Czytaj książkę: «Шляхом бурхливим», strona 2
ІІ. ПРИКАЗ
У Приказі. – Харків у донесеннях воєводи. – Піддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитні. – Чоломбитня. – Воєвода.
В Приказі нудно, жарко й скучно. У маненьке віконце з зеленуватим круглим склом б’ється й дзижчить велика синя муха. На чверть вище є розбита шибка, і муха б легко могла вилетіти на двір, де так ясно світить сонце, де вітер приносить легенький запах лісу, де на небі кучерявляться білі яскраві хмарки, але й така проста думка не впадає мусі в голову, і вона, вдарившись об скло, падає на підвіконня; хвилину гуде, лежачи на спині, і дриґає ногами, бо не знає ще, як стати на ноги; потім випадково таки стає, схоплюється й знову кидається і б’ється в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги міцно врито в земляну долівку, сидить приказний дячок і дряпає по товстому шкарубкому папері гусячим пером. Іноді він бере з пісочниці білий чистий пісок і посипає на папір. Він переписує до-несіння воєводи про те, що город Харків стоїть «поміж двома річками – Лопанню та Харковом, стіна круг нього довжиною 475 сажнів, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стіною є рівчак у два сажні завшир і два сажні глибини; що по стінах десять дерев’яних башт, а башти криті ґонтом; що в Тайницькій башті є тайник з ходом у шістнадцять сажнів до річки і в тайнику є колодязь, але води в ньому вже нема, і так далі.
Пише те, про що пише майже кожного року новий воєвода, бо воєводи не довго засиджуються на одному місці: московський царський уряд не любить, коли воєвода призвичаюється до людности, а людність до нього. Підгодувався, мовляв, трохи, дай і іншому попоїсти.
Ці донесіння давно набридли приказному. Йому, як і мусі, що б’ється в скло, хочеться на волю, на сонце й свіже повітря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горілка й весела компанія, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо піддячий тут, у Приказі. Він стоїть коло вікна, спиною до приказного і дивиться на муху, що досі ще б’ється в вікні. Йому теж нудно й скучно, але він не може піти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром має прийти воєвода. А воєвода тепер сидить на ґанку воєводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристаній сорочці, і п’є холодний квас. Гладкому воєводі жарко й душно, і він з огидою думає, що треба по такій спеці йти до Приказу і одписувати білгородському воєводі про те, де й коли вартові, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стріляно по них і коли стріляно, то скільки зроблено по татарах пострілів з рушниць, бо білгородський воєвода пильно доглядає за государевим пороховим «зельем» і, в свою чергу, одписує про все до Москви.
Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на підвіконня, піддячий націлився і придавив її пальцем. Муха хруснула під дужим пальцем піддячого, дриґнула востаннє вже волохатими ніжками і завмерла. Піддячий взяв її за крильце і почав розглядати, які в неї голова й очі, але це скоро обридло йому; він кинув її на долівку і придавив ногою. Приказний, задивившись на піддячого й муху, перестав рипіти пером.
– Ну? – повернувся до нього піддячий.
Приказний устромив носа в папір і знову зашарудів, як тарган.
«…да у ворот башни і в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.
Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипів, виводячи пером, приказний.
Він схилив голову і навіть язика висолопив, а мухи дзижчать і в’ються над його лисою спітнілою головою.
Піддячий, притулившись ситим черевом до підвіконня, нудиться й дивиться у вікно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неї, там, де йде узвіз на Поділ, недалеко від Троїцької башти, стоїть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неї – дерев’яна дзвіниця. Церква й дзвіниця оточені тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нікого на площі. Але ось на дорозі, коло церкви, з’являється віз з сіном; на возі сидить хлопець у солом’янім брилі, а коло волів поважно йде чоловік з батогом, ліниво гукає на воли і ссе люльку. Курява підіймається з-під ратиць і воза так, що іноді і чоловіка і волів зовсім не видно, і тільки бриль та біла сорочка хлопця маячать на тлі блакитного палкого неба.
«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.
…На другім кінці площі стоять шинки харківських козаків та міщан. Шинків багато і стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пізнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивіску видно здалека, і рідко який козак або міщанин харківський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привітного садочка коло шинку, у холодок під пляшку?..
