Czytaj książkę: «30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року», strona 6

Варто підкреслити, що цей доленосний для України документ мав цікаву передісторію. Ще 23 серпня, коли політичний маятник розвитку подій в СРСР енергійно хитнувся в інший бік і стало цілком зрозуміло, що путчисти зазнають поразки, у Верховній Раді зiбралася Народна Рада. Присутні говорили про те, що слід скористатися розгубленістю та деморалізацією комуністів та підготувати проєкти постанов або законiв, які б стверджували українську державність. У ході дискусії Л. Лук’яненко акцентував: «Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця антиконституційна змова мовою Кримінального кодексу (стаття 56) зветься зрадою Батьківщини. Ця стаття передбачає кару аж до страти. Комуністи у верховній Раді розгублені – вони не знають, що з ними буде. Вони дивляться на Москву й думають, чи не почне Єльцин усіх їх завтра-післязавтра стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів – чи не почнуть кияни виловлювати їх по квартирах і вулицях і бити чим попало, як мадяри 1956 року в Будапешті. Ця розгубленість довго тривати не буде. Кожна політична сила відчує своє місце, і співвідношення їх дасть таку-сяку рівновагу. Тепер її немає. Поразка жбурнула комунiстів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він недовго триватиме. Тому пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою. Якщо ми тепер цього не зробимо, то не знати, коли ще його можна буде зробити. Не можна проґавити нагоду, яку сама історія нам принесла»¹¹⁷.

Левко Григорович висловив бажання підготувати проєкт такого документа. Залучивши Л. Сандуляка (у спогадах Л. Лук’яненка акцентується – «щоб не просто один») вони розпочали роботу. Перш за все питання треба було вирішити концептуально: «Є два пiдходи до документа, який ми можем написати, говорив, звертаючись до колеги Л. Лук’яненко, або ми напишем його довгий, або ми напишем його короткий. Якщо ми напишемо цей документ довгий, то вiн неминуче викличе дискусiю, якщо ми напишемо короткий, вiн має шанси менше дискусiю викликати. Давайте напишемо якнайкоротший документ, щоб їм дати як можна менше дискусiй з приводу того, де там кому поставити, i що треба замiнити»¹¹⁸. Л. Сандуляк погодився на таку аргументацію і практично за півтори години на сторінках звичайного шкільного зошита було написано чернетку Акта про проголошення незалежності України.¹¹⁹. У авторів цього доленосного документа була навіть дискусія щодо його назви. Л. Лук’яненко спочатку написав «Закон» потім закреслив, бо це нормативний акт багаторазової дії. Потім у нього народилась назва «універсал», але і від нього відмовилися, оскільки це політичний термін Гетьманщини, УНР, петлюрівщини, що могло викликати дискусію та відлякати комуністів. Тоді Л. Сандуляк запропонував Акт.¹²⁰

Коли була завершена підготовка першого варіанту цього доленосного документа, розпочалося його обговорення на засіданні Народної Ради у більш широкому колі. Учасниками обговорення були В. Чорновіл, І. Заєць, С. Головатий, І. Драч, В. Яворівський, В. Івасюк, Ю. Костенко та ін. Особливу активність у дискусії виявляв С. Головатий, який не лише своєю рукою робив необхідні правки та поправки, а й вносив слушні пропозиції. Саме йому належить важлива концептуальна поправка стосовно традиції державотворення. Авторський текст Л. Лук’яненка починався словами про те, що «… Виражаючи волю народу України до життя у незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки…» Коли обговорювалась ця теза документу, С. Головатий звернувся до автора проєкту: «Пане Левко, якщо ми це запишемо, нашу традицію державотворення тільки від універсалів, то тоді в нас не було традиції державотворення в принципі, а ми є давня нація, одна з європейських націй, в якої була своя державність, ще коли України і назви не було, але була Київська Русь». У результаті в Акті з’явилась фраза «продовжуючи тисячолітню історію українського державотворення»¹²¹. Після внесених правок і поправок текст Акта про незалежність України отримав нові акценти («проголошення відновлення державності українського народу», яке було у чернетці Л. Лук’яненка було змінене на «проголошення незалежності України»), скоротився у обсязі, але став більш об’ємним, лаконічним і струнким.

