Czytaj książkę: «Маленькі жінки. II частина»

© Б. Носенок, переклад українською, 2019

© Т. Калюжна, ілюстрації, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Частина друга

У якій історія починається наново й наближається до весілля Мег…

Розділ перший
Напередодні

Наша оповідь починається знову, тож варто нагадати, що в ній ми передовсім обіцяли розповісти про весілля Мег. Водночас, ймовірно, доречно трохи потеревенити про те, як загалом ведеться родині Марч, щоправда, попередньо зазначивши таке. Якщо будь-хто з представників старшого покоління, читаючи цю історію, вважатиме, що в ній надто багато «любовного» (навряд, щоб таке закинули нам юні читачі!), то в такому разі варто лише процитувати пані Марч: «Чого ж ще можна очікувати, якщо в будинку четверо життєрадісних дівчат, а ще є запальний і енергійний молодий сусід?».

Отже, минуло три роки, проте вони не надто змінили спокійне життя знайомої нам родини. Війна скінчилася, тож пан Марч, повністю одужавши, зайнявся своїми книжками і справами ввіреного його турботам маленького приходу. Віряни щораз переконувались, що їхній пастир тут за покликанням і Божою благодаттю, а ще скромний, безкомпромісно чесний, працьовитий, мудрий (а мудрість, як ми знаємо, цінніша за ерудицію), чуйний чоловік, котрий поважає та любить своїх підопічних. Пан Марч був багатий тим благочестям, яке стає основою характеру, викликаючи повагу і любов оточуючих.

І хоч ці якості не сприяли досягненню мирських успіхів, але водночас вабили до пана Марча безліч чудових людей, як запашні квіти ваблять до себе бджіл, і він давав їм нектар мудрості, в який п’ятдесят років важких життєвих випробувань не влили жодної краплі гіркоти.

Серйозна й щира молодь бачила, що їхній сивочолий учений друг так само молодий душею, як і вони. Замучені турботами жінки йшли до нього зі своїми тривогами, впевнені, що зустрінуть найглибше співчуття, отримають наймудрішу пораду. Грішники сповідалися чистому серцем духовнику, отримуючи одночасно і докору, і порятунок душі. Талановиті люди знаходили в ньому цікавого співрозмовника. Честолюбцям відкривалося існування прагнень куди шляхетніших за їхні власні. І навіть люди, цілком заглиблені в земні інтереси, визнавали, що його переконання красиві й справедливі, хоч «за них мало платять».

На погляд стороннього спостерігача, всім у родовому обійсті Марчів заправляло п’ятеро енергійних жінок. Так воно було насправді щодо багатьох домашніх справ, але скромний мудрець, який перебував серед своїх книжок, як і раніше, залишався главою і совістю сім’ї, якорем порятунку й утішником. І до нього незмінно зверталися у скрутну хвилину ці постійно зайняті, стурбовані жінки, як до чоловіка і батька – у повному розумінні цих священних слів.

Серця дівчаток були відкриті матері, а їхні душі – батькові. І обох їх дочки обдаровували любов’ю, що росла разом із ними й пов’язувала всю сім’ю найніжнішими й найдорожчими узами – саме тими, що роблять життя щасливим і котрі не в силах зруйнувати навіть смерть.

Пані Марч не втрачала бадьорості й енергійності, хоч у волоссі її побільшало сивини відтоді, як ми бачили її востаннє. Нині вона настільки переймалася справами Мег, що в госпіталях, де ще залишається багато поранених «хлопчиків», і в домівках солдатських вдів явно не вистачає її материнської турботи і благодійних відвідувань.

Джон Брук протягом року мужньо виконував свій обов’язок перед країною, був поранений і відправлений додому – повернутися на фронт йому не дозволили. Він не отримав ні чинів, ні нагород, хоч цілком заслужив їх, бо з готовністю ризикував всім, що мав, а життя і любов надзвичайно дорогі, коли і те й те – у повному розквіті.