Чоловік, що йшов коло воза з сіном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, і, махнувши рукою хлопцеві, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять він вийшов, утираючи вуса, і гукнув на воли.
Знову нема нікого на площі і нема піддячому на чому спинити ока. Він уже хотів одійти од вікна, як маленькі зіркі очі його раптом побачили три постаті, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенької вулиці. Видно було, що всі троє балакали враз і розмахували руками. Коли люди ці підійшли до Приказу, піддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:
– Воєвода в Пріказє?
– Нєтуті.
– А гдє он?
– Дома. Подьячій тут.
– Пойді скажи, что дєти боярскіє с чєлобітной к бояріну.
Але піддячий, почувши розмову, сам вийшов на ґанок. Він навіть спинився на порозі, побачивши, у якому вигляді були діти боярські: у високого, що в соболевій шапці, розбитий ніс; кров засохла на вусах і бороді; у молодця з сергою ліве око розпухло, і круг його, наче хто провів пензлем, пишався здоровий синяк; третій був білий як крейда; видно було, що його нудило; він трохи зігнувся і держався обома руками за живіт.
– Кто ето вас етак разукрасіл? Уже успєлі побивать в кабакє?
– Крєст святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росінки во рту нє било.
– Оно і відно. С чєм пожаловалі?
– Обідєли нас черкаси і білі чєм попадя смєртним боєм.
Піддячий хотів був розпитати, хто бив і коли бив дітей боярських, але побачив, що на площі з’явилася товста постать воєводи. Він ішов поважно, спираючись на високу патерицю. Піт струмками лив з-під високої шапки воєводи, він часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лівій руці.
– Вот ідьот воєвода, – сказав піддячий, – єму повєдайтє про свою обіду.
Побачивши воєводу, діти боярські переглянулися і, раптом зігнувшись, наче по команді, уклонилися до землі і стояли так, звісивши руки долу, доки воєвода підійшов до них близько.
– Что за люді? – спитав воєвода, бачачи тільки потилиці боярських дітей.
– Вєлі слово молвіть, боярін. Вислушай нас, холопов твоіх!
– Говорі! Ну-ну… – протягнув воєвода, глянувши на молодців, що вже випростувалися і стояли перед ним у всій своїй красі, – здорово вас обработалі!
Молодець у соболевій шапці витягнув з пазухи згорнутий папір і, уклонившися ще раз, подав його воєводі.
– Нє гнєвайся, боярін, прімі чєлобітную на чєркасішку Журав-льова Дєніску, пчєльнік у нєво возлє рєчкі.
– Чітай! – передав воєвода папір піддячому.
Піддячий розгорнув папір.
«Бют челом, – почав він, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрєшньов да Митька Гусєв да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрєшньова, сорвал и ногой кинул…»
– Ето какой же Журавльов? – спитав воєвода, глянувши на піддячого.
– Дєніска, прєстарєлий уже чєловєк, Ивана Журавльова отєц. Пчєльнік дєржит возлє рєкі Харькова, по Бєлгородской дорогє.
– Вот что, – сказав воєвода піддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с дєсяток стрєльцов, да пошол он на пчєльнік к Журавльову етому, і пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нітся у нєго на пчєльнікє, да и єго, старого дурака Дєніску, пріхватят; а ти допросі хорошенько, откуда такой явілся казак, да кто он. Может, он із тєх молодцов, что лісти прєлєстниє разносят, как прі гет-манішкє Брюховєцком било. А дєло ваше, – звернувся він до боярських дітей, – разбєрьом. Послушать вас, так ви агнци нєпорочниє, води нє замутітє. Особліво ти! – тицьнув воєвода пальцем на молодця у соболевій шапці. – Я тєбя, Ванька Стрєшньов, хорошо знаю: ти охулкі на руку нє положіш.
– Вєріш совєсті, боярін, как пєрєд отцом родним.
– Знаю, знаю. Говоріть ти умєєш.
Воєвода повернувся і, важко піднявшись по східцях, зайшов до Приказу.
Діти боярські пошепталися поміж себе і пішли геть від Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за ріг вулиці і зайшли у шинок, що його не було видно з вікон Приказу,
Коли воєвода увійшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав і низько вклонився.
– Здравствуй, Мітріч, – поздоровкався з ним воєвода, – а гдє же другіє дьячкі, что-й то іх нє відно?