Крім того, у ході обговорення група молодих депутатів (В. Івасюк, Ю. Костенко та І. Заєць) висловила думку про те, що процедура прийняття Акту про незалежність має бути комплексним процесом: спочатку слід ухвалити низку документів, які б засвідчили, що «українська держава, по своїй суті, унезалежнилась в усіх інститутах державної влади» – гроші, кордон, Міністерство закордонних справ, декомунізація та ін. Таких документів було підготовлено 13. І була пропозиція, щоб Акт про незалежність України приймався останнім, як апогей всього цього процесу. За словами В. Івасюка, після цих узгоджень тексту Акта та сценарію процесу його прийняття В. Чорновіл та Д. Павличко пішли до Л. Кравчука і, ніби домовилися про те, що режим проведення засідання Верховної Ради буде такий: попереду Акту незалежності підуть оці постанови Верховної Ради і короткі закони, які потім будуть розвинуті про творення Української держави¹²².

Для відтворення повноти картини процесу підготовки Акта про незалежність України варто додати дві деталі. По-перше, за твердженням В. Яворівського, документ розроблений Л. Лук’яненком і Л. Сандуляком був не єдиним варіантом: як згадує Володимир Олександрович, законопроект, що стосувався незалежності України «створювався в кiлькох, так би мовити, точках. Я можу щось помилитися, хай мене не судять iсторики. Але один варiант Акту готував Сергiй Головатий, один варiант Акту готував, здається, Левко Лук’яненко, i один варiант Акту… готували: я, Павличко i Драч… прямо там у Верховнiй Радi», «це майже автентичнi були тексти…. тiльки з певними якимись нюансами»¹²³.

По-друге, на титульному аркуші зошита Л. Лук’яненка, у якому було написано від руки чернетку Акту проголошення незалежності України, стоїть імя та по-батькові (Олександр Любимович) і номер телефону (293-60-66). Хто цей загадковий Олександр Любимович? Це старший консультант юридичного відділу секретаріату Верховної Ради України Олександр Любимович Копиленко. Ось як він сам пояснював у одному з інтерв’ю свою участь у процесі написання Акту проголошення незалежності України: «Двадцять третього серпня дев’яносто першого року мене викликав тодішній мій, я вже його згадував, завідуючий відділом юридичним Федір Глібович Бурчак… І там же був Лук’яненко в кабінеті. Бурчак мене викликав, представив Лук’яненку і сказав, що я буду йому допомагати в написанні одного документа… Він нас посадив у якийсь вільний кабінет, я вже не пам’ятаю де. Все це було не в центральній садибі на Грушевського п’ять, а напроти приміщення, потім називалося, Комітет Верховної Ради, а тоді – комісії. Грушевського, 18. Лук’яненко каже мені, що ми зараз напишемо документ, який закріпить, проголосить Українську незалежність. І каже мені, давайте думати як ми його назвемо. Він каже одразу, закон це замало і пропонує термін «Універсал». Я кажу, універсал не однозначний термін для нашої історії. Окрім універсалів Центральної Ради були… був універсал гетьмана Скоропадського, і Директорія. І тоді він каже, давайте назвемо акт. І так народилося слово «Акт», а потім ми йшли по тексту, зокрема, я спробував згадати тисячолітню традицію українського державотворення так, як воно було. Можливо далі були ще якісь узгодженості, переговори на політичному рівні. А оскільки я був скромним бюрократом, то я про це вже сказати нічого не можу. Оцю чернетку він поніс з собою… Він сам правив цей текст. Ми з ним радилися, він ставив питання, я щось йому говорив і так воно от… він працював з тим текстом, який був у нього»¹²⁴.

24 серпня, на два дні пізніше, ніж пропонували представники «Народної Ради», розпочалася позачергова сесія Верховної Ради. З самого ранку під стінами українського парламенту зібрався велелюдний мітинг, журналісти говорили про сотні тисяч людей. Першим гаслом протестуючих було «Ганьба Кравчуку!» і це закономірно, адже публічно він у дні путчу виступав дуже помірковано, а реальна позиція, яку він зайняв у розмові з В. Варенниковим 19 серпня, на той час була відома хіба що йому самому та тим, з ким він зустрічався. Йшла пряма трансляція з залу засідань Верховної Ради і мітингуючі дуже активно схвально або обурено реагували на виступи депутатів.