Змирившись із своєю відставкою, чоловік присвятив усі сили тому, щоб відновити здоров’я і підготуватися до нової роботи. Джон прагнув купити будинок, де вони з Мег могли б оселитися. Однак, покладаючись на свій здоровий глузд, він відмовився від значно привабливіших пропозицій пана Лоуренса-старшого і заступив на скромну посаду бухгалтера у його фірмі, відчуваючи глибоке задоволення від того, що починає свою кар’єру з чесно заробленої платні, а не з банківської позики на ведення якоїсь ризикованої справи.

Мег проводила час не тільки в очікуванні майбутнього щастя, а й у старанній праці, дедалі більше набуваючи рис дорослої жінки, опановуючи мистецтво ведення домашнього господарства. Кожний день додавав їй привабливості, оскільки любов – могутній союзник вроди. І все-таки її не полишали колишні бажання й надії, тож вона не могла позбутися певного розчарування від того, як скромно починається її нове життя.

Тим паче, що недавно Нед Моффат одружився із Саллі Гардінер, і Мег не могла не порівнювати їхній чудовий будинок, розкішний екіпаж, безліч весільних подарунків і прекрасні вбрання нареченої зі своїми власними, потай страждаючи від того, що не може мати всього цього. Але заздрість і незадоволення одразу зникали, варто було їй лише подумати про терпіння, любов і працю, вкладені Джоном у придбання маленького будиночка, який чекав на свою господиню. А коли вони сиділи вдвох у сутінках, обговорюючи свої нехитрі плани, майбутнє незмінно уявлялося таким прекрасним і яскравим, що вона забувала про заможність Саллі й почувалася найкрасивішою і найбагатшою дівчиною під цим доброзичливим сонцем Христового піклування.

Джо так і не повернулася до обов’язків компаньйонки тітоньки Марч: старій дамі так сподобалася Емі, що вона доклала всіх зусиль, аби підкупити її, запропонувавши оплачувати уроки малювання в одного з кращих вчителів, а на таких умовах Емі погодилася б служити й набагато нестерпнішій пані. Тож Емі віддавала ранкові години спілкуванню з родичкою, а вечірні – задоволенню, і все йшло чудово.

Тим часом Джо присвятила себе заняттям літературою й доглядом за все ще дуже слабкою Бет. Поволі відступивши, хвороба залишила їй свою мітку: колись квітуча дівчинка виглядала змарнілою. Однак вона не змогла забрати в неї надії, щастя й безтурботності. Постійно зайнята виконанням своїх скромних домашніх обов’язків, однаково мила до всіх членів сім’ї, вона перетворилася на доброго янгола цього будинку ще задовго до того, як це зрозуміли навіть ті, хто любив її більше за все на світі.

Видавець «Небесного Орла» платив Джо один долар за кожне надруковане «сміття» (її власний вислів), що давало їй підстави вважати себе забезпеченою жінкою, тож вона невпинно писала маленькі романтичні історії. Але її гострий розум й честолюбна душа таїли великі плани, а в старому бляшаному ящику на горищі повільно росла купа аркушів покресленого й поплямованого чорнилом рукопису, котрий мав долучити прізвище «Марч» до низки найвідоміших імен американської літератури.

Лорі слухняно відправився в університет, щоб зробити приємність дідусеві. Натомість намагався провести чотири роки навчання якомога яскравіше, щоб зробити приємність самому собі. Улюбленець будь-якого товариства завдяки грошам, манерам, талантам і доброму серцю, котре, однак, постійно втягувало його в неприємні історії при кожній спробі допомогти іншим із подібних історій викрутитися, Лорі щораз наражався на величезну небезпеку перетворитися на зіпсованого гульвісу.

