Czytaj książkę: «Австро-Руські спомини (1867-1877)»

Частина перша

ВСТУПНЕ СЛОВО: ОГЛЯД НА МОЄ УКРАЇНСТВО ДО ЗНАКОМСТВА З ГАЛИЧАНАМИ. МОЇ ПЕРШІ ПИСАННЯ ПРО ГАЛИЧИНУ

Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно лучається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам, котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я їх розкажу тут як можу тілько об'єктивно.

Звела мене з австрійськими русинами та частина, котру довелось мені брати в українському руху в Росії, тож я їх мушу поперед усього коротенько розказати, як і з якими думками приступив я до того руху і з якими думками перейшов я до взаємин з галичанами й другими австрійськими русинами.

Родився я (1841) на лівобічній Україні, в місті Гадячу, на Полтавщині, в сім'ї українського походу, та такій, в котрій вже старосвітське українство було підковане новішою російською або ліпше російсько-європейською культурою. Батько мій (1802-1860) прожив 24 роки в Петербурзі, де вивчився сам французької, англійської і трохи німецької мови, пробував писати і перекладати французьких і англійських поетів на московське і печатав свої проби в петербурзьких альманахах 20-х і 30-х років, хоч од України і не одстав. Брат його в Петербурзі навіть написав поему з народного українського життя, з котрої батько мій проказував мені потім деякі віршики, – зовсім не злі. Сам мій батько, вернувшись на Україну (в 1838 р.), зараз же почав збирати пісні народні, з котрих частину передав нашому землякові і почасти родичеві проф. Амвросію Метлинському, а більша частина розгубилась по знайомим {Найбільший зшиток завезла в Крим жінка нашого далекого родича, котра сама була з роду, що, як багато інших, перебравсь туди з Полтавщини; вона казала батькові моєму, що там дуже інтересуються всім, що нагадує метрополію. Зшитком пісень збору мого батька так поінтересувались, що й не вернули його!}. Хоч маленьким хлопчиком, а я пам'ятав укр[аїнського] поета Михайла Макаровського і, трохи підрісши, хвалився, що бачив у нашому домі чоловіка, котрого печатні твори (в збірці А. Метлинського) лежали у матері у комоді. Пізніше сам батько мій написав кілька байок українських, – не дуже, впрочім, мудрих.

Мати моя була більш наївна українка, як небагата панночка, що виросла в хуторі, та й її батько, по імені Цяцька, був опетербуржений українець і звався Цацкин, хоч, здається, не зовсім цурався і українства. По крайній мірі мені розказувала одна з наших бабів, що весілля моєї матері справлялось по-панському в горницях і по-мужицькому у дворі і що як молоді виїздили в город, то за ними йшла традиційна перезва і співали «Журавля». Словом, в нашій сім'ї не багато було старосвітського, традиційного українства, а українство жило поряд з російщиною, досить свідомою, літературною, хоч через те, може, і не було у нас того нагону проти українства, як проти мужицтва, який бував по панських (по малопанських часом ще більше, ніж по великопанських) родинах на Україні. Українству у нас одводилась така доля, яку воно само могло займати по своїй культурній силі. А так як та сила була слабіша од російської, то і українство у нас було підрядним {Я не можу тут розбалакатись про політично-соціальні погляди моїх родичів, хоч це річ і доволі характерна для свого часу. Скажу тілько, що батько мій, та й дід по матері, були, як майже всі освітніші росіяни початку XIX в., скорше всього якобінцями, держались якоїсь мішанини республіканства з цезаризмом; до кріпаків були досить добрі, а мати мені розказувала в часи емансипації, що батько її, померший ще коло 1850 р., завше б то казав, що раніше чи пізніше, а воля кріпакам мусить бути. Раз, будучи хлопцем, щось у 1848-49 рр. я підслухав розмову між батьком і матір'ю про те, що, мовляв, правду сказав дід, що якби знову вернулась гетьманщина, то забрали б гору великі пани. Певно, ця розмова була протягом якоїсь попередньої, ширшої розмови про можливість автономії Малоросії, про що говорилося іноді між лівобічним панством в часи, коли й Шевченко писав свої політичні поеми. Батько мій був в одвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його бумаги всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свої права на вольность». Через це батько мій був дуже звісний між мужицтвом у повіті і багато шапок знімалось перед ним охоче, як ми ходили або їздили, причому й батько мій сам знімав шапку на всякий мужицький поклон (другі пани того не робили, а іноді який з них, що сидів з нами в повозі, було й виговорює за те моєму батькові), і мене навчив теж знімати шапку.}.