– Сємєнича я, по твоєму пріказу, боярін, послал допросіть лю-дєй, что убєглі із Азова… – відповів за дячка піддячий. – Ти вєлєл нє допускать іх в город, пока нє вивєдают, нєт лі там, в Азовє, морового повєтрія.
– Так, так… Помню. Нє вєрнулся єщє Сємєнич-то?
– Нєт.
– А другой?
– Другой… Нє знаю, как і сказать тєбє, боярін. Запьянствовал.
– Чтой-то часто больно? Давно батогі по ньом плачут. Ужотко вєрньотся. Ну что, єсть вєсті какіє?
– Пріходілі тут чєркаси с осадчім своім Старочудновим. С ватагой своєй он сєйчас на Подолє стоіт.
– Что ж єму надобно?
– Нє тєрпітся. Спрашівал, нєт лі вєстєй от бєлгородского воєводи.
– Іш, скорий какой. Мєсяц назад только отпісалі князю, уже і отвєт єму подай! Дівіт мєня нє мало Розрядний Пріказ Московскій. І льготи етім чєркасішкам всякіє, і вольності. Моя б воля – дал би я ім вольность: запісал би іх всєх в холопи крєпостниє.
– Хе, хе! – засміявся піддячий.
– Чєго смєйошся? Право слово.
Воєвода позіхнув і перехрестив рота.
III. В ШКОЛІ І ДОМА
Білгородська криниця. – Старий Харків. – Дорош та півень. – Школа. – Мандрівний дяк. – Цурка. – Людинахор. – Стара шкільна наука. – Горщик з кашею. – Бровко. – У садку коло шинку. – Дорошів батько. – Наскок татар на чумацьку валку
Забарившись з купанням і на пасіці, Дорош зовсім забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, він не дуже поспішав туди, але тепер він побіг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що він занадто спізнився, і йому, мабуть, буде хльос від бакаляра; друге – це було вже приємніше – він жадав розповісти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; і третє – це було найприємніше – похвастатися, що він навчився плавати.
Він швидко пішов дорогою, що лягла попід самою горою. Праворуч від нього підіймалася глиняна круча, і ліворуч були садки й пасіки козаків. Він спинився тільки на хвилину коло криниці, що вибивалася з-під кручі і прозорим струмком вибігала на сірий порошний Шлях.
Коли Дорош підійшов до криниці, біля неї стояла молодиця і відром брала воду. Хлопець міг би попросити напитися у неї, але це було б дуже просто і звичайно, через це він ліг на землю і, устромивши губи, почав смоктати холодну, як лід воду.
– Ач, – сказала молодиця, підіймаючи на плече коромисло, – ковтає, як цуценя!
Вода з криниці, особливо в таку спеку, здавалася Дорошеві солодкою, як ніколи. Напившись, він піднявся нагору і підійшов до башти, де висів віщовий дзвін. Од грубої та високої стіни города й башти падали густі тіні, а з глибокого рівчака, що оточував стіну, пахло вогкістю, лободою й ще чимсь не дуже приємним, бо туди, у рівчак, частенько завітали в тяжку хвилину і перехожі люди і, особливо, вартові козаки, що стояли по баштах і біля воріт.
Промайнувши ворота, де в холодочку спав вартовий козак, До-рош кривенькими вулицями пішов до школи. Хати, криті очеретом, виглядали з-поза тинів і мружилися на Дороша кругленьким зеленкуватим склом своїх невеличких вікон. Вітрець тихенько гойдав пляшки коло шинків. У глибокому поросі вулиці купалися кури. Червоний півень, з розбитим у частих бійках гребінцем, злетів на тин, войовниче затріпав крильми і роззявив дзьоба, щоб оголосити й повідати світові ще одну перемогу, але Дорош, націлившись, запустив у нього грудкою землі. Грудка влучила в шию співцеві, і він, крякнувши і збившись з тону, ганебно злетів у бур’ян. Наздогін хлопцеві полетіло кілька не дуже ласкавих слів від господині півня, що в цю хвилину виносила попіл і виглянула на вулицю, але її побажання тільки трохи відсвіжили гарячу голову хлопця, що летів вже вулицею, знімаючи п’ятами сіру куряву.
Коло школи, що містилася в хаті, недалеко церкви, товаришів уже не було; всі вони сиділи в школі і з її вікон вилітало голосне гудіння школярів.
