Czytaj książkę: «Біле ікло»

ЧАСТИНА I

РОЗДІЛ I – ПОЛЮВАННЯ НА ЗДОБИЧ

Темний ялинковий ліс похмуро насувався обабіч замерзлої річки. Вітер оголив дерева, зірвавши з них білий крижаний покрив і, здавалося, вони хилилися один до одного, чорні та зловісні, в похмурому світлі. Безкрайня тиша панувала в цих краях. Це був пустельний, застиглий, без ознак життя край, настільки похмурий та холодний, що дух, який витав тут, не можна навіть було назвати смутком. Тут наче було чути сміх, але сміх, який вселяв більше жаху, аніж туга – сміх, позбавлений радості, подібний до сміху сфінкса, який лякав своєю байдужістю та був холодний, наче студінь. Тут панувала мовчазна мудрість вічного буття, яка насміхалася над нікчемністю життя та над спробами зберегти його. Господинею тут була дика природа, лютий, безжальний дикий Північний край.

Та все-таки десь на цих землях бунтувало життя. По замерзлій річці важко пробиралася упряжка їздових собак. Жорстке хутро на них вкрилося крижаною кіркою. Їхній подих миттю замерзав, щойно виривався назовні різким потоком пару, осідаючи на хутрі та перетворюючись на крижані кристали. На собаках була шкіряна упряж, а шкіряні посторонки кріпили її до саней, що волочилися позаду. Упряжкою ніхто не керував. Сани були виготовлені з міцної берести і, не маючи полозів, плавно пливли по снігу. Передок саней загинався догори, що не дозволяло їм перекинутися під великим напливом м’якого снігу, що хвилями здіймався попереду. На санях, надійно закріплений, лежав довгий, вузький ящик. Там були й інші речі – ковдри, сокира, кавник, сковорідка, але найбільше місця займав довгий, вузький ящик.

Попереду собак, важко прокладаючи собі шлях, йшов чоловік на снігоступах. За саньми, тяжко ступаючи, слідував другий. А на санях, в ящику, лежав третій, страждання якого скінчилися, – чоловік, який був зборений дикою природою, зломлений нею та позбавлений можливості йти вперед чи боротися далі. Рух в дикій природі завжди зустрічав опір. Життя порушує цей закон, адже життя є уособленням руху, а природа завжди прагне стати йому на заваді. Вона вкриває річку кригою, перешкоджаючи її плину до моря, гонить сік по деревах, доки вони не промерзають аж до самісінької міцної серцевини, але найбільш за все спрямовує вона свою лють та жорстокість на людину, примушуючи її скоритися – людину, в якій полум’я життя палає яскравіше, аніж в будь-чому іншому, яка невтомно повстає проти заяви про те, що будь-який рух є кінечним.

Однак попереду та позаду упряжки, зусиллям волі, безстрашно та затято прокладало свій шлях двоє людей, в яких ще досі жевріли іскри життя. На них був одяг з хутра та дубленої шкіри. Їхні вії, щоки та губи вкрилися кришталиками льоду від замерзлого подиху, котрі ховали під собою їхні обличчя. Здавалося, наче на них були вдягнені примарні маски, а самі вони збиралися хоронити привида в нереальному світі. Та насправді вони були людьми, які ступили на пустельні землі, котрі лиш насміхалися над ними і не пропонували нічого окрім тиші; вони були змученими шукачами пригод, які забажали грандіозної авантюри та кинули виклик довершеності цього світу, котрий здавався їм таким же далеким, чужим та байдужим, як космічна безодня.

Вони йшли мовчки, зберігаючи сили для дороги. Навкруги не було чути ані звуку, і ця тиша тиснула на них гнітом своєї присутності. Вона діяла на них так, як на водолаза діє тиск води на великій глибині. Вона тиснула на них тягарем нескінченності та незмінності свого закону. Вона уривалася у віддалені куточки їхньої свідомості, витягуючи з них, мов сік з винограду, увесь хибний ентузіазм, захоплення та надмірну самовпевненість людського єства, примушуючи відчути кінечність життя, свою мізерність, відчути себе мошками, які незграбно та сліпо прокладають свій шлях поміж дії та взаємодії могутніх, невидимих сил природи.

