Czytaj książkę: «Хлопчики Джо»

Czcionka:

Серію «Шкільна бібліотека української та світової літератури» засновано 2010 року

Переклад з англійської Богдани Носенок

Художник-оформлювач Тетяна Калюжна

I. Десять років потому

– Якби десять років тому хтось сказав би мені, як тут усе чудово зміниться – не повірила б, – сказала Джо своїй сестрі Мег, коли вони погожого літнього дня сиділи на веранді Пламфілду, милуючись довколишнім краєвидом.

– Так, це одне з тих див, які стаються завдяки фінансам і добрим серцям. Неможливо уявити величнішого пам’ятника панові Лоуренсу, ніж цей коледж. Всього один рядок у заповіті, проте щедрість, закладена в ньому на шляхетну справу, вражає донині. Поза сумнівом, житиме пам’ять і про тітоньку Марч, поки в її колишньому маєтку існує цей навчальний заклад, – зазвичай Мег охоче хвалила людей позаочі.

– Пам’ятаєш, як у дитинстві ми вірили у фей і придумували, що в них проситимемо, якщо вони зголосяться виконати наші три бажання? Мої всі здійснилися! Є гроші, слава й улюблена робота, – нагадала сестрі Джо й за звичкою, якої так і не змогла позбутися в дорослому житті, почала відчайдушно наїжачувати волосся, зчепивши руки на голові.

– Мої бажання також стали дійсністю. Та й Емі може скільки душі завгодно насолоджуватися всім, про що мріяла. Якби дорога мама, Джон і Бет були з нами, тут панувало б цілковите блаженство, – голос Мег затремтів, коли вона згадала про тих, хто пішов назавжди.

Джо поклала долоню на руку сестри, й обидві жінки кілька хвилин сиділи мовчки, переживаючи водночас і сум, і радість від споглядання неймовірного краєвиду.

Справді, ніби за помахом чарівної палички тихий Пламфілд перетворився на мальовниче маленьке містечко, населене гамірливою молоддю. Зміна статусу лише додала йому привабливості. Ретельно відреставрований старий будинок виглядав дуже романтично посеред дбайливо доглянутих галявини й саду. Повсюдно зоріла печатка заможності, якої не було раніше, коли сюди заходили перші учні, а Баери ледве зводили кінці з кінцями.

На пагорбі, де колись пускали повітряних зміїв, тепер височіла монументальна будівля коледжу, вибудувана на кошти, які заповів пан Лоуренс. А стежками, протоптаними колись дитячими ніжками, нині курсували енергійні юнаки й дівчата, з вдячністю користуючись всіма благами, які надавали їм доброзичливі піклувальники навчального закладу.

Неподалік головного входу до маєтку, в тіні великих дерев затишно розташувався гарненький коричневий котедж, що дуже нагадував колишню «голуб’ятню» подружжя Бруків, а зелений схил на захід від нього прикрашала красива споруда з білими колонами, виблискуючи на сонці величезними вікнами – новий особняк Лорі. Коли місто, що стрімко розросталося, оточило з усіх боків старий будинок Марчів, розправилося з тихим «гніздечком» Мег і наважилося поставити миловарний завод перед обійстям обуреного пана Лоуренса, всі пожильці перебралися до Пламфілду, тим самим започаткувавши для нього великі переміни.

Власне, саме творення нового допомогло маленькому товариству пережити горе втрат, коли пішли з життя пані Марч і пан Лоуренс. Понад те родину об’єднувала тепер не тільки територія, а й спільна справа. Пан Баер очолив навчальний заклад, пан Марч обійняв посаду священника коледжу. Сестри теж долучилися до виховання молоді.

Мег стала добрим другом і порадницею для дівчат, Джо – довіреною особою юнаків, а Емі – справжньою «леді Щедрість», яка делікатно усувала матеріальні негаразди незаможних студентів. Вона відчинила для них двері свого будинку, який вони влучно назвали Парнасом. І в цьому не було перебільшення, бо тут повсюдно панувала музика, краса й високе мистецтво – все те, чого прагнуть чисті серця.