В такому ж дусі виховувавсь я і в гімназії (полтавській, 1853-1859). Наука була російська, переклади європейських писателів, до котрих я ще з дому став ласий, були російські. Тілько при тому в нас не гнали української мови, до котрої обертались часом і учителі, звісно, більш, коли треба було пустити юмор, а «Наталка Полтавка» була в Полтаві немов офіціальна п'єса, котру щороку грали «любителі з губернського beau mоnde¹ на добродійні цілі, котрими звичайно адмініструвала губернаторша; грали її також іноді й самі гімназисти на своїх сценках. «Наталка» була перша театральна п'єса, котру я побачив. Прельстився я нею несказанно, переписав і вивчив напам'ять і в перші ж вакації на різдво всю її проказав і проспівав на всі голоси (з відомості рідних) перед домовими дівчатами, звісно, кріпачками, котрі плакали в три річки, коли я виводив перед ними: «Видно шляхи полтавськії» і т. д. Потім я привіз переписане «Сватання на Гончарівці» і т. п. і часом читав перед дворовими, а то й панами, як зберуться в гості. Далі попались мені й вірші Шевченка, котрого навіть «Кавказ» і «Сон» частенько попадались в записних книжках гімназистів, тілько підписані шифрованим іменем! Треба сказати, що українські поезії містились в таких книжках з російськими і не наводили ні на які виключно націоналістичні думки. Варто б розказати, як мені дістались до рук «Оповідання» Марка Вовчка, та довго це буде. Скажу тілько, що перше оповіданнячко М. Вовчка («Панська воля»), котре я прочитав у вчителя історії С[троні]на, котрому Куліш зоставив склад своїх видань для продажу, зробило на мене велике враження і мало для мене велику вагу, положивши початок моєї дружби з цим цінним для Полтавщини чоловіком, а також рішучий початок мого свідомого демократизму. Тілько вп'ять-таки твори М. Вовчка вразили мене своєю загальнолюдською, соціальною ідеєю й ніякого націоналізму в мені не збудили, а лягли в мойому мозку поряд з тими ліберальними російськими віршами, з уривками з творів Герцена, які до нас доходили, та з романом Бічер-Стоу («Onkel Tom»), котрий я прочитав незабаром у російському перекладі.

Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота, писати поезії, то пробував я їх писати і російські і українські, і тепер пам'ятаю, як я, вже побачивши, що оригінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацієву «De arte poetika»² на українське, тоді як переложив далеко легшу «Beatus ille, qui procul negotiis»³ на російське.