Минула година, за нею – друга. Коли похмурий день став помалу хилитися до ночі, в застиглому повітрі раптом ледь чутно пролунало виття. Воно стрімко набирало сили, виявляючи несамовите збудження та, досягнувши найвищої ноти, хвилюючи деякий час повітря тремтячою напругою, повільно стихло. Його можна було б прийняти за стогін заблудлої душі, якщо б в ньому не вчувалася понура лють та нестерпний голод. Чоловік, котрий йшов попереду, обернувся та зустрівся поглядом з тим, який йшов позаду та від якого його відділяв довгий, вузький ящик. Вони кивнули один одному.

Знову почулося виття, пронизуючи собою тишу, мов голками, і люди зрозуміли звідки воно лунало. Виття чулося позаду, десь в засніжених просторах, там, де вони нещодавно проходили. У відповідь йому розкололо тишу третє мисливське завивання, знову позаду, зліва від попереднього.

– Вони йдуть по нашому сліду, Білле, – промовив чоловік, котрий йшов попереду.

Його голос звучав хрипко та наче не належав йому. Здавалося, йому було важко говорити.

– Навряд чи їм щастить тут на здобич, – відповів його товариш. – Я вже декілька днів заячих слідів не зустрічав.

Люди стихли, хоча продовжували прислуховуватися до виття, яке лунало позаду.

Щойно стемніло, вони повернули собак до купки ялинок, що росли на березі річки та зупинилися на привал. Труна, яку вони поставили біля вогнища, слугувала їм за лаву та за стіл. Їздові собаки, які скупчилися на протилежному боці біля вогнища, гарчали та билися між собою, але не виявляли ані крихти наміру відбитися від стаї та втекти у темряву.

– Генрі, мені здається вони підійшли до вогнища ближче, аніж зазвичай, – примітив Білл.

Генрі, присівши біля вогнища, готував каву, ставлячи кавник зі шматочком льоду на вогонь, та лиш кивнув у відповідь. Він не вимовив жодного слова, доки не сів на ящик та не почав їсти.

– Собаки знають, де їхні шкури у безпеці, – сказав він. – Тут їхні черева ситі, а втечуть – стануть поживою диким звірям. Вони не дурні, ці собаки.

Білл похитав головою:

– Ну не знаю, не знаю.

Його товариш зацікавлено глянув на нього.

– Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхній розумності.

– Генрі, – відповів той, задумливо пережовуючи боби, – ти помітив, як собаки скублися, коли я їх годував?

– Вони хуліганили більше аніж зазвичай, – погодився Генрі.

– Скільки у нас собак, Генрі?

– Шість.

– Однак, Генрі… – Білл на мить запнувся, обдумуючи його слова. – Я хотів сказати, Генрі, у нас шість собак. Я дістав з мішка шість рибин. Дав по одній рибі кожному собаці та, Генрі, одному собаці риби не вистачило.

– Ти невірно порахував.

– У нас шість собак, – знову спокійно повторив Білл. – Я дістав шість рибин. Одновухому риби не вистачило. Я повернувся та дістав з мішка ще одну рибину.

– У нас всього шість собак, – сказав Генрі.

– Генрі, – продовжував Білл. – Я не стверджую, що всі вони були собаками, але сім із них отримало по рибині.

Генрі припинив жувати та поглянув поверх багаття, щоб порахувати собак.

– Зараз їх шестеро, – промовив він.

– Я бачив як один втікав геть, – заявив Білл зі спокійною впевненістю. – Їх було сім.

Генрі співчутливо глянув на свого товариша та промовив:

– Я буду вкрай щасливий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Білл.

– Я хочу сказати, що вантаж, який ми веземо, діє тобі на нерви і тобі мариться всіляка маячня.