Ті дванадцять хлопчиків, яких виховували в старому Пламфілді на самих початках заснування школи, давно залишили рідні стіни. Однак пенати не забували, щораз навідуючись сюди, щоб поділитися пережитим, посміятися над колишніми пригодами й, наснажившись минулим, повернутися до своїх нових обов’язків. Адже поїздки додому та спогади про щасливі дні дитинства допомагають серцям зберігати ніжність. Тож варто бодай кількома словами згадати про кожного з них і розповісти, як їм ведеться нині.

Франц, якому вже виповнилося двадцять шість, досить успішно працював у гамбурзькій торговій фірмі свого далекого німецького родича. Його брат Еміль, поза сумнівом, був найвеселішим матросом з усіх, які будь-коли «борознили океан». Дядько Баер відправив його в довге плавання, сподіваючись, що нелегка служба на кораблі відіб’є в хлопця охоту до такого способу заробітку на життя. Проте небіж повернувся додому в повному захваті, тим самим остаточно переконавши пламфілдців: це його покликання. Той самий гамбурзький торговець запропонував молодому родичу приписатися на один зі своїх кораблів, тож Еміль почувався цілком щасливим.

Ден, як і раніше, не уявляв свого життя без мандрів. Спочатку він вирушив до Південної Америки, щоб взяти участь у геологічних дослідженнях, потім спробував розводити овець в Австралії, а тепер займався розробкою нових рудників у Каліфорнії.

Нет навчався в консерваторії й планував завершити музичну освіту в Німеччині. Том з поважних причин обрав медицину й нині відчайдушно намагався полюбити свою майбутню професію. Джек займався комерцією разом із батьком, мріючи якомога швидше набути власних статків. Доллі, Джордж та Нед вивчали юриспруденцію в Гарвардському університеті. Невдовзі після закінчення школи завершився й земний шлях Діка та Біллі. Пламфілдці сумували за ними, хоч і розуміли, що з такими важкими фізичними й розумовими вадами їхнє життя навряд чи було б щасливим.

Тедді й Роба називали «Левом і Ягням», оскільки молодший брат був самовпевненим і впертим, як цар звірів, а старший – лагідним, як найніжніша овечка.

Джо називала Роба «своєю донечкою» і водночас тішилася тим, що за м’якими манерами й делікатністю старшого сина криється чимало чоловічих чеснот. А ще вважала його найвідповідальнішим і найпрацьовитішим з усіх хлопчиків.

Зате дивлячись на Тедді, вона наче поверталась у власну юність і бачила себе тодішню: сповнену честолюбних мрій, примхливу, пустотливу. Джо жартувала, що молодшенький був помітною фігурою в Пламфілді зі своїми завжди скуйовдженими рудуватими кучерями, довгими ногами й руками, гучним голосом і невичерпною енергією. Щоправда, приблизно раз на тиждень у нього траплялися періоди похмурої похмурості. Тоді він занурювався в болото зневіри, звідки його незмінно витягали терплячий Роб або мати, яка добре знала, коли дати синові спокій, а коли розворушити.

Що й казати, Тед був і її гордістю, і джерелом прикрощів. Він невпинно демонстрував незвичні для свого віку здібності й таланти, тому матір дуже тривожило, ким же цей чудовий юнак стане, коли виросте.

Демі з відзнакою закінчив коледж, і пані Мег вже бачила його священником, фантазуючи про першу проповідь молодого пастора й наступне довге, сповнене користі життя, яке він вестиме, повсякчас відчуваючи загальну повагу. Проте Джон, як вона його тепер називала, рішуче відмовився вступати до богословської академії, заявивши, що втомився від книжок і має бажання пізнавати людей та реальний світ. І вже остаточно розчарував люблячу матір рішенням спробувати себе в журналістиці. Власне, це стало для неї справжнім ударом.

Однак Мег знала, що не слід нав’язувати свої переконання юним умам, а досвід – найкращий учитель, тож дозволила синові займатися тим, до чого лежить душа, хоч все-таки не полишала надії побачити його на церковній кафедрі.

Натомість тітка Джо дуже зраділа, коли дізналася, що в родині з’явиться репортер й одразу нагородила небожа прізвиськом «Дженкінс». Їй подобалося, що Демі не байдужа її улюблена літературна творчість.