Коли Дорош зайшов у школу, він побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сиділо чоловіка п’ятнадцять школярів. Перед ними лежали книжки й чорні дощечки, що на них учні писали крейдою. Кожний з них бубонів своє: той читав Псалтир, той Часо-слівця, а найменші гризли склади.
Пан директор, бакаляр і мандрівний дяк, в одній особі Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей і водив указкою перед носом Митра Стріхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на річці «сухарів».
Бакаляр був високий, дужий чоловік у довгому вицвілому підряснику; на спину йому, як у доброї дівчини, звисала товста коса.
Цей дяк, на думку панотця Успенської церкви, був чудернацькою і непокірливою людиною: усе він перевертав на своє. Так, у акатисті св. Пименові він співав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсім навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»
– Ну, що ото ти співаєш дяче, – скаже йому піп, – хіба ж там сказано: «Пимене отче?»
– А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Ні, треба співати: «Пимене отче!»
Коли він співав на кліросі, він сам собі задавав тону: та-та-та! І все таки ніколи не попадав у лад попові. Іноді дехто зі старих козаків, що чули навіть, як співають учні колеґіюму у Києві, ставали поруч нього на кліросі і намагалися підтягувати дякові, але це була марна й зухвала спроба: дяк співав на всі голоси зразу. Це була лю-дина-хор!
– Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ниє… – підхоплював він альтом, – попечениє! – закінчував він уже басом.
– Що, – пошепки звертався він до необережного прихильника кліросного співу, – не підладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!
Особливо зворушливо було чути, коли він, всім відомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви і починав низьким басом: «Братіє… у! Не упива…у… теся вино… ум! В нем бо єсть блу-у-д!»
– Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки після служби Божої в шинку, вихиляючи чарку горілки, – як узяв: в нем бо єсть блуд!.. Така гадка, що й стеля повалиться!
Дорощ спинився у дверях і подивився на широку спину бака-ляра.
– Ану читай, – сказав дяк Митрові.
– Наш – єсть – буки – он… Наш – єсть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.
– Так. Ану прочитай ти, – показав він Дубовиченкові, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.
– Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.
– Ну! – грізно сказав дяк.
– Твердо – люди – он…
– Чув вже. Що вийшло?
– Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!
Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку і сховав її під стіл.
– Читай ще!
– Тллл… – знову заспівав Дубовиченко, – тлл… о!
– Що вийшло?
– Тло.
– Так.
З хлопця котив піт. Гаспидська, тяжка й незрозуміла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», і «люди», і «он» – зрозуміло, а складеш – «тло», і кат його знає, що воно за «тло».
Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.
– «Се жених грядет во полунощи», – сказав він.
– «…і блажен муж, іже обрящет бдяще…» – підказ хтось ззаду.
– Мовчи. Пізненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував різки, але сьогодні субота, і це діло можна поправити во бла-говремениє, тим паче, що…
– Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра їдуть на винницю, то може й ви з ними поїдете? Батько казали, що там добре полювання коло винниці.
Це було дуже приємно слухати бакалярові. Він був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця і можна буде добре випити, а це дяк любив.
– Гм! – сказав він, – так ти кажеш, батько їде у винницю?
– Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечері. З вечора й їхатимуть.
– Добре, – сказав дяк, – сідай. Тепер я бачу, що ти спізнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмішкувато поглядав на нього.
Учень, у якого вже досить густо засіялися вуса, учився років зо п’ять у дяка. Він вже міг читати Псалтиря і через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:
– «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоєй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моя… Найпаче…»
– Добре, добре, – казав дяк, але він зовсім не слухав школяра: думки його були повні полювання та випивання на винниці у Доро-шевого батька.
– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з півдесятка молодих голосів, – Клименко, Клименко Петро прийшов!
– Що? Га? – спитав дяк,
– Клименко Петро прийшов!
У дверях стояв вродливий парубок років вісімнадцяти. Солом’яний бриль свій він держав під пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.
– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибі за ласку й науку!
Він уклонився ще раз і подав горщик дякові.
– Спасибі, спасибі, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибі й тобі, що не лінувався й учився добре.
Він зняв хустку з горщика, похвалив її і заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стіл.