– Я про це думав, – понуро відповів Білл. – Та ось тільки, коли він втікав, я помітив його сліди на снігу. Я перерахував собак і знову налічив шестеро. Сліди залишились там, на снігу. Хочеш поглянути на них? Я покажу тобі.

Генрі нічого не відповів, а тільки продовжував мовчки жувати, доки не доїв свою вечерю, запивши її кавою. Він витер рота тильною стороною долоні та промовив:

– Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, відчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Він зупинився, щоб прислухатися, а потім, махнувши рукою в той бік, звідки почулося виття, закінчив, – один з них?

Білл кивнув.

– Схоже на те. Іншого пояснення цьому немає. Ти ж сам помітив, який шум здійняли собаки.

Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у відповідь, перетворюючи тишу на божевілля. Виття лунало звідусіль і собаки виказували свій страх, тулячись один до одного. Вони підібралися до вогнища настільки близько, що жар від полум’я обпалював їм шерсть. Білл підкинув у багаття хмизу та закурив люльку.

– Мені здається, ти трохи духом занепав, – промовив Генрі.

– Генрі… – Білл задумливо потягнув люльку, а потім продовжив. – Генрі, я думаю, йому пощастило більше, аніж нам з тобою.

Він дав зрозуміти, що говорить про третього чоловіка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сиділи.

– Ми з тобою, коли помремо, Генрі, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останків покладуть достатньо каменів, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.

– Твоя правда, немає у нас ані прислуги, ані грошей, як у нього, – погодився Генрі. – Ніхто не захотів би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарної плати.

– Чого я ніяк не можу збагнути, Генрі, так це навіщо цьому молодому чоловіку, будучи лордом, чи ким би він не був у себе на батьківщині, котрий ніколи не мав піклуватися про кусок хліба чи ковдру, навіщо йому знадобилося тягтися у забуте богом місце на краю світу – ось що не вкладається у моїй голові.

– Він міг би дожити до сивої старості, якби лишився вдома, – погодився Генрі.

Білл хотів був щось сказати, але передумав. Натомість він вказав на стіну мороку, яка насувалася на них з усіх боків. В непроглядній темряві не можна було розгледіти силует, але було видно пару очей, які світилися у темряві, мов палаючі вуглини. Генрі кивнув головою на другу пару очей, потім на третю. Палаючі вогники з’являлися повсюди, оточуючи їх. Час від часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

Хвилювання собак все зростало та, охоплені панікою, вони купчилися біля самісінького вогнища, тулилися, і підповзали до ніг людей. В спробі пролізти, один собака впав на палаючі вуглини, після чого почулося скавучання від болю та переляку, а в повітрі потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей і навіть примусила їх трішки відступити, але вони знову заспокоїлися, щойно собаки стихли.

– Генрі, набої нам би зараз стали у пригоді.

Білл докурив люльку та заходився допомагати товаришеві розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гілках, які він настелив на снігу перед вечерею. Генрі охнув та почав розшнуровувати мокасини.

– Скільки ти сказав набоїв у тебе лишилося? – спитав він.

– Три, – почулося у відповідь. – І хотілося б мені, щоб їх було триста. Тоді б я дав їм пороху понюхати, чорт би їх подрав!

Він сердито помахав кулаком у бік палаючих очей і заходився ставити мокасини перед вогнищем.

– І хотів би я щоб скінчилося нарешті це раптове похолодання, – продовжував він. – Уже два тижні як температура тримається на мінус п’ятидесяти. А ще, Генрі, я взагалі жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобається мені все це. Мені якось не по собі. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрію, щоб ця подорож скінчилася і щоб ми з тобою прямо зараз сиділи біля каміну в Форт-МакГеррі, та грали в кріббідж – ось чого б мені хотілося.

Генрі охнув та поповз на постіль. Коли він вже задрімав, його розбудив голос товариша.

– Ось скажи, Генрі, чому собаки підпустили чужака і дозволили йому з’їсти рибу? Це мене турбує.