Розказую я це все далеко довше, ніж слід би по масштабу цих споминів не для того тілько, щоб показати ту основу, на якій виросло моє українство індивідуально, а й для того, щоб подати зразок типічного виховання полтавського молодика в ті часи, коди не було ще в тих сторонах спеціальної національної тенденції ні московської, ні української. Правда, вже з кінця 50-х років показувавсь і в Полтаві початок спеціального українофільства в особі й писаннях Куліша, але дуже слабо; не дуже приставало до нас. Пам'ятаю, що, напр., закуплені кількома товаришами (по рекомендації вчителя рос[ійської] словесності, чоловіка без усяких тенденцій) примірники «Чорної ради» зоставались майже не читаними: я, напр., «Чорної ради» не дочитав, хоч ночі просиджував за Вальтером Скоттом в поганих російських перекладах з французького і плакав над М. Вовчком найбільше, зрештою, над кріпацькими повістками, а «Сестру» ледве осилив. Коли був уже в шостому класі гімназії, то здибавсь із звісним потім на Україні пропагандистом українофільства Пильчиковим (модель для Д. П. Пучки, одного з героїв повної анахронізмів і всякої нісенітниці хроніки (??) д. Красюченка п[ід] з[ванням] «Юрій Горовенко», котра написана мов навмисне, щоб дати фальшивий образ українофільського руху і його стану в Росії, і в той же час подати на нього донос урядові, та ще й донос безосновний). Але П[ильчико]в тоді більше гарячився з поводу всеросійської справи увільнення кріпаків, ніж з поводу українофільства. Він охоче розмовляв зі мною про новини, котрі доходили до провінції, про справу кріпацьку в Петербурзі, кричав проти вагання в урядових сферах, котрі, як він казав, може врозумити хіба «революційна сокира» (la hache revolutionnaire! – як виголошував він, ідучи зі мною по мирним улицям Полтави до цукерні, де ми читали газети), і дуже підбавляв у мене демократизму, але без усякої спеціальної української барви. Коли ж згодом показавсь у розмовах П[ильчиков]а націоналізм, то в такій формі, що я майже зовсім став холодний до цього взагалі симпатичного чоловіка та й не міг слухати його національної філософії.

Здибавшись з П[ильчикови]м після вакації 1858 р., я запримітив, що він на чім світ стоїть лає Європу й лібералізм. Розмовившись, побачив я, що він покликується на Куліша, котрий тільки що побув у Полтавщині, повернувшись із-за границі, і проповідував якийсь антилібералізм, вивезений ним з Бельгії, щось таке подібне до клерикального соціалізму, сказав би я тепер, якби не боявсь дуже вже рішуче схарактеризувати те, що мені, покликуючись на авторитет Куліша, розказували П[ильчико]в і піп К[атрано]в, батько пізнішого видавця творів Котляревського {Катранов, колишній мій законоучитель, закликав мене до себе та все навчав мене проти «гнилого Запада» і «либеральных бредней», – все було каже: «Вот Кулиш рассказывает, что в Бельгии за монастырями куда лучше было, чем теперь за либерализмом!» і т. д.}. Мені ця противуєвропейська та противуліберальна гарячка нагадувала зовсім московське слов'янофільство і навіть ще старе, миколаївських часів, бо в ті часи (1858-1860) навіть московські слов'янофіли, по крайній мірі ліпші з них, не стілько кричали, що «Запад гниет, а Россия цветет», скілько займались практичними справами, як воля кріпаків, община і т. ін., й мало різнились від прогресивних западників, до яких лежала моя молодеча душа. Так, я, навіть спіткавшись з апостолами спеціально націоналістичних думок по наших сторонах, не змінив характеру свого первісного українства і скорше навіть вкоренивсь в свойому зачатковому космополітизмі.

З таким культурним, гуманітарним, а зовсім не націоналістичним українством скінчив я гімназію і прийшов до університету (в Києві), навіть не думаючи, щоб міг бути принципіальний конфлікт між тим українством і культурним же російством, або ліпше – російським європейством {Треба сказати, що такого конфлікту не показував і сам тоді найгарячіший українофіл д. Куліш, як видно з його «Эпилога к «Черной раде», которий був напечатаний в московсько-слов'янофільській «Русской беседе» і котрий я читав з запалом, особливо слова про Шевченка, котрий називався, та не по імені, а тілько «величайший поэт украинской словесности, певец людских неправд и собственных горючих слез».}.