Парубок цей скінчив вже школу і прийшов дякувати бакалярові за навчання. Він приніс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.
– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.
– Добре, добре. Подякуй батькові й від мене і скажи, прийду, як тільки повернуся з винниці. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руці Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопці, на сьогодні годі. І завтра… Подумав трохи, – і позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловіть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вівторок знову за книжку.
Хлопці, як скажені, вихопилися з школи. Попереду з горщиком біг Дубовиченко. Він хапав повною жменею кашу і набивав собі рота.
– Дай мені, дай мені! – неслася ватага хлопців за ним.
Десятка півтора рук ухопили за чуб і руки хлопця й посадили його з горщиком на колінах на землю. Після цього хлопці з’їли кашу, а горщик розбили на дрібні черепки і розкидали їх по дворі.
Дорош розповів товаришам про пригоду з запорожцем, і всі хлопці пожалкували, що не залишилися на річці і не побачили запорожця й бійку з москалями. Хлопець ішов додому в дуже приємному настрої. Ні, сьогодні таки щасливий для нього день: він навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогодні була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крім того, він був певний у цьому, батько візьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днів зо два, а то й більш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.
– Там коропи – о! – показав він аршина півтора руками приятелеві своєму, Дубовиченкові, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сіпа, вже й сіпа. Тільки тягай. А верстви зо три за винницею – боброві гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затріщить, як зламається, та у воду – хлюсь!
Але важко було здивувати такого досвідченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Він і сам бачив бобрів і тягав коропів ще більших за тих, про яких розповідав Дорош. Він навів кілька прикладів зі свого рибальського життя, і хлопці, розмовляючи таким чином і прибріхуючи трохи, як це водиться серед мисливців та рибалок, дійшли до своїх хат і розійшлися.
Ворота батькового двору були одчинені, а серед двору, стояв віз з сіном. Пара сірих волів лежали коло війя з ярмом і ремиґали. На війї сидів маненький хлопець, Дорошів брат, у солом’яному брилі і, звісивши ноги, гойдав ними в повітрі. В правій руці він тримав шматок паляниці, а в лівій – окраєць житнього хліба, по черзі відкусю-вав і їв то паляницю, то хліб. Коло нього сидів собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, він махав волохатим з реп’яхами хвостом і підіймав круг себе легеньку куряву.
– Бровко! – крикнув Дорош.
Собака оглянувся і ще дужче замахав хвостом, а Дорошів брат від несподіваного оклику коливнув ногами і звалився з війї. Хліб випав з рук хлопця, бриль покотився по землі, а сам він повалився на спину і, дриґаючи ногами, заревів на весь двір. Скориставшись з цієї нагоди, Бровко підібрав з землі хліб і обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки і шматочок паляниці.
На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати і підняла його.
– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.
– Ги, ги! – пхинькав Івась.
– Він з війя звалився! – пояснив Дорош.
– А де тато?
– У садку, під грушею.
Батько Дорошів, розкинувшись на весь свій великий зріст, лежав на животі під грушею, а голову вкрив хусткою від мушні. Ноги він розкинув, наче букву іжицю, а на закаблуках чобіт виблискувала пара нових підковок. Люлька курилася в траві.
Дорош хотів був розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.
– Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!
Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.
– А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.
– А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!
– Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.
– Что ж єму будєт, запорожцу то?
Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.
– Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.
Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.
– Здорово!
Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних московському урядові. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сірко, надіслано до Москви, а відтіля запроторено аж до Сибіру (Дорош знав про це від батька), то що ж буде запорожцеві?
Він розбудив батька і, збентежений, пішов за ним до хати. Коли Дорош ішов із школи додому, йому добре хотілося їсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.
– А ти чого не їси? – спитала мати. – Наївся, мабуть, сміття отого – лопуцьків та калачиків?
– Ні, я кашу в школі їв.
– А що, – спитав батько, – хіба хто скінчив науку?
– Клименко Петро дякував бакалярові кашею.
– Який Петро? Іванів син?
– Атож.
Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зі свого прикрого становища: ну, як скажеш батькові, чого йому їсти не хочеться? Ледве скінчили обідати, він шмигнув до воріт.
– А ти куди лагодишся? Хіба не поїдеш зі мною на винницю?
Хлопець ляснув себе по голові: він і забув попередити батька, що прийде дяк.