Ймовірно, він і перетворився б на нього, як і чимало інших перспективних хлопчиків, аби не талісман, що оберігав від усякого такого зла. Що це за талісман, запитаєте ви? О, все просто: це не що інше, як спогади про доброго старого, який живе лише його успіхами, про турботливу жінку, яка стежить за ним, немов за власним сином, і – останнє у списку, але перше за значимістю – про чотирьох простодушних дівчат, які люблять його, захоплюються ним і вірять в нього всією душею.

Як дуже молода людина, він, зрозуміло, пустував і фліртував, ставав то франтом, то любителем водного спорту, то сентиментальним, то спортивним, залежно від того, що пропонувала студентська мода, зло жартував над іншими, так само, як інші над ним, вживав жаргонні слівця, а інколи навіть небезпечно наближався до виключення з університету. Але оскільки основною причиною всіх його витівок був піднесений настрій і любов до забав, то завжди примудрявся врятувати становище щирим каяттям, чесною спокутою провини або чарівною силою переконання – мистецтвом, яким він володів досконало.

Лорі, мабуть, навіть пишався тим, що так часто опинявся за мить від провалу, йому подобалося, коли дівчата тремтіли від його розповідей про свої перемоги над розгніваними молодшими викладачами, важливими професорами й небезпечними ворогами. Чоловіки «нашого класу» були героями в очах дівчаток, які ніколи не втомлювалися слухати про подвиги «наших хлопців» і яким часто траплялася нагода заслужити прихильні усмішки цих великих людей, коли Лорі привозив однокурсників погостювати у великому особняку Лоуренсів.

Найчастіше особливої прихильності героїв удостоювалася Емі, бо з дитинства відчула силу своєї чарівності й навчилася нею користуватися. Мег була занадто поглинена своїм єдиним і неповторним Джоном, щоб приділяти увагу іншим представникам сильної статі, а боязка Бет могла лише крадькома кидати погляди на студентів і дивуватися, як це Емі наважується так командувати ними.

Джо відчувала себе в своїй стихії, і їй було нелегко втриматися від того, щоб не наслідувати чоловічих манер, промов і героїчних вчинків, які здавалися їй природнішими, ніж усі пристойності, в рамках яких наказано триматися юним леді. Тож вона неймовірно подобалася всім хлопцям, але жоден із них не був закоханий у неї, тим часом лише мізерна кількість їх утримувалася від принесення ніжної данини у вигляді одного-двох сентиментальних зітхань на вівтар краси Емі.

Оскільки мова зайшла про сентименти, тож можемо цілком природно перейти до розповіді про «голуб’ятню». Так називався маленький, пофарбований коричневою фарбою будиночок, який пан Брук приготував для себе і Мег. Назву придумав Лорі, бо вважав, що він якнайкраще підходить для житла молодих закоханих, які «постійно воркують і цілуються, немов голубок і горлиця». Це було крихітне помешкання, до якого позаду притулився маленький садочок. Попереду нього також була ділянка, розміром трохи більше носової хустинки.

Проте Мег планувала розмістити тут фонтан, обсаджену деревами й кущами алею, а також галявину з яскравими квітами. Поки що замість фонтана бовваніла стара кам’яна ваза, що потемніла від негоди й нагадувала надбиту полоскальницю, алею замінили кілька молоденьких модрин, котрі ще не вирішили, боротися їм за життя чи померти, а щодо моря квітів, то на їх майбутню присутність вказували лише рівні й часті борозенки на землі, в які вкинули насіння.

Однак всередині будиночок виглядав чарівно, і щаслива наречена не бачила вад ніде – ні на горищі, ні в льосі. Щоправда, передпокій був настільки завузьким, що, скажімо, фортепіано, навряд чи занесли б у будинок повністю – лише частинами. Та його, на щастя, у молодят і не було. В їдальні знайшлося місце лише столу, який заледве вміщав шестеро осіб. А кухонні сходи, здавалося, спеціально розташували в такий спосіб, щоб забезпечити падіння і слуг, і посуду прямо в засік з вугіллям.