Практично з перших хвилин цього засідання було надано поштовху до прагматичного радикалізму. Зокрема, при затверджені порядку денного сесії народний депутат О. Воробйов закликав до конструктиву – нарешті перейти від загальних політичних заяв до конкретнтних документів. У результаті питання «Про політичну ситуацію», що розглядалося першочергово, було доповнене словами: «і про заходи, які б запобігли можливості перевороту». Ця поправка суттєво змінила не лише характер обговорення, а й формулювання прийнятих рішень. По суті, у цей момент народні депутати не тільки визначилися з вектором майбутнього розвитку подій, а й його загострили, поставивши у порядок денний не лише класичне питання «Хто винен?», а й зобов’язалися дати відповідь на не менш класичне – «Що робити?»

Втім, на цьому етапі депутати були досить зваженими і обережними… вони хотіли почути всі аргументи і прорахувати всі розклади… Очевидно, саме цим пояснюється те, що радикальна пропозиція депутата В. Колінця тимчасово відсторонити голову Верховної Ради Л. Кравчука він ведення сесії, а здійснення цих повноважень доручити його Першому заступнику та прибрати до початку сесії з залу парламенту пам’ятний знак Ульянова-Леніна не знайшли підтримки залу¹²⁵.

Після затвердження порядку денного з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Свій виступ Голова Верховної Ради розпочав словами: «Нас привела в цей зал засідань потреба об’єктивно розібратися і дати оцінку всьому, що відбулося, намітити першочергові кроки по виходу з кризи в інтересах демократії і правопорядку, зміцнення суверенітету України, перетворення у справді незалежну суверенну державу»¹²⁶. Ця фраза фактично і анонсувала всю архітектоніку виступу: перша частина – аналіз суті та деталей тих процесів, що відбулися у період путчу 19–23 серпня 1991 р., і характеристика поведінки у цей час посадових осіб України; друга частина – програма першочергових кроків на шляху утвердження державного суверенітету України, що була створена значною мірою на базі законопроектів від націонал-демократичної опозиції.

Перша частина виступу Л. Кравчука містила такі структурі елементи:

1. Юридична оцінка ДКНС («Правовий аналіз показує антиконституційний, незаконний характер утворення і діяльності Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР», дії якого відкривали «дорогу до ескалації «надзвичайщини» по всій країні»).

2. Аналіз цілей та завдань путчистів («Головною метою перевороту… був намір грубою силою зупинити процес глибоких перетворень у країні, ліквідувати державний суверенітет республік, наступити на горло гласності, демократичним завоюванням народу, правам людини»).

3. Констатація низького рівня поінформованості керівництва України на початковому етапі путчу («Перш за все, як зорієнтуватися в цій обстановці? Адже ніякої офіційної інформації, крім тієї, що з самого ранку настирливо звучала по центральному радіо й телебаченню, не було… Деяку ясність в розстановку сил… вніс генерал Варенников, який уночі прибув з Москви і безцеремонно попередив, що будь-які спроби не виконувати рішення комітету або здійснити акти громадської непокори будуть мати наслідком негайне введення надзвичайного стану в тих регіонах республіки, де це буде мати місце»).

4. Характеристика суті перших публічних дій керівництва України, його реакції на діяльність ДКНС («У цій вибухонебезпечній ситуації ми вважали своїм першочерговим обов’язком заявити про свою позицію щодо комітету, його рішень, заспокоїти людей, запевнити їх у непорушності конституційних засад громадського життя на Україні, нашого курсу на державний суверенітет республіки, закликати до зваженості та дотримання нормального ритму життя. Це й було зроблено у моєму виступі по українському телебаченню о 16-й годині 19 серпня»).

5. Розкриття обставин підготовки та прийняття Заяви Президії Верховної Ради УРСР («Засідання Президії відбувалося протягом двох днів, увечері 19 і цілий день 20 серпня, і було надзвичайно напруженим… Після тривалих емоційних дебатів Президія прийняла Заяву, в ній стверджувалось, що «до рішення Верховної Ради УРСР із цього питання положення постанов Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР не мають юридичної сили на території Української РСР»).

6. Детальний опис суті та змісту розмови з генералом В. Варенниковим 19 серпня 1991 р.

