Czytaj książkę: «Соловйовий спів»

Ми сиділи в садку чудовим весняним вечором. Весна подихала тим лагідним диханням уст своїх, коли вона тільки що відчинить чарівною рукою двері тепла, радощів, любові. Природа ще не розгорнула всіх див своїх; вона тільки що прокинулась, тільки що почала творчу працю свою. Якесь вільне зітхання стояло в тихому, легкому повітрі, напоєному пестінням. Життя, нове, молоде життя чути було навколо. Молоденька травиця навіть і при вечоровому світлі відбивала ярою барвою від чорної, ще вогкої землі. Садок стояв нерухомо, укритий більше цвітом, ніж листом, укритий тим білим та ясно-рожевим цвітом надії, ніжної, непорушеної краси. Сам соловейко тим чарівним співом розвивав той цвіт… Тож пісня його єдналася і з тим цвітом, і з прозорою блакиттю весняного неба; воля, щастя, озивалися в тім співі!

– Чуєте, як співа соловей? – спитала я свого товариша, що сидів задуманий поруч зо мною на садовій лавці під моїм чудовим каштановим деревом, що спускало віття над лавкою розкішним наметом.

– Чуєте, як співає соловейко? – попитала я вдруге, перебиваючи задуму свого сусіда, що зоставив моє перше питання без відповіді, либонь, гадаючи, що то я так тільки сама собі втішалась, а не питалась.

Тепер мій гість одповів: «Чую». Але в тім «чую», в гомоні тієї відповіді почула я немов якусь прикрість. Коли б то була сама журливість, я не звернула б на те уваги: соловйовий спів часом викликає ніби якийсь-то жаль у душі… Що почує серце в тім співі, що спогадає воно, Бог знає, а тільки часом защемить на хвилинку… Людям старішого віку таке почуття найпаче відоме!..

Але ж мій гість був чоловік ще зовсім молодий, і до того веселої, одвертої вдачі; отже, сумний гомін мого відповіді, а ще сумніший вираз його обличчя здивували мене.