Лорі, якого тепер частіше називали «дядьком Тедді», теж схвально поставився до вибору юнака й наперед передрікав йому чудову кар’єру. При цьому згадував Дикенса та інших знаменитостей, які почали з репортерської роботи, а потім стали відомими романістами або власниками великих газет. Тож Демі чув тільки тих, кого хотів чути й незворушно впроваджував у життя свої плани, попри умовляння стурбованої матері й глузування приятелів.

Не цуралася доля й дівчаток. Мила й хазяйновита Дейзі була найкращою подружкою й помічницею матері. Натомість її сестра Джозі у свої чотирнадцять і дня не могла прожити, щоб не встругнути якусь витівку. Її численні захоплення важко було перелічити, проте останнім часом перший рядок цього списку незмінно утримувала нездоланна пристрасть до театру, що неабияк стривожило найближчу рідню.

Бесс перетворилася на високу красиву дівчину, хоч незмінними залишилися її привабливі манери та вишуканий смак, якими в дитинстві маленька Принцеса підкорила всіх хлопчиків Пламфілду. Її таланти, успадковані від батька й матері, розвивалися всебічно, а значні родинні статки сприяли цьому.

Проте гордістю маленького товариства вважалася невгамовна Нен. Як і багато свавільних дівчаток, вона поступово набувала ознак енергійної особистості, яка подавала великі надії, бо її честолюбству ніхто не стояв на заваді. Нен почала вивчати медицину в шістнадцять років, і не полишала навчання у свої двадцять, щоб стати кваліфікованою лікаркою, бо інші розумні й освічені жінки вже вибороли для неї право відвідувати коледж і практикуватися в лікарні.

Нен не змінювала мету свого життя відтоді, як озвучила її Дейзі, коли вони маленькими дівчатками сиділи на старій вербі: «Я не хочу возитися з ніякою сім’єю. В мене буде свій кабінет з купою пляшечок, скриньок і всяких там різних інструментів, і я роз’їжджатиму всюди на коні або в екіпажі й лікуватиму хворих людей». Таке майбутнє тепер швидко наближалося до цієї вродливої молодої дівчини. Її так захоплювало навчання, що жодна спокуса не мала шансу змінити це вподобання.

Щоправда, кілька гідних молодих людей спробували переконати дівчину взяти за взірець її подругу Дейзі, яка мріяла про «гарненький маленький будиночок і родину, щоб про неї піклуватися». Але Нен тільки сміялася у відповідь, змушуючи закоханих юнаків рятуватися втечею, коли пропонувала показати їй як фахівцю язик, який щойно говорив про кохання, або брала професійним жестом запропоновану руку, щоб тільки порахувати пульс. Як наслідок, біля неї не залишилося жодного симпатика – крім одного наполегливого юнака, запал якого вона поки що не змогла охолодити.

Том прикипів до Нен із дитячих років так само, як вона до своїх «інструментів». Він постійно демонстрував їй зворушливі докази вірності. Наприклад, вивчав ненависну йому медицину, хоч мав бажання та й хист до комерції. Дівчина, однак, була непохитною, а Том, щоб бути ближче до неї, вперто не кидав університет, маючи надію, що не стане причиною смерті найближчих друзів, коли почне лікарську практику.

Мег і Джо все ще розмовляли на веранді, а тим часом Нен і Том прямували до Пламфілду – поки що поодинці. Нен бадьоро крокувала тінистою заміською дорогою, розмірковуючи над цікавим випадком якогось захворювання, а Том мчав позаду, щоб «випадково» нагнати її – його звичайна хитрість, яка становила частину всієї гри.

Нен виросла красивою – матова чиста шкіра, ясні очі, жива усмішка, гордовита постава – неодмінна ознака молодих жінок, які мають мету в житті. Одягалася вона просто й практично, ніщо не сковувало її рух. Деякі перехожі оберталися, щоб помилуватися здоровою, щасливою дівчиною, яка крокує за місто в такий чудовий день широко розгорнувши плечі. Їхні почуття, поза сумнівом, поділяв розчервонілий юнак, що, пихкаючи, мчав за нею з капелюхом у руці, а кожен тугий завиток кучерявого волосся на його голові здригався від нетерпіння.