Втім, варто було звикнути до цих незначних недоліків, як жоден інший будинок вже не міг здатися досконалішим житлом, оскільки ті, хто обставляли його, керувалися здоровим глуздом і хорошим смаком, тож результат цих зусиль можна назвати надзвичайно задовільним.

У вітальні не було ні мармурових столиків, ні високих дзеркал, ні мереживних завіс, зате були прості меблі, безліч книжок, кілька хороших картин, підставка для квітів в еркері й чимало красивих дрібничок – зроблених вмілими руками подарунків, котрі здавалися ще витонченішими від того, що несли на собі печать глибокої любові.

Гадаю, що Психея¹ із пароської порцеляни – подарунок Лорі – анітрохи не втратила шарм дорогої красивої речі від того, що Джон поставив її на саморобну консоль. Впевнена також, що будь-який шпалерних чи драпірувальних справ майстер не зміг би прикрасити скромні муслінові фіранки більш витончено, ніж це зробила вміла рука Емі. Або що якась інша комора зберігала б більший запас добрих побажань, веселих слів і щасливих надій, ніж та, до якої Джо і пані Марч склали нечисленні коробки, ящики й пакунки з приданим Мег.

Поза сумнівом, чистенька, абсолютно нова кухня не виглядала б такою затишною й акуратною, якби Ханна з десяток разів не переставила кожну каструлю й пательню, вибираючи для них найкраще місце, і не облаштувала б піч на свій розсуд, щоб все було готово до того моменту, коли «пані Брук прийде до себе додому».

Навряд, що якась юна мати сімейства починала колись подружнє життя з таким запасом ганчірок для витирання пилу, різноманітних прихваток і клаптевих мішечків. Бет приготувала їх у такій кількості, що Мег має вистачити цих речей до срібного весілля. На додачу любляча молодша сестра навіть винайшла три види ганчірок особливої форми спеціально для миття предметів весільного сервізу.

Ті, хто замовляє виготовлення подібних речей стороннім, не розуміють, що при цьому втрачають, бо навіть найпростіші та найневибагливіші предмети красиві, коли зроблені з любовною дбайливістю, і Мег знайшла чимало підтверджень цій істині. В її маленькому затишному гніздечку все, від кухонної качалки до срібної вази на столі у вітальні, красномовно свідчило про родинну любов і ніжну, застережливу передбачливість.

Як весело проводили вони час, спільно складаючи плани, як урочисто відправлялися всі разом в магазини, які смішні помилки робили, якими вибухами реготу зустрічали безглузді покупки Лорі! У тому, що стосувалося витівок, ця молода людина, хоч і набуваючи університетську освіту, залишалася справжнісіньким хлопчиськом. Його останньою примхою було, повертаючись додому на вихідні, привезти із собою якісь нові, корисні й хитромудрі подарунки, вкрай потрібні юній домогосподарці.

Одного разу це був комплект чудових зажимів для білизни, котрі нічого взагалі не затискали, згодом – дивовижна терка для мускатних горіхів, що розвалилася на частини за першої спроби використати її, то пристосування для чищення ножів, котре навпаки їх затуплювало, то щітка, яка мала акуратно знімати з килима ворс, але натомість лише залишала сміття, то мило, котре мало полегшувати прання, але від нього шкіра просто злазила з рук, то найнадійніший клей, який намертво приклеювався тільки до пальців обманутого покупця, то різноманітні залізні товари – від іграшкової скарбнички для мідяків до чудесного бака, котрий нібито миє посуд паром і загрожує вибухнути під час цієї процедури.

Марно Мег благала його зупинитися, Джон сміявся над ним, а Джо називала «паном Тудлем»². Він був одержимий прагненням надати підтримку винахідливим янкі й забезпечити своїх друзів на майбутнє всіма необхідними для життя пристосуваннями. Тож кожен вікенд приносив який-небудь новий безглуздий сюрприз.