– Тату! Пан бакаляр казали, що поїдуть з вами на винницю.
– Ну, що ж, веселіше буде. Коли він прийде?
– А ви коли їхатимете?
– Та ось, як упораюся з сіном. Мабуть, надвечір. А ти куди?
– Купатися. А я вже вмію плавати! – похвастався хлопець.
– Ач, який? Хто це тебе навчив?
– Запорожець!.. – мимоволі вихопилося у хлопця.
Він навіть затулив рота, так неприємно було йому, що він проговорився.
Батько похмурився. Він не дуже долюбляв воєводу та московський уряд, але при повстанні, що підняв Сірко п’ять років тому, він, як і більшість козаків Харківського полку, не зрадив Москви і навіть палив з гармати по Сіркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зі Змієва, під стінами Харкова. Він одразу, як і воєвода, подумав, що запорожець був з тих, що підбивають нарід на повстання. Він на власному досвіді, живучи на Правобережній Україні, упевнився в тому, що після повстання і смерти Хмельницького, гетьмани тільки сперечалися за булаву, йшли війною один на одного, а військо їхнє грабувало нарід, руйнувало міста й села. Нарід, зубоживши, подавався шукати кращої долі на Московщину й заселяв Дике Поле на кордоні Московської держави.
І тут не всім був мед: треба було і про свій хліб дбати, і одбива-тися від татарських загонів, і нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокійніше, ніж на Правобережній Україні, а поява запорожців, як думав Дорошів батько, загрожувала цьому спокоєві. Він замислився, а Дорош дивився на нього і не розумів, що так засмутило батька.
– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очі хлопцеві, спитав він.
– На пасіці, у Журавля. А Журавлеву пасіку пограбували москалі.
Батько здивовано подивився на Дороша: от тобі й спокій!
– Як пограбували? Коли?
– Сьогодні. Але запорожець добре наклав москалям!
Хлопець розповів батькові про бійку боярських дітей з запорожцем і про їхні балачки у садку, коло шинку.
– А запорожець знає вас, – додав Дорош, – він каже, що колись вас, тату, від татарського аркану визволив.
– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.
Наче хто підняв перед ним завісу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харківського воєводи Селіфонтова, пробили харківські козаки до Торського солоного городка, іде чумацька валка з сіллю. Вози риплять, курява хмарою в’ється з-під коліс. На передньому возі стирчить дрючок, а на дрючку б’ється й теліпається пучок сивої тирси. Високо на мішках з сіллю сидить півень: він кукурікає на зорі, будить чумаків та розважає їх у дорозі.
Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Вкраїну, на слободу… —
заводить Пашко Олійниченко, що йде попереду.
На Вкраїні всього много і паші, і браги… —
підхоплюють задні:
Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги.
На Вкраїні суха риба із шапраном,
Будеш жити з козаком, як із паном.
А у Польщі суха риба із водою,
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою…
І раптом усе змінилося: з гиком вилетів з балки татарський загін. Олійниченко з розрубаною головою повалився на шлях; сусід Омель-ко, що йшов поруч нього, поліг від стріли, що вп’ялася йому в груди, а він, Наливайко, ухопив рушницю з воза і хотів випалити у татарина, що летів конем просто на нього. Але раптом щось збило його з ніг і потягло по землі.
Що далі було – не пам’ятав Дорошів батько. Коли він розплющив очі, то побачив, що коло нього стоїть молодий запорожець, майже хлопець, а поруч нього, звалившись з коня, лежить у калюжі крови татарин. А коли Наливайко підвівся й оглянувся навкруги, то побачив, що ватага запорожців добивала поранених татар і в’язала руки здоровим.
– Хто ж ти такий і за кого мені Бога молити, що не дав посиротити діточок маленьких? – спитав Наливайко.
А запорожець засміявся, та й каже:
– Ну, заспівав Лазаря. Великий з тебе молельник, – та й повернувся й свиснув свого коня.
Потім вже дізнався Наливайко, що звали того запорожця Павло Глек.
Ось що згадав Дорошів батько, задумливо глянувши в вічі своєму синові.
– Стривай, хлопче! – сказав він Дорошеві. – Цю людину не можна віддати на поталу воєводі. Біжи на пасіку до Журавля та по-переди запорожця. Хай заховається поки, а потім ми сховаємо його на винниці.