Незабаром вітерець доніс до Нен неголосне «Привіт!». Вона притишилася й спробувала, хоч і без успіху, вдати, ніби здивувалася, а потім привітно вигукнула:

– А, це ти, Томе!

– Схоже, що я. Подумав, можливо, ти підеш сьогодні за місто, – веселе обличчя хлопця ще більше засяяло від задоволення.

– Ти добре знав, що я піду. Як твоє горло? – запитала Нен своїм найпрофесійнішим тоном, який завжди допомагав їй гасити недоречні, на її думку, захоплення чоловіків.

– Горло? О, точно! Горло… пам’ятаю. Все гаразд. Ліки, які ти прописала, подіяли негайно. Я більше ніколи не назву гомеопатію шахрайством.

– Цього разу ти сам шахраював, тож шахрайськими були й пігулки, які я тобі дала. У них не містилося нічого помічного. Якщо цукор і молоко можуть так чудово виліковувати дифтерію, то я це, мабуть, візьму на замітку. О, Томе, Томе, невже ти ніколи не покінчиш зі своїми витівками?

– О, Нен, Нен, невже ти ніколи не перестанеш обводити мене навколо пальця?

І вони весело засміялися – так само, як робили це в дитинстві, яке завжди згадували, коли крокували до Пламфілду.

– Я знаю, що не побачу тебе цілий тиждень, якщо тільки не вигадаю який-небудь привід для візиту до твоєї приймальні. Ти весь час така заклопотана й зайнята, що мені ніяк з тобою не поговорити, – прояснив ситуацію Том.

– Тобі теж варто займатися справою, а не подібними дурницями. Вкотре кажу тобі, Томе, якщо повністю не зануришся в навчання, то ніколи нічого не досягнеш, – завважила Нен серйозно.

– Мені цього навчання цілком вистачає, – промовив у відповідь Том із таким виглядом, ніби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися після того, як цілими днями роздивляється трупи. Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.

– Тоді чому не залишиш медицину? Займись чимось підхожим. Хіба я не казала тобі, що робиш дурість, обираючи цей фах, – сказала Нен із ледь помітним виразом стурбованості в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчі хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.

– Ти знаєш, чому я вибрав цю професію й залишуся вірним їй, навіть, якщо доведеться погинути. Можливо, одразу й не скажеш, що мені зле, але знай: задавнене сердечне нездужання рано чи пізно зведе мене в могилу. Тільки одна лікарка в усьому світі здатна зарадити моєму горю, але не хоче.

Вираз задумливого смирення на обличчі Тома був одночасно кумедним і зворушливим. Він говорив щиро, хоч його натяки аж ніяк не заохочувалися співрозмовницею.

Нен насупилася, проте вона вже звикла до подібних промов і знала, як лікувати Тома.

– Ця лікарка застосовує найкращі ліки, але ще не було на світі такого важкохворого пацієнта. Ти був на тому балу, як я веліла?

– Був.

– Присвятив всю свою увагу гарненькій панні Вест?

– Танцював з нею цілий вечір.

– Невже вона не справила цілющого впливу на твоє велелюбне серце?

– Ніяковісінького! Один раз я позіхнув їй в обличчя, потім забув принести частування, й, нарешті, зітхнув з полегшенням, коли наприкінці балу відвів її до матусі.

– Приймай дозу цих ліків якомога частіше й спостерігай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.

– Ніколи! Я впевнений, що на мій організм це не подіє.

– Побачимо. Виконуй приписи лікаря! – відповіла вона суворо.

– Добре, док, – лагідно промовив хлопчина.

Хвилину тягнулося мовчання. Відтак немов яблуко розбрату було забуто під впливом приємних спогадів, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподівано сказала:

– Як весело ми, бувало, гралися в тому лісі! Пам’ятаєш, як ти впав з великого горіха й мало не зламав собі ключицю?

– Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кінця настоянкою полину, поки я весь не став червоно-коричневим, а пані Джо голосила через мою зіпсовану курточку, – засміявся Том, знову ставши на хвилину хлопчиськом.

– А як ти влаштував у будинку пожежу, пам’ятаєш?

– Згадай краще, як ти ходила на станцію за своєю скринею!

– Ти коли-небудь кажеш тепер «тисяча черепах»?

– А хто-небудь ще називає тебе «міс Шибайголова»?