– Ти занадто багато турбуєшся, Білле, – почулося у відповідь. – Ти раніше таким не був. Полиш ці балачки та лягай спати, а вранці ти знову будеш у чудовій формі. У тебе печія, вона тебе і турбує.

Важко дихаючи, вони спали пліч-о-пліч, накрившись однією ковдрою. Вогнище згасло, і палаючі очі, котрі металися туди-сюди, підібралися ближче до подорожніх. Налякані собаки скупкувалися і раз у раз погрозливо ричали, щойно помічали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Білл прокинувся. Він обережно виліз з-під ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, і підкинув у вогнище хмизу. Вогонь знову почав розгоратися та змусив віддалитися очі, які їх оточили. Він мимохідь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очі, він придивився пильніше. Потім поповз назад на ковдри.

– Генрі, – промовив він. – Ей, Генрі.

Прокидаючись, Генрі невдоволено простогнав:

– Ну що знов трапилось?

– Нічого, – почулося у відповідь, – ось тільки їх знову семеро. Я тільки-но рахував.

У відповідь Генрі забурчав і незабаром почулося його хропіння, яке свідчило про те, що він знову поринув у сон.

Вранці Генрі прокинувся першим та збудив свого товариша. До світанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шість і Генрі мотався туди-сюди, готуючи сніданок, поки Білл збирав ковдри і готував сані та упряж у дорогу.

– Скажи-но, Генрі, – раптом спитав він, – скільки ти казав у нас було собак?

– Шість.

– А ось і невірно, – сповістив Білл з тріумфом.

– Знову сім? – поцікавився Генрі.

– Ні, п’ять. Одна зникла.

– Дідько! – розлючено вигукнув Генрі, полишаючи готування, щоб піти порахувати собак.

– Твоя правда, Білле, – сказав він. – Фетті зник.

– Він завжди бігав швидше за блискавку. Його вже й слід запав.

– У нього не було жодного шансу втекти. – дійшов висновку Генрі, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що він ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би їх забрав!

– Він завжди був дурним псом, – сказав Білл.

– Та навіть дурний пес не став би втікати, прирікаючи себе на вірну смерть.

Він окинув задумливим поглядом собак, які залишилися, поспіхом визначаючи якості кожної з них.

– Готовий закластися, ці собаки такого не втнуть.

– Та їх від вогнища і палкою не відженеш, – погодився Білл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Фетті щось негаразд.

Такою була епітафія собаці, який загинув серед північних снігів, – менш образлива, ніж більшість інших епітафій не лише собакам, а й людям.

РОЗДІЛ II – ВОВЧИЦЯ

Поснідавши і прив’язавши мізерні пожитки для привалу до саней, люди лишили позаду привітне вогнище і, поринувши у морок, вирушили у дорогу. Відразу ж тишу порушило пронизане відчайдушним смутком виття, якому у темряві та холоді вторили завивання у відповідь. Ополудні небо на півдні забарвилося у рожевий колір, позначивши здимання земної кулі, котре звело бар’єр між полудневим сонцем та північним краєм. Але рожеві кольори незабаром щезли. Похмурий день, котрий тривав до третьої години, змінився у полярну ніч, яка огорнула мороком пустельний та мовчазний край.

З приходом темряви мисливське завивання, котре лунало з усіх боків, чулося все ближче і ближче – настільки близько, що декілька разів воно переполохало собак, які бігли в упряжці.

Коли зчинилося чергове таке сум’яття, Білл, котрий разом з Генрі знову вишикував собак в упряжці, сказав:

– Хотів би я, щоб вони знайшли кого-небудь іншого для своїх мисливських забавок і полишили нас у спокої.

– Вони страшно дратують, – м’яко погодився Генрі.

Вони не промовили більше ні слова доти, доки не зупинилися на привал.

Генрі, нахилившись, додавав льоду в казанок з бобами, що кипів на вогнищі, коли раптом здригнувся, зачувши звук від удару, крик Білла та пронизливе скавучання звідти, де стояли собаки. Він випростався та встиг побачити темну фігуру, яка втікала у темряву. Генрі поглянув на Білла, який стояв біля собак, наполовину тріумфуючий, наполовину збентежений – в одній руці у нього була палка, а в іншій – залишок від хвоста в’яленого лосося.