7. Визнання історичної ролі Декларації як правової основи для надання відсічі путчистам («не маючи Декларації про державний суверенітет України… ми просто не змогли б, ще раз підкреслюю, бо це дуже принципово, рішуче відстояти свої позиції, інтереси народу»),

8. Констатація факту відсутності дієвого правового механізму захисту суверенітету України («…Драматичні події останніх днів показали повну незахищеність нашої республіки від зовнішніх і внутрішніх авантюр. Сьогодні на Україні немає механізму, який би надійно працював на захист народу та демократично обраної влади від антиконституційних дій груп або окремих осіб на захоплення влади і зміну державного ладу»).

9. Обґрунтування Л. Кравчуком правильності та принциповості власної позиції в умовах путчу («Стосовно різних розмов на мою адресу як Голови Верховної Ради, то я категорично відкидаю будь-які звинувачення в нерішучості, зволіканні і невизначеності моєї власної позиції. Хотів би особливо підкреслити, що і в бесідах з керівниками інших республік, і в телевізійному інтерв’ю 20 серпня, і у зверненні до Голови Верховної Ради СРСР А. І. Лук’янова 21 серпня я постійно наголошував на незаконності дій Комітету по надзвичайному стану, закликав до якнайшвидшого розгляду цієї ситуації на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР, у тому числі наполягав на обов’язковій присутності там Михайла Сергійовича Горбачова»).

Проголошена у другій частині промови Л. Кравчука програма першочергових кроків на шляху правового утвердження дійсного суверенітету України, яка ґрунтувалася на комплексі законопроектів від націонал-демократичної опозиції, включала цілий комплекс заходів та дій:

• зміцнення народовладдя і демократії;

• наповнення реальним змістом державного суверенітету України, забезпечення його конституційного захисту;

• створення Ради оборони України;

• розробку концепції оборони;

• створення власної національної гвардії;

• прийняття законів про статус військ, розташованих сьогодні на території республіки;

• закріплення статусу глави держави за Головою Верховної Ради Української РСР, а після президентських виборів – за майбутнім Президентом;

• підпорядкування Главі Української держави внутрішніх військ, Комітету державної безпеки, Міністерства внутрішніх справ;

• департизацію правоохоронних органів республіки;

• створення Конституційного суду, який би мав право приймати оперативні рішення, що мали б бути остаточними навіть за умов надзвичайного стану;

• перегляд позицій республіки відносно змісту Союзного договору: Україна може вступити лише в такий Союз, перебування в якому виключало б найменшу можливість зазіхань будь-кого на наш державний суверенітет;

• збереження економічного союзу республік;

• підготовку та прийняття пакету законодавчих актів з метою наповнення Закону про економічну самостійність України реальним змістом;

• вирішення питання про реальну передачу у відання республіки підприємств союзного підпорядкування;

• створення власної фінансової системи, спираючись на свою грошову одиницю¹²⁷.

Далі у сесійній залі зі співдоповідями виступили представник тодішньої комуністичної більшості О. Мороз та І. Юхновський від «Народної Ради».

Виступ О. Мороза, який першим отримав слово, засвідчив лояльність комуністичної більшості та схильність до співпраці. У промові політика було чотири ключові знакові тези. По-перше, вона містила заклик до єдності і застереження від розбрату («Або, засвоївши уроки останніх днів, ми переступимо через те, що нас роз’єднувало, роз’єднує і буде роз’єднувати, і станемо займатися питаннями, важливішими від наших протиріч. Або, скориставшись зручним моментом, станемо зводити партійно-політичні рахунки, не забуваючи при тому клястися у вірності народу»). По-друге, у виступі О. Мороза підтримувалася і пропагувалася ідея розвитку багатопартійності («Ми різні, це – правда. Але в тому і є наше спасіння. Бо якщо позбавимось суперників, то шукатимемо їх між собою. Одноликість смертельна. І це вже було доведено нашою історією»). По-третє, лідер комуністичної більшості висловлював побажання, щоб майбутній Союзний договір відповідав би Декларації про державний суверенітет України. По-четверте, промовець не лише звертав увагу на те, що у документі, який планувалося ухвалити, слід підкреслити «висновок про незмінність курсу до незалежності», а й пропонував реальні кроки на цьому шляху – реформування армії і запровадження власної валюти. «Суверенний не той, хто галасує про власну суверенність (ми вже бачили новітні приклади з цього приводу), – зауважив О. Мороз, а той, хто робить для забезпечення конкретні, реальні, але зважені кроки»¹²⁸.