– Так, Дейзі!.. Мила Дейзі, я не бачила її цілий тиждень.

– Я зустрів сьогодні вранці Демі. Він сказав, що вона зараз господарює в будинку мами Баер.

– Вона завжди допомагає пані Джо, коли та занурюється у «вир». Дейзі – зразкова домогосподарка, тож я раджу тобі домагатися її прихильності, якщо тобі бракує бажання по-справжньому взятися за навчання і спочатку подорослішати, перш ніж залицятися до дівчат.

– Нет розіб’є свою скрипку об мою голову, щойно я натякну на щось подібне. Ні, дякую. Інше ім’я закарбувалося в моєму серці. Його неможливо стерти так само, як синій якір на моєму плечі. «Надія» – мій девіз. «Ніколи не здаватися» – твій. Побачимо, хто триматиметься стійкіше.

– Ви, дурні хлопчиська, думаєте, що ми повинні розбитися на парочки, як за тих давніх днів, коли були дітьми. Але ми не збираємося займатися цією нісенітницею… Як гарно звідси виглядає Парнас! – вигукнула Нен, знову несподівано міняючи тему розмови.

– Будинок чудовий. Але я чомусь дедалі більше люблю старий Пламфілд. Ось здивувалася б тітка Марч, якби побачила, як все тут змінилося! – відгукнувся Том, коли вони затрималися біля воріт, щоб помилуватися краєвидом.

Несподіваний крик змусив друзів здригнутися. Майже одразу перед ними постав високий хлопчик зі скуйовдженим рудуватим волоссям, що перестрибнув через живопліт, наче кенгуру. Те саме спробувала зробити худорлява дівчинка, однак не розрахувала сили й повисла на кущах глоду, немов маленька фея. Капелюшок злетів у неї з голови й, тримаючись на зав’язках, зависнув на плечах, тож одразу впадало в око її виразне обличчя, обрамлене чорними кучерями. Спідниця могла розповісти про те, що дівчинка долала водні перешкоди, підкоряла дерева, але все-таки непоправної шкоди завдав їй стрибок через живопліт.

– Нен, будь ласка, знімай мене звідси швидше! А ти, Томе, тримай Тедді! В нього моя книжка! Мені вона дуже потрібна! – вигукнула Джозі, анітрохи не зніяковівши.

Том одразу схопив грабіжника за комір, а Нен витягла Джозі з колючого куща й поставила на ноги, не сказавши й слова докору. Вона сама була в дитинстві шибайголовою, тому поблажливо ставилася до всіх, хто вирізнявся активністю.

– Що сталося, люба? – запитала вона, заколюючи шпилькою розпанахану спідницю Джозі, поки та розглядала подряпини на руках.

– Я сиділа на вербі, вчила роль, а Тед підкрався й вибив книжку в мене з рук палицею й вона впала у струмок. Перш ніж я встигла злізти, він схопив її й кинувся навтьоки. Негідник, зараз же віддай книжку, або я надеру тобі вуха! – крикнула Джозі, одночасно сміючись і гніваючись.

Вивернувшись з рук Тома, Тед театрально закинув голову й кидаючи ніжні погляди на скуйовджену молоду особу в драній спідниці, що стояла перед ним, з удаваним трагізмом прочитав знаменитий монолог Клода Мелнота. На словах: «Тобі подобається ця картина, люба?», він майже зав’язав вузлом свої довгі ноги й скорчив таке обличчя, що мимоволі викликав сміх.

З веранди долинули оплески, які й поклали край усьому дійству. Молодь юрбою попрямувала алеєю до будинку, зовсім як у давні часи, коли Том правив четвіркою «конячок», а Нен була найкращим скакуном в його упряжці. Рум’яні, гомінкі, веселі, вони привітали сестер і розташувалися на східцях відпочити. Мег одразу взялася ремонтувати спідницю дочки, а Джо пригладила гриву свого Лева й відібрала в нього книжку. Через хвилину з’явилася Дейзі, щоб привітатися з друзями, й почалася товариська бесіда.

– Сьогодні в нас до чаю кекси, тож вам варто залишитися. У Дейзі вони неперевершені, – гостинно завважив Тедді.