– Він ухопив половину рибини, – сповістив Білл, – але я теж у боргу не лишився. Ти чув як він заскавчав?

– Як він виглядав? – поцікавився Генрі.

– Не зміг розгледіти. У нього чотири лапи, паща, він вкритий хутром і схожий на собаку.

– Схоже на прирученого вовка.

– Цей клятий ручний вовк, чи ким би він не був, приходить під час годівлі собак та отримує свою порцію риби.

Тієї ночі, коли вони сиділи біля вогнища на довгому ящику, потягуючи люльки, то помітили, що палаючі очі підібралися до них ближче, аніж зазвичай.

– От би тут з’явилося стадо лосів або якихось інших звірів, тоді б вони відправились полювати на них, – промовив Білл.

Генрі хмикнув і дав зрозуміти, що не налаштований на бесіду та чверть години вони сиділи мовчки: Генрі спостерігав за полум’ям, а Білл за колом очей, які оточили їх та блискотіли у темряві поблизу вогнища.

– От би ми зараз заїжджали до МакГеррі, – почав він знову.

– Вгамуй вже своє «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрі. – То печія тебе турбує. З’їж ложку соди і тобі стане краще та компанія з тебе буде приємніша.

Вранці Генрі прокинувся від потоку прокльонів та лайок Білла. Він підвівся на лікоть, щоб поглянути, що сталося і побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак біля розпаленого багаття – його руки закинуті догори, а обличчя скривлене від гніву.

– Ей! – вигукнув Генрі. – Що знову трапилося?

– Фрог зник, – почулося у відповідь.

– Не може бути.

– Кажу тобі, його немає.

Генрі вистрибнув з-під ковдр та кинувся до собак. Він ретельно їх перерахував, після чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикої природи, що вкрали у них ще одного пса.

– Фрог був найсильнішим в зграї, – врешті сказав Білл.

– А ще він ніколи не був дурним псом, – додав Генрі.

І такою була друга епітафія за два останні дні.

Поснідавши в похмурому настрої, люди запрягли в упряжку чотири собаки, які у них залишилися. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання їх переслідувачів, котрі шли по їхньому сліду.

Незабаром після полудня стемніло, і виття вовків стало чути ближче, коли вони за своєю звичкою почали підбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало їхній біг та пригнічувало людей.

– Ось так, тепер не втечете, дурні створіння, – задоволено промовив того вечора Білл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.

Генрі полишив готувати, щоб піти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, він прив’язав їх так, як це робили індійці – до палок. На шию кожної собаки він зав’язав у вузол шкіряний ремінь. До нього, так близько до шиї, щоб собака не змогла дістати її зубами, він прив’язав міцну палку довжиною в чотири чи п’ять футів. Іншу сторону палки він закріпив шкіряним ременем до забитого у землю кілка. Собаці не вдавалося прогризти ремінь у себе на шиї. Палка ж у свою чергу не давала їх добратися до шкіряного ременя, яким вона була прив’язана з іншого боку палки.

Генрі схвально кивнув головою.

– Це єдина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав він. – Він розгризає шкіряний ремінь, наче ножем ріже і у половину швидше. Вранці всі вони будуть на місці, цілі та неушкоджені.

– Готовий закластися, що так і буде, – погодився Білл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.

– Вони знають, що у нас немає набоїв, щоб відстрелити їх, – відзначив Генрі, лежачи під ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке їх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декілька разів, вони б нас тоді більше боялися. Кожної ночі вони підбираються дедалі ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?

Деякий час люди дивувалися, спостерігаючи за рухом силуетів біля вогнища. Вони вдивлялися у темряву, туди, звідки на них блискала пара палаючих очей та помалу обриси тварини приймали форму. Часом було навіть помітно, як вони рухались.

Увагу людей привернув гамір серед собак. Завиваючи, Одновухий поривався з прив’язі у темряву і раз у раз розлючено накидався на палку зубами.

