрозумів! – видавив із себе Улас.
– Де те, що залишив мені Варра?
– На нижній полиці креденця.
Лютослав помацав рукою вказане місце. Спочатку він нічого не знайшов, уже було подумав, що лихвар обманув, тим самим намагаючись для чогось виграти час, але у найдальшому кутку намацав тугеньку шкіряну торбинку і згорнутий пергамент. У торбинці нічого, окрім грошей, бути не могло, про що свідчило брязкання, тому Лютослав навіть не став перевіряти, тим більше, що кінці шнурка торбинки були скріплені смолою з відтиском печатки Варри. Більше зацікавив Лютослава пергамент. На ньому також стояла печатка боярина. Вона була неушкоджена, значить, Улас не знає, що там написано. Лютослав, незважаючи на скиглення, котре час від часу видавав уже стомлений болем господар будинку, розламав тверду смолу і розгорнув пергамент. Найперше в очі кинувся ще один відтиск, і вражений юнак упізнав у ньому печатку покійного короля Юрія. Юнак швидко пробіг очима текст. З нього він дізнався, що перед смертю король Русі Юрій ІІ Болеслав підвищив його до статусу боярина.
Лютослав широко усміхнувся і повільно підняв очі на Уласа. Той в очікуванні чогось поганого (а доброго лихвар уже не чекав) перестав навіть скиглити. Лютослав підійшов до столу й одним ривком вийняв з дерева ножа.
– Не хочу залишати це тут. На господарстві пригодиться, – сказав він і, не попрощавшись, залишив будинок.
Наші дні
І
Павло Загородній відійшов від стіни на кілька кроків і критично подивився на виконану роботу. Стіна мала колір «морської хвилі», але Павло, чесно кажучи, не знав, хвилю котрого моря мала на увазі нова власниця квартири на четвертому поверсі побудованого ще за Австрії будинку. За свій не такий уже великий вік (а про це не варто не лише питати, але й навіть подумати) фурія, як уже у перший день знайомства назвав жінку його напарник Василь Гуто-вий, побувала чи не на усіх найвідоміших курортах світу і бачила моря різних кольорів. Загородній за свої тридцять років, окрім служби в армії і однієї подорожі до Одеси ще у далекі шкільні роки, ніде не був, і як виглядає море, знав із тієї ж подорожі. Правда, тоді штормило, і море було свинцевим. Навряд чи саме цей колір мала на увазі фурія. Правда, у цьому допоміг Василь. Обійшовши чи не половину будівельних магазинів Львова – лише великих, слушно припустивши, що саме там знайде відповідь на це сакраментальне запитання, він повернувся не просто із знаннями про потрібний колір, але й з готовим вапняним розчином.
Колір морської хвилі, що представив перед напарником Василь, за його ж таки словами, відповідає морю острова Балі, куди фурія поїхала з багатим чоловіком, а повернулася не менш багатою вдовою. Павло і Василь так і не зрозуміли, що сталося з її чоловіком: чи з’їла акула, чи подавився кальмаром, а, може, і навпаки. Принаймні Балі стало для жінки знаковим. Гріх було не скористатися цим.
– Норм! – після деякої паузи сказав Павло.
– Нічого не норм! – відказав напарник. – Чи ти сподіваєшся, вона не помітить цю Джомолунгму?
Василь мав на увазі вигин на стіні, котру їм довелося вирівнювати і штукатурити. Зведена ще наприкінці дев’ятнадцятого століття стіна мала цей досить-таки помітний дефект, котрий ніхто не намагався ліквідувати до цього часу. Тверезо оцінивши ситуацію, Василь з Павлом вирішили залишити все, як було, максимально зменшивши виступ.
– Василю, не починай знову! – скривився Павло. – Якщо до нас ніхто не захотів зв’язуватися з цією Джомолунгмою, то і нам не варто її чіпати. Та й від чого тут панікувати? Два сантиметри виступу – не більше!
– І метр у діаметрі!
– Та не панікуй – прорвемось!
Павлові дуже хотілося додому. Сьогодні п’ятниця; він отримає всю зарплатню за цю квартиру, встигне на останній автобус і два дні відпочине з Настею та дітьми, а вже на понеділок він має нове замовлення. Головне, щоб сьогодні все вийшло гладко.
Поки Василь збирав своє приладдя, Павло виглянув з вікна. Унизу задзенькотів трамвай, і будинок злегка затремтів. Загородній навіть не підозрював, у скільки обійшлася фурії ця чотирикімнатна квартира у центрі міста (напевне, колись це були два окремі приміщення, але хтось вирішив виправити цю «несправедливість»), та, чесно кажучи, йому не хотілося б жити саме тут. Вирісши у селі, де твоїм є все, не тільки простір за дверима, Павло ні за що не поміняв би сільську свободу на міський комфорт, тим більше що сучасні технології все ж стирають межі між містом і селом.