Зараз поступивши в університет (1859 р.), я пристав з усім нашим полтавським кружком до «воскресных школ», бо перша така школа (у Києві на Подолі) була одкрита нашим кружком. Тут практика поставила перед нами перше з українських питань: на якій мові вчити в школах? Ми вирішили це питання тим, що вчили на обох: на російській і на українській, тілько, звісно, більше на першій, бо на ній було більше книг. Згодом, окрім нашої школи, склалась друга (новостроєнська), куди зібралось кілька принципіальних українофілів з правобережців і чернігівців, до котрих доходили спеціально українські ідеї од Опанаса Марковича, Глібова й ін., і потім деякі молодші полтавці, підпавші під вплив П[ильчико]ва. Скоро наших, подолян, новостроєнці стали звати космополітами, а себе українцями, хоч на ділі й вони не більше наших вчили своїх учеників по-українському. Суперечка виходила проміж нас більш теоретична, бо коли гарячіші новостроєнці казали нам, що школа неукраїнська більш деморалізує, ніж учить народ, ми признавали, що наука все-таки наука, та що поки українського письменства, а надто учебного, майже нема, то треба користуватись хоч російським. З таких спорів доходило до спору про вагу національного й народно-традиційного елементу і всесвітнього, наукового. Ми вище ставили останній, новостроєнці – перший. Ми їх за те ставили вряд з московськими слов'янофілами. І справді, наскільки зближались тодішні українофіли з тими слов'янофілами, свідчить і те, що, напр., в Києві була й третя воскресна школа (Печерська), в котрій зібрались чисті москалі вкупі з українцями, деякі з котрих потім виступили гарячими мовцями в українофільській громаді. Цю школу так і звали слов'янофільською. Ми ж, подоляни, були всі українці з роду і коли не цурались російщини й стояли за неї, то зовсім не за московський національний її елемент, а за гуманітарний, європейський, – од того нас і звали наші суперечники не москалями, а космополітами {Спеціально мене одбивало од українофільських кружків, власне їх антиєвропейство, «восточництво» (кажучи словами Гоголя) як свідоме, так і невільне через те, що українофіли (окрім кількох з польського роду) майже зовсім не знали западних мов, через що невільно зоставались більш москалями, ніж російські космополіти, хоч і бунтувались проти московської літератури.}. Українства ми й не думали цуратись; напроти: перші українські таблиці для вчеників зложені були двома нашими подолянами, між іншим, одна К. Ш[ейковськи]м, що й тоді вже працював над українським словником. Подібно ж у Полтаві космополіт і напівмоскаль С[троні]н (згаданий учитель мій, у котрого я побачив М. Вовчка) перекладав на українське фонетичний «Букварь» Золотава {В 1862 р. його арештовано і вислано в Архангельську губернію за «намерение отделить Малороссию»!!!}.

Додам, що дехто з нас, я, напр., не згоджувавсь на дуже вже гострий виступ українофілів проти поляків, в чому деякі українофіли зближались навіть з російськими офіціалами.

Ось резони, по котрим я державсь здалека від спеціально українофільських студентських кружків, котрі в 1862 р. злились у велику громаду, душ в 250-300. Тим часом робота в воскресних школах, а потім, як їх закрито урядом, то у «Временній педагогічній школі» (про неї я розказав дещо в «Громаді», т. II, в статті «Народні школи на Україні») все більше затягала мене в одну з практично культурних справ, з котрих складається реальний бік українства, – в справу нар[одної] освіти, – і я почав, як міг, пильно студіювати теорію народного елементу в педагогіці, нар[одну] мову, словесність, історію. Тут мені багато помагав старший від мене на 10-15 літ приятель мій, теж полтавець, Судовщиков, вчитель по жіночих пансіонах, збирач нар[одних] пісень, теж космополіт, котрого порядком лаяли наші студенти-українофіли за те, що він сміявсь над непедагогічним обходом тих українофілів з хлопцями, котрих вони вивезли з сіл, щоб вчити їх у Києві (треба таки сказати, що рідко кого з тих хлопців «доведено до ума»), і над навмисною некультурністю цих народовців, а також за те, що він не признавав Шевченка за готового вже великого поета, бо йому бракувало освіти й праці над своїми творами. Перепадало лайок за подібні ж єресі й мені, так що коли я показавсь в церкві, де стояла труна Шевченка, котору перевозили з Петербурга в Канів, то навіть один товариш-українофіл, трошки п'яненький (цього гріха вживано як з некультурності, так і для більшого народовства), крикнув на мене: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!»