– Тедді ніколи не пропустить такої нагоди. Минулого разу з’їв дев’ять штук. Тому він такий гладкий, – додала Джозі, кинувши лукавий погляд на худого, як тріска, кузена.

– Маю відвідати Люсі Дав. У неї панарицій, пора його розкрити. Вип’ю чаю в коледжі, – відповідала Нен, обмацуючи кишені, аби переконатися, що коробочка з інструментами при ній.

– Дякую за запрошення, але мені з Нен по дорозі. У Тома Мериведера блефарит, і я обіцяв йому почистити повіки та вії. Він заощадить, бо йому не доведеться платити лікареві, а для мене це хороша практика – пальці такі незграбні, – сказав Том, роздивляючись свої руки. Він мав намір якнайдовше побути зі своїм ідеалом.

– Ш-ш-ш! Дейзі не любить слухати ваші розмови на лікарські теми. Про кекси говорити приємніше, – Тед солодко всміхнувся Дейзі, завойовуючи її симпатію, щоб завжди отримувати щось смачненьке.

– Чи є новини від Комодора? – поцікавився Том.

– Він на шляху додому. Ден теж сподівається приїхати. Я дуже хочу побачити всіх моїх хлопчиків разом, тож попросила цих двох вічних мандрівників приїхати на День Подяки, а якщо зможуть, то й раніше, – відгукнулася пані Джо, подумки бажаючи, щоб це сталося якнайшвидше.

– Вони приїдуть, всі до одного, якщо зможуть. Навіть Джек, я впевнений, піде на ризик втратити долар-другий заради того, щоб весело пообідати з нами, як у старі добрі часи, – засміявся Том.

– А ось індик, відгодований для майбутнього бенкету. Я тепер не ганяю його по двору, а годую на славу, тож він пухне прямо на очах. Так будуть збережені його дорогі ніжки! – сказав Тед, вказуючи на приречену птицю, яка гордо походжала галявиною неподалік від веранди.

– Нет має наприкінці місяця їхати до Німеччини, тож слід обов’язково влаштувати йому веселі проводи. Гадаю, наш старий Птах повернеться додому другим Оле Буллем, – сказала Нен подрузі.

Чарівний рум’янець пофарбував щоки Дейзі, а швидке зітхання змусило складки мусліну на її грудях піднятися й опуститися, проте голос не видав її замішання:

– Дядько Лорі каже, що в нього справжній талант. Після навчання за кордоном він зможе добре заробляти, хоч, можливо, ніколи не стане знаменитістю.

– Пророцтва щодо молодих людей рідко збуваються, тож не варто покладати на них великі надії, – завважила пані Мег, зітхнувши.

– Якщо наші діти стануть просто хорошими й працьовитими, такі результати мають нас задовольнити. Однак, це так природно – бажати, щоб вони стали видатними людьми й досягли успіху, – висловила й свою думку пані Джо.

– Так, вони всі, як мої курчата: ніяк не вгадаєш, що з них вийде. Ось, погляньте, цей красень-півник – найдурніший з усіх, а той, негарний і довгоногий – король двору, на рідкість кмітливий і кричить так голосно, що мертвого розбудить. А красень тільки хрипить та сипить, і до того ж жахливий боягуз. Мене теж поки що зневажають, та почекайте, ось виросту, тоді подивимося, – «скромне» пророцтво Тедді викликало загальний сміх, бо дуже вже хлопчина нагадував свого довгоногого вихованця.

– Було б добре, якби Ден нарешті знайшов собі постійну пристань. Як говорить прислів’я, кому на місці не сидиться, той добра не наживе, а він, у свої двадцять п’ять, все ще бродить світами й немає для нього ніякої вузди, крім однієї, – Мег кивнула на сестру.

– Зрештою, Ден знайде своє покликання, а досвід – найкращий учитель. Манери в нього все ще грубуваті, але щоразу, коли він приїжджає додому, я бачу зміни на краще й ніколи не втрачаю віри в нього. Він, можливо, ніколи не здійснить великих справ і не розбагатіє, але, якщо неприборканий хлопчик стане просто гідним поваги чоловіком, мене це неабияк потішить, – сказала пані Джо, яка завжди захищала свою «чорну овечку».