Зовсім іншим за тональністю та змістом був виступ І. Юхновського, який спочатку дав короткий нарис серпневих днів путчу, у основі якого лежала ключова теза: «Країна пережила у повному шоку три дні державного компартійно-військово-кадебістського перевороту. Керована Компартією за участю КДБ та війська, значна частина України майже повсюдно була фактичним посібником у перевороті… якби він вдався, країна стікала б кров’ю, як ще не було ні разу в історії людства»), а потім висловив міркування стосовно основних проблем поточної політичної ситуації та визначив чинні завдання та пріоритети. Характеризуючи післяпутчовий стан справ в СРСР, Ігор Рафаїлович констатував: «Фактично зараз Союзу як держави немає. Республіки «дефакто» є незалежними державами, вони мають брати усю повноту влади в свої руки. Росія це робить. Як ми це маємо робити в Україні?» На думку промовця можливі два варіанти розвитку подій:

1. Утворення та консервація «компартійного заповідника». Ця модель суспільного розвитку передбачала, що після негайного проголошення Верховною Радою незалежності Українги та її виходу зі складу СРСР усі підприємства та військові частини, частини КДБ, міліції, розташовані на території республіки, визнають владу УРСР. У результаті: «За помахом чудодійної палички виникає могутня самостійна держава – держава під владою КПУ, КДБ і армії. Сюди стікається уся шпана, як сказав академік Яковлєв, з інших республік, а найбільше з РРФСР. Країна, ворожа насамперед до Росії, до всього світу, країна, яку визнає Хусейн і інші диктатори, – така Україна неможлива».

О. Мороз. Фото: maidan. org.ua

2. Формування демократичної держави. В основі другого варіанту розвитку подій, на думку промовця, лежав той шлях, яким йшла у той час Росія Єльцина. Перш за все – декомунізація республіки, яка має починатися з департизації підприємств, установ, армії, КДБ, МВС, апарату Верховної Ради, апарату уряду. «Що насправді означає департизація, чому вона найбільш реальна? – запитував промовець у сесійної зали, і сам же давав відповідь: – Бо вона найбільш вигідна. Люди спокійно залишаються на своїх робочих місцях, але звільняються в першу чергу від тягаря парткомів. Кожний зберігає свою зарплату, свій шматок хліба, в країні є одна демократична влада».

Далі у промові І. Юхновський звернув увагу на важливу роль референдуму у процесі національного державотворення. Промовець акцентував, що «незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжньою незалежністю», адже усі цивілізовані країни світу одержували незалежність у результаті вільного волевиявлення народу.

У завершенні свого виступу Ігор Рафаїлович озвучив та пояснив окремі пункти проєкту «головної» постанови та сказав ключову фразу: «З метою якнайшвидшої нормалізації внутрішньої ситуації в Україні, у зв’язку з державним переворотом, що мав місце з 19 по 22 серпня 1991 року, з метою надання виконавчій владі республіки визначальної, висхідної позиції у політичній, економічній і культурній галузях, з метою росту довіри народу України до Верховної Ради і Президії, Верховна Рада Української РСР постановляє: Проголосити, що від сьогодні, 24 серпня 1991 року, Україна стає повністю незалежною демократичною державою. Чинними для України стають тільки Конституція України і закони, урядові постанови та інші законодавчі акти республіки…» ¹²⁹

Після цього на трибуну «прорвався» В. Яворівський і зачитав проєкт «Акт проголошення незалежності України» та попросив винести його на голосування. До речі, Л. Лук’яненко у своїх спогадах стверджує, що Народна Рада доручила саме йому прочитати цей документ на сесiї Верховної Ради, але В. Яворівський «не послухався Народної Ради». У тодішнього народного депутата О. Барабаша є свій коментар до цієї ситуації: «Чому вискочив Яворівський? Ну всім хотілося, я скажу м’яко, всім хотілося бути тим пророком, який проголосив оці речі…»¹³⁰

Натомість В. Яворівський так пояснює саме свою появу на трибуні у цей момент: «У нас була така домовленiсть: хто перший, кому вдасться прорватися на трибуну, той перший оголошує документ, який би вiн не був, але головне, щоби прозвучало у Верховнiй Радi, що сьогоднi ставиться питання про прийняття Акту незалежностi. Хто би перший не вийшов, якщо той варiант не проходить, ми тодi моделюємо iнший, робимо такого кентавра, але головне було – сьогоднi цей Акт проголосити. I сталося так, що я першим за якоїсь нагоди пiднявся на трибуну. Висловився з приводу того питання, яке обговорювалося, але сказав: «Щоби другий раз не пiднiматися, я зачитаю Акт про незалежнiсть». I я зачитав той Акт, у мене вiн був у руках, який готувала група Левка Лук’яненка. Вiн, до речi, в основному… i був прийнятий з якимись нашими потiм доповненнями.»¹³¹.