Я, впрочім, не вийшов з церкви, а пішов за труною і навіть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозі положила на труну Тарасову терновий вінець. Забігши вперед перед бастіон-браму на наддніпровій дорозі, я змостив з цегли кафедру і з неї зміг говорити так, що мене люди чули (другі говорили з товпи, і їх майже нічого не було чутно). Може, через те біограф Шевченка д. Чалий, котрий проводив церемонію, написав потім: «Лучшие из надгробных речей, к сожалению, не сохранившиеся, были произнесены у крепостного форта на мосту студентами Стояновым, Антоновичем и Драгомановым». («Жизнь и произведения Т. Шевченка», стор. 192).

Не берусь судити, наскілько моє слово над Шевченком варте похвали д. Чалого. А скажу тілько, що моє слово було по політичним думкам найрадикальнішим з усіх тоді сказаних. Говорив я по-російському, на ту тему, що в нас кождий, хто йде служити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець, і під кінець бажав, щоб наші громадяни наперед дійсно шанували своїх великих людей та не давали їх на муки, поки вони живі. На другий день один з організаторів проводів попрохав мене написати своє слово, щоб переслати його для статті Куліша в «Основі», та так ні моє слово, ні другі й не появились в печаті (окрім слова д. Чалого, котрий сам його видав брошурою).

Мій виступ на проводах Шевченка, впрочім, не зблизив мене з українофільськими кружками, – може, через те, що я, дедалі все більше затягаючись в працю спеціальну, віддаливсь від студентських кружків взагалі, особливо тоді, коли закрито воскресні школи. Коли мене попрохав у школу педагогічну М. А. Тулов (інспектор округу, українофіл, хоч часами таївшийся про це) викладати історію Росії поряд з деякими українофілами, котрих він знав, як і мене, по праці в воскресних школах, то навіть деякі з моїх личних приятелів-суперечників українофілів почали поїдом їсти мене, нащо я, будучи космополітом, берусь до такого щиро національного діла, як виховання народних учителів {Тепер один з тих суперечників займає важний пост в шкільній адміністрації, і цікавий я знати, як-то він придержується старих своїх національно українських ідей!}. Догризли вони мене до того, що я пішов до Тулова зрікатися школи. Тулов став розпитуватись про резони. Я розказав усе. «Глупости это все!» – відповів Тулов, вислухавши, і намовив мене зостатись. Через кілька днів прийшли до мене «мої убійці», як я їх для сміху називав, і почали мене гризти, щоб я хоч не смів викладати історії України; на те в нас, кажуть, єсть чоловік, спеціаліст, який зна край і люд, зна народну словесність і т. ін.; ми вже і з Туловим переговорили. «Добре», – кажу. І не без страху стрів я того спеціаліста і одвів його в школу, одділивши йому половину мого часу. Через кілька місяців довелось мені потрапити на його лекцію, – я трохи долонями не сплеснув: слуха мого спеціаліста всього душ 3-4, що сидять проти нього, решта в другім боці класу чита собі чи дрімає, а більше аж в другій хаті забавляються. Послухав і я з чверть години ту лекцію і здивувався довготерпінню і тих трьох, що хоч сиділи перед ним, бо він, солно прицмокуючи, розказував їм коротко про гетьманів XVIII ст. та царів, підпускаючи іноді таку філософію: «Петр III также мало царствовал, как и Петр II. Такая уже, очевидно, судьба была Украины, что государи, милостивые к ней, царствовали недолго». Цю фразу він при мені сказав щось разів з три. Потім розказую я про це все одному «громадянину». «Вільно ж Вам, – каже, – було слухатись; він же (про спеціаліста) в нас посміх! Який він вчитель, та ще й спеціаліст?!» (А потім казали мені певні люди, що з нього списував свого Радюка автор «Чорних хмар»!)