І ось нарешті все було готово, аж до мила, дбайливо підібраного Емі в тон кольору шпалер у кожній спальні, й стола, накритого Бет для першої вечері молодят у новому будинку.

– Ти задоволена? Ти відчуваєш себе тут по-домашньому? Як гадаєш, ти будеш тут щасливою? – запитувала пані Марч, коли попідруки з Мег обходила нове «царство» дочки. Нині, здавалося, вони довіряли одна одній ще більше, ніж раніше.

– Так, мамо, я абсолютно задоволена завдяки вам усім… і така щаслива, що й сказати не можу, – відповіла Мег, і погляд її говорив більше за слова.

– Аби ж тільки в неї була одна або дві служниці, тоді все було б гаразд, – сказала Емі, виходячи з вітальні, де намагалася вирішити важливе питання: куди краще поставити бронзового Меркурія³ – на етажерку чи камінну полицю.

– Ми з мамою вже говорили про це, і я вирішила спочатку спробувати вести господарство так, як вона радить. Роботи тут буде небагато, тож, якщо я зможу посилати Лотті з різними дорученнями та зрідка попрошу її допомогти по господарству, в мене буде рівно стільки справ, щоб не нудьгувати й не тужити за домом, – спокійно відповіла Мег.

– У Саллі Моффат чотири служниці, – почала було Емі.

– Якби в Мег було стільки ж, всі не помістилися б у будинку і господарям довелося б оселитися в саду в похідному наметі, – перебила сестру Джо, яка, надівши величезний синій фартух, доводила до остаточного блиску мідні дверні ручки.

– Чоловік Саллі – небідна людина, і в її величезному будинку присутність безлічі покоївок цілком виправдана, – сказала пані Марч. – Мег і Джон починають скромно, але щось мені підказує, що в цьому маленькому будиночку на них чекає не менше щастя, ніж можна знайти в найпрекраснішому палаці. Молоді дівчата роблять велику помилку, коли не залишають собі інших занять, крім нарядів, пліток і розпоряджень по дому. Одразу після заміжжя мені дуже хотілося швидше зносити або порвати мої нові наряди, щоб мати задоволення лагодити їх, бо я вже знемагала від вишивання та прикрашання свого носовичка.

– Чому ж ти не пішла на кухню, щоб трошки там попустувати? Саллі каже, що іноді робить це для розваги, хоч страви виходять неїстівними, а слуги сміються над нею, – усміхнулася Мег.

– Я вирушила на кухню через деякий час, але не для того, щоб «попустувати», а для того, щоб навчитися в Ханни, що і як слід робити, щоб слугам не довелося сміятися наді мною. Тоді я дивилася на це заняття, як на гру, але пізніше, коли ми вже не могли дозволити собі наймати прислугу, я дуже тішилася, що маю не тільки бажання, але й уміння готувати просту, здорову їжу для моїх маленьких дочок. Ти, Мег, починаєш не так, як починала я, але те, чого ти вчишся зараз, стане в пригоді тобі й тоді, коли Джон стане заможнішою людиною, бо господиня будь-якого будинку, нехай навіть найкращого, якщо вона хоче, щоб їй служили добре й чесно, має знати, як правильно виконувати ту чи ту домашню роботу.

– Звичайно, мамо, ти маєш рацію, – сказала Мег, шанобливо вислухавши це маленьке повчання, адже будь-яка жінка охоче міркує над захоплюючою темою ведення домашнього господарства. – А ось ця кімната мого лялькового будиночку подобається мені найбільше, – продовжила Мег хвилину потому, коли піднялася разом із матір’ю на другий поверх і зазирнула у свою маленьку гардеробну.

Там стояла Бет, яка викладала на полиці стопи сніжно-білої білизни й бурхливо раділа такій безлічі усіляких дрібничок. Всі три жінки засміялися, оскільки ця тема вже давно була в родині предметом жартів.