– Поглянь туди, Білле, – прошепотів Генрі.

У світлі багаття, безшумно підкрадалася схожа на собаку тварина. В її рухах водночас вбачалася недовіра та рішучість; краєм ока спостерігаючи за людьми, свою увагу вона зосередила на собаках. Одновухий поривався з прив’язі у бік незваного гостя та нетерпляче завивав.

– Не сказав би я, що цей дурень наляканий, – понизивши голос, сказав Білл.

– Це вовчиця, – прошепотів Генрі у відповідь, – і тепер зрозуміло, як зникли Фетті та Фрог. Вона принада. Вона виманює собаку, а там вже решта поспіває та з’їдає пса.

Вогнище ожило. Дровина розкололася навпіл та гучно затріскотіла. Зачувши тріскотіння, чужак відскочив назад у темряву.

– Генрі, мені здається, – сказав Білл.

– Що?

– Мені здається, це я її палицею відлупцював.

– Не маю у цьому жодного сумніву, – відповів Генрі.

– І треба сказати, – продовжував Білл, – те, що ця тварина впевнено підходить до вогнища, викликає підозри.

– Очевидно, що їй відомо більше, аніж звичайній дикій вовчиці, – погодився Генрі. – Вовк, котрий розуміє, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.

– У старого Віллена був собака, який втік разом з вовками, – розмірковував вголос Білл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовків на лосиному пасовищі, поблизу Літл-Стік. І старий Віллен плакав, наче дитя. Він тоді сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.

– Я гадаю, що в твоєму припущенні є сенс, Білле. Це не вовк, а собака і він їв рибу з рук людини багато разів.

– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Білл. – Ми не можемо дозволити собі втратити ще одного собаку.

– Але ж у тебе всього три набої. – відказав Генрі.

– Я дочекаюсь слушної нагоди, – сказав Білл.

Вранці Генрі розпалив багаття і приготував сніданок, слухаючи як хропить його товариш.

– Ти так міцно спав, – розбуркуючи його до сніданку, сказав Генрі. – Не хотілося тебе будити.

Білл сонно заходився їсти. Помітивши, що в його кухлі немає кави, він заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв біля Генрі і йому було не дістати до нього рукою.

– Ей, Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

– Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

– Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

– Ні.

– Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

– Ні.

Обличчя Білла почервоніло від гніву.

– Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

– Спенкер зник, – відповів Генрі.

Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

– Як це сталося? – сухо спитав він.

Генрі знизав плечима.

– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

– Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

– Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

– Випий кави, Білл.

Та Білл похитав головою.

– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрі, підіймаючи кавник.

Білл відсунув кухоль в бік.

– Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду.

– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрі.

Але Білл не піддавався і з’їв сніданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витівку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх так, щоб вони не дістали один до одного, – заявив Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Вони проїхали трохи менше ста ярдів, коли Генрі, який йшов попереду, підібрав предмет, на котрий натрапив снігоступом. У темряві він не зміг його розгледіти, але на дотик зрозумів, що було у нього в руках. Він жбурнув його назад і, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо під ноги Біллу.

– Може це тобі ще знадобиться, – сказав Генрі.

Білл скрикнув. Все що лишилось від Спенкера – палка, до якої він був прив’язаний.

– І шерстинки не лишили, – повідомив Білл. – Вони навіть ремені з палки зжерли. Вони страшенно голодні, Генрі, і боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до місця.

Генрі зухвало засміявся.

– Вовки мене ще ніколи не переслідували, але мені доводилося потрапляти і не в такі халепи, з яких я виходив цілим і неушкодженим. Білл, друже, купка нодоїдливих істот, це ще не привід для хвилювань.

– Не знаю, не знаю, – з ноткою очікування недоброго у голосі, пробуркотів Білл.

– Що ж ти про це дізнаєшся напевне, коли ми приїдемо в МакГеррі.

– Мені б твоєї впевненості, – із сумнівом твердив Білл.