Трохи згодом я, впрочім, зблизився з українофілами і навіть увійшов у громаду. В початку 1863 р. прийшло до виконання проекту Костомарова про видання популярно-наукових книг, і київська громада видала «Дещо про світ божий» – гарненьку книжечку по фізичній географії, тілько трохи попсовану лірично-клерикальними голосіннями. До мене дійшла чутка, що готуються другі подібні книжки. Я заінтересувався цим ділом, і дехто з земляків моїх, полтавців, предложили мені приступити до громади, щоб взяти в ньому участь. Так і сталось, – і мене зараз же прийняли в комітет до редакції популярних книг. Тілько з того мало вийшло проку. Комітету предложена була книжка, написана одним з його членів, – святці, тобто виказ святих по місяцям з короткими біографіями деяких угодників божих. Не пам'ятаю вже, з якого місяця починалась та книжка, здається, з септембра, але всі біографії були прескучні. Окрім того, я не міг собі взяти в голову, нащо ми, раціоналісти (на першому спільному зборі громади, де я був, читано лист дальнього товариша, потім доволі звісного етнографа, про те, що він досліджував міфологію, щоб дійти, «звідки в українців пішла фальшива ідея-бога»), мусимо починати наші просвітні для народу видання з агіографії, та ще так виложеної. Мені сказали, що це треба, щоб підняти в народі пошану до його власної мови. Новакові не личило зараз же піднімати великі спори, і я взявсь у свою чергу критикувати слова й вирази тих святців, на що і зводилась уся праця нашого комітету. А поки ми так працювали, наступили вакації, а також цензурна заборона всяких педагогічних і церковних книжок українських.

Вернувшись в Київ по вакаціях, я застав велику зміну в українофільських кружках. Багато скінчило курс і думало про «місця», тобто про державну службу. Дехто вже діставсь в учителі гімназії і не появлявсь у Києві, другі поступали в нові «мирові посередники», котрі заводив уряд після повстання поляків. Громада майже не збиралась, а потім зовсім перестала. Про видання популярних книг не було вже розмови. Коли я запитував декого, чому б не печатати їх в Галичині, мені відповідали, що то би тілько дражнило уряд, котрий тепер тільки на час задержав, а не заборонив українські видання (як сказав би то міністр Валуєв Костомарову). Словом, увесь українофільський рух серед київської молодіжі, так гучний ще перед вакаціями 1863 р., зовсім затих. І я зайнявсь своїми студіями й особистими справами (дисертація pro venia legendi⁴ в університеті по історії Рима, служба в II гімназії вчителем географії і т. ін.).