Річ у тім, що тітонька Марч опинилася в дуже скрутному становищі, коли час заспокоїв її гнів та змусив покаятися у своїй клятві: ви ж пам’ятаєте заяви про те, що Мег не отримає від неї жодного цента, якщо вийде заміж за «цього Брука». Тітонька Марч завжди тримала слово, тому їй довелося неабияк поламати голову над тим, як обійти власноруч створену перешкоду. Нарешті вихід було знайдено.

Ще одна родичка – пані Керрол, мама Флоренс, отримала гроші й вказівку купити, замовити пошиття й позначити величезну кількість столової та постільної білизни, котра мала бути відправлена сімейству Марч як подарунок нареченій від самої пані Керрол. Розпорядження тітоньки Марч було сумлінно виконано, але секрет розкрився й дуже потішив всю сім’ю, тим більше що тітонька Марч старанно намагалася зберігати невинний вигляд і наполегливо повторювала, що не може подарувати Мег нічого, крім старомодних перлів, давно обіцяних першій нареченій.

– Це свідчить про те, що в тебе є смак до ведення домашнього господарства, і мені це дуже приємно. Моя подруга юності почала вести власне домогосподарство, маючи в запасі лише шість простирадл, зате в неї були чаші для ополіскування пальців після десерту – і така ситуація її цілком влаштовувала, – сказала пані Марч, погладжуючи дамастові скатертини, на дотик оцінюючи їхню відмінну якість.

– У мене немає жодної чаші для ополіскування пальців, але цієї білизни, як каже Ханна, мені вистачить на все життя, – вигляд у Мег був дуже задоволений, що, втім, не дивно.

– До нас іде пан Тудль! – крикнула знизу Джо, і всі поспішили назустріч Лорі, чиї щотижневі візити були помітними подіями в їхньому тихому, спокійному житті.

Високий широкоплечий юнак із коротко підстриженим волоссям крокував до них доріжкою. На ньому був плащ, яким грався вітер, в руці – плаский фетровий капелюх, схожий на тазик. Хвіртка не чинила для нього жодної перешкоди: щоб не втрачати часу, він просто переступив через низьку кам’яну огорожу і попрямував прямо до пані Марч, протягуючи їй назустріч руки й гаряче вигукуючи:

– Ось і я, мама! Ну, звичайно, все в порядку, – останні слова були відповіддю на уважний погляд пані Марч – добрий запитальний погляд, який його красиві очі зустріли так прямо й відкрито, що маленька церемонія вітання завершилася, як зазвичай, ніжним материнським поцілунком.

– Для пані Брук – з привітом від виробника. Благослови тебе Господь, Бет! Ну і страшний же вигляд у тебе, Джо, в цьому фартусі. Емі, ти стаєш надто красивою для незаміжньої особи, – промовляючи все це, Лорі вручив Мег згорток у темному папері, смикнув кінчик стрічки, якою було зав’язано волосся Бет, зміряв поглядом фартух Джо та на мить завмер перед Емі в позі, що демонструє удаване захоплення. Потім він потиснув усім руки, і почалася розмова «як завжди».

– А де Джон? – запитала стривожено Мег.

– Затримався, щоб отримати ліцензію для завтрашньої церемонії, панно.

– Хто виграв останній матч? – запитала Джо, яка, незважаючи на свої дев’ятнадцять років, наполегливо проявляла інтерес до всіх чоловічих видів спорту.

– Ми, зрозуміло. Шкода, що тебе там не було – тобі б таке сподобалося.

– Як поживає чарівна панна Рендл? – запитала Емі з багатозначною посмішкою.

– Жорстока, як ніколи. Хіба ти не бачиш, що я весь змучився? – й Лорі дзвінко ляснув себе по широких грудях і видав мелодраматичне зітхання.

– А що це за черговий жарт? Розв’яжи згорток, Мег, і подивимося, – сказала Бет, із цікавістю розглядаючи його дивну форму.