– Правильно, мамо, стій за Дена горою! Він вартує десятка Джеків і Недів, які тільки те й роблять, що вихваляються своїми грошима та мріють стати важливими персонами. Ось побачите, Ден ще зробить що-небудь таке, чим ми пишатимемося, і втре їм усім носа, – додав Тедді. Його любов до «Денні» стала ще міцнішою тепер, коли до неї додалося хлоп’яче захоплення цим сміливим молодим чоловіком, який понад усе любив мандрувати світом.

– Не сумніваюся, що так і буде. Він належить до числа сміливців, здатних на вчинок: піднятися на Маттерхорн, пірнути в Ніагарський водоспад або знайти величезний золотий самородок. Це його спосіб перебіситися й, можливо, він кращий за нас, – завважив Том задумливо. Він сам, відтоді як став студентом-медиком, встиг віддати данину захопленням молодості.

– Набагато кращий! – виразно заявила пані Джо. – Я охоче послала б усіх моїх хлопчиків побачити широкий світ, ніж залишати їх, як це часто буває, у великих містах, де повно спокус і де молоді люди лише витрачають даремно час, гроші й здоров’я. Ден змушений заробляти собі на життя. Це вчить його не боятися труднощів, не втрачати терпіння й розраховувати тільки на свої сили. Я хвилююся за нього менше, ніж за Джорджа й Доллі, які, хоч і навчаються в університеті, проте, й донині – сущі діти, які не здатні подбати про себе.

– А що ви думаєте про Джона, який цілими днями нишпорить містом, а потім дає в газети матеріали про найрізноманітніші події, починаючи з проповідей і закінчуючи поєдинками професійних боксерів? – уточнив Том. Йому спало на думку, що, мабуть, такий спосіб життя був би йому набагато більше до душі, ніж відвідування лекцій і лікарняних палат.

– Демі тричі захищений: у нього правильні життєві засади, витончені смаки й мудра мати. Йому не загрожує потрапити в біду, а отриманий за час роботи досвід стане в пригоді під час заняття літературною творчістю. Я впевнена, що з часом це станеться, – сказала пані Джо пророчим тоном. Вона з нетерпінням чекала моменту, коли хто-небудь з її «гидких каченят» перетвориться на лебедя.

– А ось і Дженкінс – варто тільки про нього згадати – він уже тут! – вигукнув Том.

До веранди, розмахуючи над головою газетою, наближався темноокий юнак.

– Поспішайте прочитати! «Вечірній сторож»! Останній випуск! Жахливе вбивство! Банківський клерк втік від суду! Вибух на пороховому заводі! Загальний страйк учнів латинських класів! – заревів Тедді, кидаючись назустріч кузену граціозним підтюпцем молодого жирафа.

– Комодор зайшов у гавань, а щойно звільниться, відразу віддасть якоря, щоб примчати до нас на всіх вітрилах, – повідомив Демі, перескакуючи зі сходинки на сходинку й широко всміхаючись.

Усі заговорили одночасно, а газету передавали з рук у руки, щоб кожен міг на власні очі прочитати радісну звістку про те, що судно «Бренда», яке прибуло з Гамбурга, щасливо зайшло в американський порт.

– Завтра він перевальцем зайде в Пламфілд і вчергове здивує нас колекцією морських дивовиж і незліченими морськими розповідями. Я бачив його, веселого, обвітреного, засмаглого, пропахлого смолою. Сказав, що плавання було успішним. До того ж він отримав пропозицію стати другим помічником, бо його товариш, який обіймав цю посаду, зламав ногу й залишиться на березі, – додав Демі.

– Хотіла б я скласти цю ногу, – пробурмотіла Нен, зробивши рукою характерний професійний жест.

– А як там Франц? – запитала пані Джо.

– Зібрався одружуватися! Славна новина для вас! Перший з усього вашого виводка, тітонько, тож можете з ним попрощатися. Обраницю звуть Людмила Хельдегард Блюменталь. З хорошої сім’ї, багата, красива й, зрозуміло, добра, як ангел. Старий Франц хоче отримати згоду дядька Фрица. Тоді зіграє весілля, охазяйнується, щоб жити далі щасливим і чесним бюргером. Довгих йому років життя!