Павло зауважив сріблястий «ягуар», що припаркувався на вулиці навпроти будинку. З салону довгий час ніхто не виходив, і Загородній подумав було, що це не те авто, котре його цікавить, але ось дверцята відчинилися і вся у червоному на високих підборах з’явилася власниця квартири. Кинувши погляд угору, жінка зауважила у вікні Павла, але з висоти четвертого поверху не можна розгледіти міміку на обличчі жінки, до того ж якщо ця жінка так нафарбована.
– Готуйся, зараз почнеться! – попередив Павло, відходячи від вікна.
– Приїхала? – чомусь запитав Василь Гутовий.
Він подивився на годинник.
– Ти диви – навіть вчасно! Не до добра це.
Павла завжди дивувала схильність напарника до песимізму, але він розумів, що Гутовому просто так легше жити: збудеться те, що він собі навигадував, а він уже готовий до цього; не збудеться – також добре. Павло, навпаки, був реалістом з нахилом до оптимізму. А зараз вони удвох – песиміст і оптиміст – чекали у ними ж відштукатуреній квартирі вердикту.
Коли жінка з’явилася у дверях, майстри були готові до будь-яких несподіванок. На їхнє велике здивування, фурія привіталася і поцікавилася, чи закінчили вони роботу. Отримавши ствердну відповідь, лише сказала:
– Пішли, покажете.
Огляд почався з кухні, і вже з перших хвилин Павло зрозумів, що занадто оптимістично дивився на своє найближче майбутнє. Фурія перевіряла буквально все: від світлової гами до висоти вимикачів і розеток. Під похмурими поглядами чоловіків вона зробила таку ревізію, котрій позаздрила б сама Фреймут.
На кухню витратили десять хвилин і перейшли у ванну…
«Інспекція» тривала довго, і коли всі троє повернулися до кімнати, котра повинна стати вітальнею, минула добра година. Жінка критично оглянула приміщення, видно, вирішивши обмежитись лише спогляданням. Тут її погляд зупинився на «Джомолунгмі», і Павло з Василем зрозуміли, що недаремно урагани називають жіночими іменами.
– Лінійку! – тільки і сказала жінка.
Чоловіки переглянулися.
– Пані… – озвався було Василь, але фурія його перебила.
– Я вам не «пані»! – жорстко відказала вона. – Що це за пивний живіт?
Видно, про Джомолунгму жінка не знала, хоч не виключено, що фільм «Еверест» бачила.
– Що це, я вас питаю, таке? – допитувала жінка. – Ви хотіли мене надурити?
– Дозвольте пояснити, – вставив Павло. – Не думайте, що ми хотіли таким чином приховати ґандж. Цей виступ існує ще від часів, коли побудували цей будинок. Ми пробували стесати нерівності, але на нашу біду австрійська цегла надто тверда, щоб це зробити.
– Тоді треба було знести її до бісової мами і поставити нову! – не вгавала жінка.
– На жаль, цього робити не можна. Ця стіна несуча, тому її знесення…
– Та мені наплювати, яка ця стіна: суча чи не суча! – підвищила голос фурія. – Я маю намір повісити на цю стіну велике венеціанське дзеркало. Якщо ви не знаєте, це місто в Італії. А щоб його повісити, поверхня повинна бути не просто рівна, а ідеально рівна. І куди я його маю повісити? На кухню? Чи перед унітазом?
Павло з Василем стояли перед власницею квартири, неначе два учні, котрих упіймали за курінням у туалеті. А вчителька продовжувала:
– Слухайте мене уважно! Роботу ви не зробили, тому я не заплачу вам нічого. Якщо хочете отримати свої гроші, до понеділка ця стіна має бути рівна, як…
Вона запнулася, видно, шукаючи відповідне порівняння, але, судячи з усього, її знання з математики обмежувалися лише назвою предмета. Фурія нервово трусонула головою і повернулася, щоб піти. Уже на порозі повідомила ошелешеним майстрам:
– А втім, можете йти! Знайду інших робітників.
І зникла. А Павло з Василем залишилися стояти посеред «бракованої» кімнати вже не в робочому одязі, зі складеними інструментами і без грошей.
– Твою мать! – видавив із себе Василь Гутовий. – А щоб ти…
Він узагалі-то був неконфліктний, належав до якоїсь секти, не пив, не курив і навіть не лихословив, але у деякі моменти, от коли йому на ногу впав перфоратор чи як ось тепер, не витримував, але все ж зупинявся перед «найголовнішим».
– І що далі? – розгублено запитав Павло Загородній.
Замість відповіді Василь Гутовий підняв з підлоги свою чималеньку сумку.
– А гори це все синім вогнем! – випалив він.
– Ти куди? – не зрозумів Павло.
– Ти ще питаєш? Додому. І тобі раджу. Тут роботи на тиждень, і це за умови, що стіна, а з нею і будинок не розвалиться. А гроші я зароблю в іншому місці. Ти зі мною?
Павло скрушно похитав головою. Він згадав, що саме цих неотриманих грошей не вистачає йому і його сім’ї для погашення чергового кредиту, необачно взятого Павлом ще рік тому, і час чергового внеску спливає саме у понеділок.