– Дуже корисний предмет домашнього вжитку на випадок пожежі або спроби пограбування, – завважив Лорі, коли дружний сміх дівчаток вітав появу із згортка великої тріскачки сторожа. – Щоразу, коли Джона немає вдома, а вам, панно Мег, доведеться чогось злякатися, відкрийте вікно над парадним входом та покрутіть цю річ над головою – і ви вмить піднімете на ноги всіх сусідів. Славна річ, чи не так? – й Лорі продемонстрував можливості тріскачки так, що всі заткнули вуха.

– І це ваша вдячність? До речі, про подяки, можете заохотити Ханну за порятунок від загибелі вашого весільного пирога. Я побачив, як його вносять до будинку, коли проходив повз, і, якби вона мужньо не виступила на його захист, то неодмінно відхопив би від нього неабиякий шмат, бо пиріг був надзвичайно апетитний на вигляд.

– Коли ти нарешті виростеш, Лорі? – сказала Мег тоном поважної матері сімейства.

– Намагаюся щосили, панно, але боюся, що набагато вирости мені вже не вдасться. Майже два метри зросту – це та межа, за яку чоловіки навряд чи зайдуть в наше століття виродження й занепаду, – відповів молодий чоловік, чия голова майже торкалася маленької люстри під стелею. – Вважаю, було б святотатством з’їсти що-небудь у цьому абсолютно новому, бездоганному житлі, але я вмираю від голоду і тому пропоную перейти в іншу будівлю, – додав він тут же.

– Ми з мамою збираємося почекати Джона. Тут залишилися ще деякі справи, – сказала Мег.

– А ми з Бет йдемо до Кітті Браянт, щоб взяти ще квітів для завтрашнього дня, – відгукнулася Емі, прилаштовуючи капелюшок на свої непокірні кучері й милуючись відображенням у дзеркалі.

– Йдемо, Джо, негоже кидати товариша в біді. Я до того виснажений, що мені не дійти до будинку без сторонньої допомоги. Ні-ні, не знімай фартух, він тобі дуже личить, – сказав Лорі, коли Джо знімала з себе і згортала предмет його особливої зацікавленості. Засунувши згорток у містку кишеню своєї сукні, вона запропонувала своєму ослаблому другу спертися на її руку.

– Послухай, Тедді, я хочу серйозно поговорити з тобою щодо завтрашнього дня, – почала Джо, коли вони вийшли на дорогу. – Ти повинен пообіцяти поводитися добре й не викидати жодних номерів.

– Жодного не викину!

– І не говорити нічого смішного, коли всі мають зберігати серйозність.

– Що ти! Я ніколи не кажу нічого смішного в такі моменти. Це по твоїй частині.

– І благаю, не дивись на мене під час вінчання. А то я неодмінно почну реготати.

– Та ти мене й не побачиш! Бо проливатимеш такі рясні сльози, що все навколо застелить густий туман.

– Я ніколи не плачу… тільки іноді, коли в мене велике горе.

– Ось, наприклад, коли приятель їде в університет, – вставив Лорі, лукаво засміявшись.

– Не будь пихатим павичем. Я можу тільки трішки постогнати, щоб скласти дівчаткам компанію.

– Ну, зрозуміло. Слухай, Джо, а як там дідусь на цьому тижні? Чи не сердитий?

– Анітрохи. Знову, значить, потрапив у якусь історію і хочеш знати, як він до цього поставиться? – запитала Джо досить різко.

– Джо, невже ти думаєш, що я міг би прямо подивитися в обличчя твоїй мамі і сказати: «Все в порядку», якби це було не так? – і Лорі закляк на місці, з обуренням дивлячись на неї.

– Ні, не думаю.

– Тоді звідки раптом такі підозри? Мені просто потрібні гроші, – сказав Лорі, умиротворений її дружнім тоном.

– Ти дуже багато витрачаєш, Тедді.

– Господь із тобою, дорога, не я їх витрачаю, вони самі собою розходяться й закінчуються раніше, ніж я встигаю помітити, як це відбувається.