– Тішуся цією новиною. Я так хочу, щоб кожен з моїх хлопчиків знайшов собі хорошу дружину й щасливо жив з нею в славному маленькому будиночку. Якщо все буде, як ти сказав, я зможу надалі не хвилюватися за Франца, – сказала пані Джо, складаючи руки з дуже задоволеним виглядом, бо часто відчувала себе стурбованою куркою з численним виводком курчат і каченят.

– Я теж радий за Франца, – зітхнув Том, кинувши закоханий погляд на Нен. – Одруження – саме те, що потрібно молодій людині, яка прагне чесного життя. А обов’язок хороших дівчат – виходити заміж якомога швидше, правда, Демі?

– Якщо на всіх них вистачить хороших молодих чоловіків. Жіноче населення перевершує за чисельністю чоловіче, як тобі відомо, особливо тут, у Новій Англії. Ймовірно, цим пояснюється високий рівень культури суспільства, в якому ми живемо, – відгукнувся Джон, на хвилину відволікшись від розмови з матір’ю, над кріслом якої схилився, розповідаючи стиха про все, що сталося за день.

– Таке співвідношення є досить сприятливою обставиною, дорогі мої, оскільки на те, щоб привести на світ, провести по життю й зібрати в інший світ кожного чоловіка, потрібно три або й чотири жінки. Ви дорого обходитесь, хлопчики мої. Тож добре, що матері, сестри, дружини й дочки сумлінно і з любов’ю виконують свій обов’язок, а інакше ви зникли б з лиця землі, – урочисто заявила пані Джо, взявши на коліна кошик, повний драних шкарпеток: професор і раніше був важкий на ногу, а його сини дуже походили на нього щодо цього.

– Так-так, для «надлишкових» жінок знайдеться чимало роботи: хтось же повинен подбати про цих безпорадних чоловіків та їхні родини. Я щодень бачу це дедалі ясніше, тож тішуся, що моя професія дасть мені змогу стати корисною, щасливою й незалежною старою дівою, – наголос, зроблений Нен на двох останніх словах, викликав у Тома стогін, а в інших – сміх.

– Я пишаюся тобою, Нен, і впевнена, що ти досягнеш успіху. Всім нам у цьому світі потрібні саме такі корисні жінки. Іноді в мене виникає неясне відчуття, що я помилилася у визначенні свого покликання. Мабуть, було б краще залишитися незаміжньою. Проте мені здавалося, що обов’язок велить вчинити інакше, і я не шкодую про зроблений вибір, – завважила пані Джо, притискаючи до грудей велику й дуже драну синю шкарпетку.

– Я теж. Ну що б я робив без моєї найдорожчої матусі? – додав Тедді, й не опускаючи розгорнуту газету, в читання якої був занурений до цієї хвилини, міцно обійняв матір.

– Мій любий хлопчику, якби ти хоч іноді мив руки, твої ніжності були б менш згубними для мого комірця. Але нічого, мій кудлатий скарб, краще вже плями від трави й землі, ніж зовсім без втіхи, – пані Джо, як сонце після короткого затемнення, виринула з-за газети, виглядаючи при цьому надзвичайно посвіжілою, хоч її волосся на потилиці зачепилося за ґудзики Тедді, а комірець збився набік.

Несподівано для всіх, Джозі, яка старанно вчила нову роль на іншому кінці веранди, скрикнула й прочитала монолог Джульєтти в склепі, та ще й так виразно, що хлопці зааплодували, Дейзі здригнулася, а Нен пробурмотіла:

– Дуже сильне розумове зрушення для дівчинки її віку.

– Гадаю, тобі доведеться змиритися, Мег. Ця дівчинка – природжена актриса. Ми не підіймалися до таких висот артистизму навіть у «Проклятих чарівницях», – завважила Джо, кидаючи букет різнокольорових шкарпеток до ніг розчервонілої й захеканої небоги, коли та граціозно опустилася на килимок.

– Це щось на зразок покарання мені за моє пристрасне захоплення театром в юності. Тепер мені відомо, що відчувала наша бідна мама, коли вислуховувала слізні прохання дозволити мені стати актрисою. Я ніколи добровільно не дам згоди, – сказала Мег тоном, у якому був відтінок докору.