– Ти просто не в формі, ось і непокоїшся, – категорично заявив Генрі. – Тобі потрібен хінін, і я збираюся нашпигувати тебе ним під зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррі.

Білл зітхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому діагнозом і притих. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. О дев’ятій годині розвиднілося. О дванадцятій горизонт на півдні оживився промінням прихованого від очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сірий морок, котрий через три години змінився у ніч.

Щойно перші сонячні промені з’явилися на горизонті, Білл вийняв із саней рушницю і сказав:

– Йди далі, Генрі, а я погляну, що мені вдасться розвідати.

– Не відходь від саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набої і невідомо, що на тебе там чекає.

– І хто тепер бурчить? – з тріумфом заявив Білл.

Генрі нічого не відказав, і важко ступаючи, побрів далі на самоті, хоча продовжував озиратися та кидати тривожні погляди на сіру пустелю, в якій зник його товариш. Минула година, перш ніж Білл повернувся, зрізавши шлях.

– Вони розосередилися, – сказав він, – від нас не відстають, і водночас шукають чим би поживитися. Вони впевнені в тому, що доберуться до нас, от тільки знають, що треба вичекати, а до тих пір розшукують по дорозі будь-яку їстівну живність.

– Тобто ти вважаєш, вони впевнені в тому, що доберуться до нас, – несхвально підкреслив Генрі.

Але Білл його проігнорував.

– Я бачив декількох – шкіра та кістки. Мені здається, вони кілька тижнів вже нічого не їли, не рахуючи Фетті, Фрога та Спенкера, а багатьом певне і того не дісталося. Вони страшенно худі. Їхні ребра схожі на пральні дошки, а черева наче поприлипали їм до хребтів. Повір мені, вони у відчаї. Рано чи пізно вони оскаженіють і тоді бережись.

Декілька хвилин потому Генрі, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистів. Білл повернувся подивитися у чому справа, а потім повільно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по їхніх слідах скрадаючись біг худий, вкритий хутром звір. Він принюхувався до сліду і біг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

– Це вовчиця, – вирішив Білл.

Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.

Тварина була занадто великою як на вовка, її зморене голодом тіло видавало риси однієї з найбільших особин свого виду.

– Вона має біля двох футів у плечах, – відмітив Генрі. – І готовий закластися, що її довжина сягає майже п’яти футів.

– Який дивний у неї окрас, хіба у вовків такий буває? – з сумнівом промовив Білл. – Я раніше ніколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неї хутро якогось коричнево-червоного кольору.

Звір безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сірого кольору, але все ж таки був присутній і рудуватий відтінок, цей відтінок змінювався, він то з’являвся, то зникав, і створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сіре, беззаперечно сіре, а потім з’являлися ледве помітні відтінки рудого, і хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на їздову лайку, – сказав Білл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув він. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Ніскілечки тебе не боїться, – засміявся Генрі.

Білл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсім не налякало.

Єдине, що вони помітили, так це те, що звір ще більше нашорошився. Він як і раніше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А він був голодним, і якби йому трапилась нагода він не вагаючись накинувся б на них і поживився.

– Дивись, Генрі, – вимовив Білл, несвідомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас є три набої. Звідси постріл буде вірним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

Генрі кивнув на знак згоди. Білл обережно витягнув з саней рушницю. Він вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця відскочила від дороги і зникла за деревами.

Товариші глянули один на одного. Генрі протяжно і з розумінням просвистів.

– І чого я відразу не допетрав, – вголос сварив себе Білл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знає, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знає, що таке рушниця. Повір мені, Генрі, ці тварюки причина усіх наших проблем. У нас зараз було б шість собак, замість трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрі, я збираюсь добратися до неї. Вона занадто розумна, щоб пристрелити її відкрито. Я нападу на неї зненацька, влаштую їй засідку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.

– Надто не захоплюйся, – застеріг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тоді три набої здадуться простим свистом – від них буде мало користі. Ці звірі страшенно голодні і, напавши, вони без сумніву доберуться до тебе, Білле.