Існує і третій варіант пояснення саме такого розвитку подій, що пов’язаний з «фактором Кравчука». У основі цієї версії лежить думка про те, що поява на трибуні В. Яворівського з Актом про незалежність була зумовлена тим, що «комуністи комуністу краще повірять». Зокрема, Д. Пономарчук вказує на те, що Л. Лук’яненко сприймався комуністами як відвертий політичний опонент, натомість В. Яворівський був колишнім комуністом і до того ж ще й депутатом Верховної Ради СРСР і тому у нього «трохи статусу і близькості було більше до Комуністичної партії»¹³²

Коментуючи таке трактування подій, Л. Лук’яненко визнає: «Правильно. Це пояснення з’явилося не одразу. Якщо воно не придумане, то свідчить про великий розум Кравчука. Він вів засідання ВР. Він мені особисто не казав, але нібито пояснення було таким: Лук’яненко – націоналіст, двічі судимий, рецидивіст: комуністи ловили націоналістів, садили в тюрми, вони дивляться на націоналіста Лук’яненка, як на ворога, а Яворівський – людина, близька до більшості; якщо Лук’яненко читатиме, то багато комуністів можуть не проголосувати, а на Яворівського будуть дивитися як на свою людину, швидше набереться конституційна більшість. Коли я почув це пояснення, був дуже радий, що така думка прийшла Кравчуку»¹³³. У інших спогадах Левко Григорович уточнює цю версію: «Акт зачитав Яворiвський, який перший вискочив на трибуну. Було несподівано i трохи образливо. I тiльки через 15 рокiв Сандуляк розказав, що його покликав до себе Кравчук i переконав, що для того, щоб бути впевненому, що за акт проголосує бiльшiсть, треба комусь іншому зачитати, а не Лук’яненку, якого ще не всi сприймали з його радикальними поглядами у Верховнiй Радi»¹³⁴.

Після короткого обговорення проголошеного з трибуни В. Яворівським Акта про незалежність України було оголошено перерву, щоб «порадитись і подумати». Для підготовки остаточного варіанта доленосного документа була створена комісія, до складу якої увійшли І. Юхновський, О. Мороз, Д. Павличко, І. Заєць і А. Матвієнко. Депутати зібралися в коридорі за круглим столом біля кабінету Голови Верховної Ради і почали роботу. «Я дістав звичайний олівець і почав редагувати, вголос повторюючи існуючий текст і виправлення до нього, – згадує про той історичний момент Д. Павличко – В першу чергу я змінив назви Акта: «Акт Верховної Ради Української РСР» на «Акт проголошення незалежності України». Далі я зупинився на першому реченні: «Висловлюючи волю народу України про життя в незалежній державі». Автори Акта не знали про необхідність проведення референдуму. Вони правильно думали про «волю народу», але цю волю необхідно було ще продемонструвати. Тому довелося викреслити цю пропозицію». У підсумку замість волі народу з’явилося інша пропозиція: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з держпереворотом в СРСР 19 серпня 1991 року». Не потрапили до офіційної версії і згадки Л. Лук’яненка про УНР, 4-й універсал 1918 року та законодавство СРСР, а до визначення «неподільна» було додано ще й «недоторканна». Дискусію викликало і питання відносно політичного статусу України: що це, республіка Україна або ж держава Україна? Втім, у кінцевому підсумку в Акті залишили просто слово Україна. Після всіх поправок, документ надрукували й роздали депутатам для ознайомлення ¹³⁵.

У кінцевій редакції цей доленосний документ декларував: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

• продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

• виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

• здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України¹³⁶.