– Я спробую виправити, – невпевнено сказав він.
– Що ж, щасти! Але пом’янеш мої слова: вона тебе розведе, як «юпі» у трилітровій банці, і ти втратиш не лише свої гроші, але і час.
– І все ж я спробую, – повторив Павло.
– Інструмент тобі залишити?
– Справлюся своїм.
Вони подали один одному руки; Василь покинув кімнату, а Павло почав переодягатися у робоче.
Перед тим, як приступити до роботи, Загородній зателефонував дружині. Вона зраділа його дзвінку, але одразу засмутилася, дізнавшись, що сьогодні він не приїде.
– Що сталося? – стривожено запитала Анастасія.
– Та нічого особливого, просто ми не встигли закінчити роботу, – заспокоїв її Павло.
Зрештою, він нічого і не вигадав.
– А завтра ти приїдеш?
– Напевне, в неділю. Я зателефоную тобі, коли чекати мене.
– У тебе все гаразд? – допитувалася дружина.
– Не хвилюйся.
– Просто у тебе якийсь стривожений голос.
– Не звертай на це увагу. Стомився.
– Може, я до тебе приїду. Привезу щось поїсти.
– Це даремно, – відповів Павло. Йому найменше хотілося втягувати Настю у свої справи. – Їсти я маю, де спати, також.
Вони попрощалися, пообіцявши завтра вранці здзвонитися знову.
Поклавши на поки що нецикльований паркет брезент, щоб не забруднити підлогу (а її ще мити прийдеться!), Павло позакривав двері і, узявши у руки молоток та зубило, підійшов до злощасної стіни. Насамперед він зняв уже накладену штукатурку, окресливши цим об’єм, чи то пак площу, майбутньої роботи. Розуміючи, що звичайне гупання молотом чи навіть відбійником по стіні призведе до виклику поліції чи, не дай боже, розвалу стіни, Павло став обережно видовбувати одну цеглу.
Він, звичайно, знав про якість «австрійської» цегли, але з нею зіткнувся уперше. Свого часу її порівнювали з випаленою цеглою древньої Месопотамії. Чесно кажучи, Павло не знав, якою була вавилонська цегла, але твердість «австрійської» він зміг саме зараз оцінити. І оцінив її не з найкращого боку. Ні, звичайно, для будівництва вона була ідеальною, але не для руйнування. Зубило відскакувало від твердого, неначе метал, матеріалу, утворюючи численні іскри. Але часу залишилося мало, роботи багато, і Павло продовжував довбати.
Вирівнявши цеглу – а на це пішло двадцять хвилин, – Павло підрахував, що на всю площу він витратить шість годин. Годинник уже показував сьому годину вечора, і до часу тиші у нього залишалося ще три цегли.
Дивно, але саме перша цеглина виявилася глевким млинцем. Далі справа пішла швидше і легше, й коли годинник на недалекій ратуші відбив восьму годину вечора, вісім цеглин уже не заперечуватимуть, щоб їх заступило дороге венеційське дзеркало.
Павло вирішив на сьогодні закінчити роботу. Умившись у ванні зі шведської кераміки, він вийшов у місто, щоб розвіятись і закупити хоч якусь вечерю. Чоловік обмежився найближчою вулицею з продуктовим магазином. Хотілося якнайшвидше наїстися і заснути на не першої свіжості матраці, якого запрезентувала своїм робітникам власниця квартири.
На своє здивування, Павло Загородній спав добре, без сновидінь і ні разу не прокинувся, неначе не тяжів над ним дамоклів меч непробивної австрійської цегли. Суботнього ранку, нашвидкуруч перекусивши, він знову узявся до роботи. Робота спорилася, і Павло вже почав сподіватися, що навіть сьогодні встигне на останній вечірній автобус до села. Але «якщо якась неприємність може статися, вона обов’язково станеться». Цей принцип Мерфі спрацював на останній цеглині. Вона виявилася настільки твердою, що не піддавалася ударам зубила, а насамкінець просто розкололася на декілька частин. Це не засмутило Павла. Він вийняв осколки, щоб, приготувавши розчин, покласти назад, але тут із здивуванням помітив у стіні якусь нішу. Обережно придивившись, розгледів у темряві якийсь предмет. Здивований побаченим, Павло розчистив отвір і просунув у нішу руку. Пальці намацали якийсь прямокутний предмет, на дотик – невелику скриньку. На розчарування Павла отвір виявився занадто вузьким для того, щоб у нього пролізла скринька. Чоловік вийняв руку і задумався. Скринька, безумовно, належала першим власникам будинку і була покладена у нішу ще при будівництві. У таких місцях зазвичай ховали сімейні цінності, особливо у часи, коли над сім’єю нависала небезпека.
Павло роздумував. Як траплялося у його житті (хоч і не часто, але два-три випадки він міг пригадати), перед ним постав вибір. Можна, звичайно, плюнути на все, заліпити діру, сьогодні закінчити ремонт і вже увечері насолоджуватися теплом рідного дому.