– Ти такий щедрий і м’якосердий, що всім даєш у борг і не можеш нікому сказати «ні». Ми чули про твого приятеля Геншоу і про те, що ти зробив для нього. От якби ти завжди витрачав свої гроші саме так, ніхто б тебе за це не засуджував, – сказала Джо із теплотою в голосі.

– Дурниці, він просто робить із мухи слона. Ти ж теж не погодилася б дозволити цьому порядному хлопцю змучити себе роботою до смерті тільки через те, що нікому трохи підтримати його?

– Звичайно, але я не розумію, навіщо тобі мати сімнадцять жилетів і незліченну кількість краваток та ще й купувати нового капелюха щораз, коли їдеш додому. Гадала, період дендизму в тебе вже позаду, однак ти раз у раз повертаєшся до нього по-новому. Зараз ця мода робити із себе страховисько – голова, як жорстка щітка, тісний жакет, помаранчеві рукавички й черевики з грубими квадратними носами на подвійний підошві. Будь це каліцтво принаймні дешевим, я промовчала б, але ж воно коштує чималих грошей, а твій вигляд не приносить мені жодного задоволення.

Лорі відкинув голову назад і так нестримно розреготався, що фетровий тазик звалився на дорогу і Джо ненавмисно наступила на нього. Втім, її промова лише дала йому привід поміркувати про переваги придбаного нашвидкуруч костюма, після того, як він засунув сплюснутого капелюха до кишені.

– Досить нотацій, перестань, будь паїнькою! Мені й так нелегко довелося на цьому тижні, і я хочу хоча б вдома провести час весело. Завтра, незалежно від того, яких це зажадає витрат, я одягнуся як слід, і мої друзі дивитимуться на мене з задоволенням.

– Добре, я дам тобі спокій, але лише за умови, що ти відростиш волосся. Я не зарозуміла аристократка, проте не хочу, щоб мене бачили в товаристві молодого чоловіка, схожого на професійного кулачного бійця, – промовила Джо з суворим виглядом.

– Цей невибагливий стиль в одязі сприяє навчанню, саме тому ми зробили його своїм, – заперечив Лорі, якого аж ніяк не можна було звинуватити в самозакоханості, бо він добровільно пожертвував своїми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр. – До речі, Джо, схоже, малюк Паркер відчайдушно закоханий в Емі. Він постійно говорить про неї, пише вірші і, підозрюю, проводить час у мріях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорі довірчим тоном старшого брата.

– Звичайно. Ми не хочемо ніяких весіль у нашій родині в найближчі роки. Спаси й помилуй, про що ці діти тільки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емі й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти років.

– Це таке легковажне століття, і, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш заміж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорі, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралі.

– Не бійся. Я не з поступливих. Та ніхто й не захоче взяти мене заміж, і це на краще, бо в родині завжди має бути стара діва.

– Ти не даси нікому можливості навіть захотіти одружитися з тобою, – зауважив Лорі, скоса кинувши на неї погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчі став трохи яскравішим. – Ти не покажеш нікому ніжної сторони своєї душі, а якщо хтось і побачить її випадково й не зможе втриматися, щоб висловити своє захоплення, ти вчиниш із ним так само, як пані Гаммідж⁴ вчинила зі своїм шанувальником, – обіллєш його крижаною водою і станеш такою колючою, що ніхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навіть глянути на тебе!

– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потім, гадаю, це жахливо – так розбивати сім’ї. Не будемо більше про це говорити. Весілля Мег зовсім вибило нас із колії, і ми не ведемо розмов ні про що інше, крім любові й тому подібних нісенітниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змінімо тему, – було очевидно, що Джо цілком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.

Хай там якими були почуття Лорі, він дав їм вихід у тихому протяжному свисті та прогнозі, який зробив, розлучаючись із нею біля хвіртки:

– Згадай моє слово, Джо, наступною заміж вийдеш ти.