То були доленосні години. Народна Рада засідала на третьому поверсі, а комуністична більшість – у кінозалі. Зібрання «групи 239» розпочалася виступом секретаря ЦК КПУ С. Гуренка. За свідченням М. Вересня, роль цього політика у тій непростій, але надзвичайно важливій розмові була досить значною: «Я нiколи не забуду, коли 24 серпня Гуренко вмовляв в кiнозалi комунiстiв голосувати за незалежнiсть, «це означає, що треба було їх вмовляти…»¹³⁷…Я не думаю, що Станіслав Іванович їх по-справжньому «вмовляв», адже перед цим доленосним обговоренням була величезна кількість бесід, розмов і дискусій. Очевидно, у цей момент він просто «перед всіма розкрив усі карти», адже у «групі 239» були не лише очільники, які грали у велику політику, а й пересічні виконавці, які не завжди знали всі нюанси політичної гри, але у потрібний момент (коли і як скажуть), підкоряючись партійній дисципліні, натискали відповідну кнопку. Цю думку підтверджує і В. Івасюк: «Просто-напросто, оцей акт, святий текст наповнили чим? Владою і грішми. Купили і пояснили потім довбаним, тим, хто не розумів. Бо багато людей стартово, це знали, але не всім же могли сказати. Да, їм пояснили. А що власне ви втрачаєте? Навпаки, ви придбаєте можливість ще більше збагачуватися, швидко, незалежно від Москви».¹³⁸

Реакція присутніх на слова С. Гуренка була неоднозначною. Одні схвально кивали головами, інші мовчки розмірковували. У ході обговорення секретар Сторожинецького райкому КПУ Чернівецької області Жук висловив думку, що хотів би бачити того розумника, який склав цей документ. Ніби передбачаючи такий розвиток подій у цій залі був присутнім співавтор Акту Л. Сандуляк. (Напередодні цього доленосного обговорення, коли він направився до кінозалу, де засідали комуністи, В. Чорновіл сказав йому «що він не туди йде». На що Л. Сандуляк відповів, що саме туди, бо у Народній Раді нема кого агітувати за прийняття Акта проголошення незалежності України, а комуністів треба переконувати в необхідності проголосувати «за».) Він підвівся і звернувся до присутніх з такими словами: «Я розумію глибину вашої відповідальності за прийняття цього доленосного історичного документа. Але український народ уповноважив вас приймати такі рішення. Давайте спрогнозуємо, що станеться, якщо ви не приймете Акта проголошення незалежності України. Гадаю, вам не вдасться вийти з цього приміщення. Вигляньте у вікно: там понад 50 тисяч громадян України очікують на ваше позитивне рішення. А якщо ви приймете цей Акт, то чи вдасться вам, пане Станіславе, вивести на вулицю на знак протесту бодай робітників «Арсеналу», що завжди у новеньких комбінезонах, маючи однакову військову виправку, виходять публічно підтримувати Комуністичну партію? Думаю, що не вдасться. Часи не ті. Але якщо ви хочете знати думку народу, то прийміть документ і винесіть його на всенародне обговорення»¹³⁹.

І ось наступив момент голосування. Верховна Рада, попри свою комуністичну більшість, ухвалила його дивовоижно дружно: «за» проголосувало 346 депутатів, «утрималося» 13 (чортова дюжина) і «проти» був лише один – російськомовний депутат Альберт Корнєєв. Коли у одному з інтерв’ю часів незалежності Л. Кравчука запитали, чи очікував він на такі результати, Леонід Макарович відверто відповів: «Ні. Я не очікував. Я найбільше думав, що буде 290, після розмов. Я ж бачив: особливо погану позицію займала Одеська область, таку, як і зараз: ти їх не зрозумієш, цих одеситів. Полтавська була така якась, Кіровоградська незрозуміла, навіть Черкаська, – я не знав до того, що там такі сильні комуністичні засади в цих областях, я думав, що це – Україна, а вони настільки були консервативні і радикальні з точки зору комунізму, це просто диво було дивне. але коли я побачив на табло триста… сорок, здається… Це історичний момент!»¹⁴⁰. Оцінюючи результати голосування, народний депутат В. Карпенко теж висловлював своє певне здивування: «Що за феномен, що за метаморфоза? – задавалося, цими питаннями багато людей. власне, й Народна Рада – ініціатор цього історичного документа – не сподівалася на таку легку перемогу, тим більше, що практично група-239 завжди агресивно протистояла будь-яким її пропозиціям»¹⁴¹.