В 1864 р. случилась маленька пригодка: один напівбожевільний товариш, ще передо мною скінчивший курс, написав в місцевій газеті статтю – донос проти українофілів, як мовбито прихильників Польщі. Стаття ця показалась огидною космополіту Судовщикову, і він написав одповідь, яку ми вдвох виправляли. Це бачили деякі товариші з колишніх громадян, і це підняло в них репутацію космополітів (мовляв – чесні люди!). Тим часом в Києві зібралось кілька моїх земляків з Полтавщини; котрі потроху пробували пера. Один з них, потім доволі звісний етнограф, став жити в моїм домі. Почались між нами знову розмови про українську літературу; почалися вони з того пункту, на котрім їх зоставила померша (власною смертю) «Основа» – полемікою з московськими слов'янофілами запитання: чи може українська література зовсім зрівнятися з російською, чи мусить зостатись тільки літературою «для домашнего обихода», як казав аксаковський «День»? Мої земляки вірували, що українська література може в усьому рівнятись з російською і для того ставили першим обов'язком «розвивати мову», а для цього, казали, найліпше перекладати вже з розвинутих мов на українську. На лихо, тільки один з них знав так-сяк французьку мову, з котрої й почав перекладати «Мазепу» Байрона, а другі ніякої не знали, окрім російської {До нашого кружка прийшов, впрочім, дуже навіть знаючий знавець-правобережець, та він тільки подав голос за теорію «самостійності» української літератури, а сам по-українському не писав нічого, окрім кількох поетичних «гріхів молодості» в одній галицькій газетi, про які ніколи не згадував.}. Для перекладів, казано, треба лексикона, тож і почали перекладали російський лексикон Рейфа на українське.

От до такого кружка пристали ми з Судовщиковим, чи такий кружок пристав до нас, – не знаю, як і сказати. Судовщиков зразу виступив проти напрямку праці кружка, а надто проти лексикона російсько-українського, замість котрого він радив перш усього зробити український. «Зробіть, – казав він, – перш усього інвентар тієї мови, яка єсть у народу та по авторах, близьких до народу (якими були старші українські писателі, безтенденційні, доукраїнофільської доби), то, може, виявиться, що не треба буде ні «кувати» деяких слів, ні переписувати їх з латині (поет-полтавець був за «кування» слів, а згаданий правобережець за латину). Також, по Судовщикову, замість того, щоб розмовляти наголо про самостійність української мови й національності, треба було зробити граматику українську (порівнюючи з великоруською, польською й церковнослов'янською) та опрацювати теж порівняльним способом етнографію українську. По довгих спорах словник Рейфа одсунуто назад, а далі й забуто, і кружок взявся за граматику. Згодом, як пішла чутка про нашу роботу, то з Харкова звістили нас, що звідти передадуть нам матеріал до українського словника, куди увійшов і матеріал Куліша. Нескоро привезено той матеріал в 12 пудах, який одначе не стільки прислужився, скільки поїв праці і грошей на впорядкування, після котрого зосталось дуже мало цінного, так що прийшлось почати вибирання слів з етнографічних збірок і писателів наново. А тим часом Судовщикова, єдиного між нами спеціаліста в лінгвістиці, вислано в Костромську губернію, де він незабаром і вмер {Він сказав в одній приватній бесіді, що жалкує, чому Каракозов не влучив у царя; свідок (бувший московський студент, вчитель у Галагана) передав ці слова звісному тайному совітнику Юзефовичу… Дальшого розказувати вже нічого…}.

Наші граматикальні збори стали осередком нового українського руху в Києві й навколо, звідки іноді наїздили старі товариші й знайомі. Після офіціальної праці, звісно, велися розмови і про всякі інші питання українські, найбільше літературні. Потроху виявилися між нами два напрямки: один, котрий я звав українофільським, а другий – хлопоманським (обидві назви взяті з ходячих прозвищ в московській і польській печаті). Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент – і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, – і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору). В такім поступанню ми бачили єдину гарантію й того, що ми зробимо не тільки самостійну, але й живу українську культурну мову.

Це були головніші одміни думок в нашому гуртку. Та були й інші, впрочім досить природно зв'язані з попередніми. Націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на «ворожих сусідів», раді були задирати їх (звісно, більш проміж себе або в анонімних дописах в Галичину), хоч на ділі корились перед властями предержащими і вдавали з себе релігійно-політичних консерваторів. Останнє було тим легше, що дехто з націоналістів вважав для себе навіть обов'язковим звісний консерватизм думок, через те що й народ держиться звісних традиційних думок. Напроти, ми (читач, певно, вже догадавсь, що другого напрямку держались попередні космополіти) думали, що «сусідів», – як народу й громади, – чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити; що ж до культурних і громадських думок, то при всім нашім демократизмі треба держатись принципів не традиційних, а наукових, поступових, і ці принципи нести і в народ, а не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й противурічивих думок так званого народу{– Що таке народ в культурному розумінні? – питали ми, – де він починається? Чому ми самі не часть народу? і т. д.}.

Хоч ми й спорились проміж себе, а на ділі перевага була, по крайній мірі в літературній праці, на боці космополітів. Словник український взяв перевагу над Рейфом; навіть у вільній поезії Байрон (у французькому, а той російському перекладі) одсунувсь для «Сербських дум», котрих печатне видання потім перекладчик посвятив мені, тільки вдравши мені таку штуку, як передача книги слов'янському комітетові, ворожому нам усім і спеціально противному мені. (Вказую на це як на зразок українофільських викрутасів і сюрпризів для ідеї і приятелів.) Найпродуктивнішою показалась праця коло народної словесності, бо незабаром видано дві книжки казок, випуск музичних пісень, книжку пісень чумацьких (з посвятою мені), а також впорядкована вся система видання пісень політичних або історичних, коло котрих потім згрупувалась була й праця для словника {Коли в 1870 р. був готовий увесь план історичних пісень, то покладено було вибрати з них слова й видати їх як маленький словник, вкупі з граматикою, поки буде готовий великий словник. За це взялись осібні спеціалісти, котрі згодом пристали до нашого кружка.}. Школа й популярно-наукова література для нас були недоступні. Однако скоро виявилася нагода заговорити й про них, і цей обов'язок упав на мене.

В статті «Народні школи на Україні» я почасти розказав, як в 1865 р. Тулов і редактор «Киевлянина» В. Шульгін впрохали мене написати огляд народного школьства в «Юго-западном крае» (Київська, Подільська і Волинська губернії), щоб звернути увагу нового, розумнішого генерал-губернатора (Безака) й підняти знову світську й досить прихильну українству систему шкільну, яку зламав клерикал і обруситель кн[язь] Ширинський-Шихматов, приїхавший в Київ попечителем в 1864 {Між іншим, в 1863 р. надруковано було коштом «казенным» в Києві «Байки» Глібова «для элементарного чтения» (та Тулов задержав їх вихід, страха ради загальної заборони українських педагогічних видань, хоч потім книжка вийшла як просто літературна); а окрім того, в «Книге для чтения в народных училищах Киевского учебного округа», що складалася під редакцією Тулова, мусили бути й статті українські й про Україну.}, а потім як приїжджі з Чернігова попрохали од мене другу статтю з приводу тамошнього земського проекту педагогічної школи. Статті ці, а найбільше друга (котру я назвав був «Земство и местный элемент в народном образовании» і котру редакція «С[анкт]-Петербург[ских] ведомостей» напечатала в № 93, 1866, розділивши на дві) поставили мене з Ширинським у війну, котра скінчилася моєю одставкою з Київського університету. Справу шкільну я ставив у тих статтях не на національний, а на педагогічний грунт, на котрому її обсуждали російські педагоги в 1862-63 рр. (в тім числі москалі К. Ушинський і В. Водовозов) досить прихильно для українства {Про це дивись статтю Л[юдмили] Д[рагоманової] (моєї жінки) в «Вестнике Европы», 1874, август, «Народные наречия и местный элемент в образовании».}. Я не требував виключного вживання української мови в наших школах, а виходив з педагогічного правила: починати од звісного, щоб іти до незвісного, і требував початку науки на народній мові, а далі вже на державній. На мої статті обізвались печатно дехто з земців і між ними звісний педагог барон Миколай Корф, котрий до самої смерті не раз піднімав бесіду про цю справу, між іншим, і на з'їзді сільських учителів у Херсонщині в 1880 р. Коли наша мова може увійти в школи в Росії, – то тільки на тім грунті педагогічнім, а не націоналістичнім.