Czytaj książkę: «Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown»

Казочка патера Брауна

Стріла небесна

Боюся, що не менше ста детективних історій починаються з того, що хтось виявив труп убитого американського мільйонера, – обставина, від якої чомусь всі починають неймовірно хвилюватися. Щасливий, до речі, повідомити, що і наша історія починається з убитого мільйонера, а якщо сказати точніше, з цілих трьох, які навіть можна порахувати embarras de richesse.¹ Але саме цей збіг чи, може, сталість у виборі об’єкта і виокремили справу з ряду банальних карних випадків, перетворивши в проблему надзвичайної складності.

Не вдаючись у подробиці, чутки стверджували, що всі троє стали жертвами прокляття, що тяжіє над власниками якоїсь коштовної історичної реліквії, цінність якої була, втім, не тільки історичною. Реліквія ця була чимось на кшталт прикрашеного коштовним камінням келиха, відомого під назвою «коптська чаша». Ніхто не знав, як вона опинилася в Америці, але вважалося, що раніше вона належала до церковного начиння.

Дехто приписував долю її власників фанатизму котрогось східного християнина, пригніченого тим, що священна чаша потрапила в такі матеріалістичні руки. Про таємничого вбивцю, котрий, можливо, зовсім не був фанатиком, ширилося чимало чуток і часто писали часописи.

Безіменне це створіння набуло ім’я, точніше прізвисько. Втім, ми почнемо розповідь лише з третього вбивства, позаяк лише тоді на сцені з’явився такий собі патер Браун, герой цих нарисів.

Зійшовши з палуби атлантичного лайнера і ступивши на американську землю, священик, як і багато англійців, котрі приїжджали в Штати, з подивом виявив, що він – знаменитість. Його низькорослу постать, його малопримітне короткозоре обличчя, його добряче поруділу сутану на батьківщині ніхто б не назвав незвичайними, хіба що не надто пересічними. Але в Америці вміють створити людині славу: участь патера Брауна в розплутуванні двох-трьох цікавих карних справ і його старовинне знайомство з екс-злочинцем і нишпоркою Фламбо створили йому в Америці популярність, в той час як в Англії про нього лише просто дехто чув. З подивом поглядав він на репортерів, котрі, наче якісь розбійники, напали на нього зусібіч уже в порту і стали питатися йому про речі, в яких він ніяк не міг вважатися авторитетом, наприклад, про жіночу моду і про статистику злочинів у країні, де він ще й кілька кроків не зробив. Можливо, за контрастом із чорним колом репортерів, що щільно зімкнулося навколо нього, патерові Брауну кинулася в вічі постать, що стояла трохи віддалік, яка також виділялася своєю чорнотою на ошатній, освітленій яскравим літнім сонцем набережній, але трималася осторонь. Високий, із жовтуватим обличчям чоловік у великих дивовижних окулярах. Дочекавшись, коли репортери відпустили священика, він жестом зупинив його і сказав:

– Даруйте, це не ви шукаєте капітана Вейна?

Патер Браун заслуговував певного вибачення, тим більше що й сам він гостро відчував свою провину. Згадаймо, що він вперше побачив Америку, головне ж – уперше бачив такі окуляри, бо мода на окуляри в масивній черепаховій оправі ще не дійшла до Англії. У перший момент у нього виникло відчуття, ніби він дивиться на окате морське чудовисько, чия голова чимось нагадує водолазний шолом. Загалом же незнайомець був одягнений чепуристо, і простодушний гість здивувався, як міг такий красунчик спотворити себе такими безглуздими величезними окулярами. Це було все одно, якби якийсь денді для більшої елегантності пригвинтив собі дерев’яну ногу. Загнало його в глухий кут і запропоноване незнайомцем запитання. У довгому списку осіб, котрих патер Браун сподівався побачити в Америці, і справді значився якийсь Вейн, американський авіатор, один із друзів прибульця, котрі живуть у Франції, але він ніяк не очікував, що цей Вейн зустрінеться йому аж так скоро.

– Прошу вибачення, – сказав він невпевнено, – то це ви – капітан Вейн? Чи… ви його знаєте?

– Що я не капітан Вейн – можу стверджувати досить сміливо, – незворушно відгукнувся чоловік в окулярах. – Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав його в автомобілі, де він зараз чекає. На ваше друге запитання відповісти складніше. Вважаю, що я знаю Вейна, його дядечка і, крім того, старого Мертона. Я старого Мертона знаю, але старий Мертон не знає мене. Він бачить у цьому свою перевагу, я ж вважаю, що перевага за мною. Тямите, що я маю на увазі?

Патер Браун не зовсім збагнув його. Він поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхівки хмарочосів, а потім перевів погляд на незнайомця.

Ні, не тільки тому, що він ховав очі за окулярами, обличчя його виглядало настільки непроникним. Було в цьому жовтому обличчі щось азійське, навіть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцільними пластами іронії. Серед товариських і доброзичливих жителів цієї країни раз по раз зустрічається такий індивід – непроникний американець.

– Моє ім’я Дрейдж, – сказав він, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснює. Принаймні інше, я сподіваюся, пояснить мій товариш Вейн. А Четверте липня² буде іншим святкуванням.

Приголомшений священик дозволив своєму новому знайомому затягти себе до автомобіля, що стояв неподалік, де сидів молодик із жовтим скуйовдженим волоссям і стривоженим змарнілим обличчям. Він здалеку привітав патера Брауна і назвався: Пітер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобіль, який прудко промчав вулицями та виїхав за місто. Не звиклий до стрімкої діловитості американців, слуга Божий почувався приблизно так, ніби його звабили в чарівну країну в запряженій драконами колісниці. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладі Вейна, який Дрейдж іноді переривав уривчастими фразами, історію про «коптську чашу» і про пов’язані з нею два вбивства.

Як він збагнув, дядько Вейна, такий собі Крейк, мав компаньйона на прізвище Мертон, і цей Мертон був третім за рахунком багатим махлярем, у чиї руки потрапила «коптська чаша». Колись перший із них, Титус П. Трент, мідний король, став отримувати листи з погрозами від невідомого адресанта, котрий підписувався Деніел Дум. Ім’я, без сумніву, було вигаданим, але його носій швидко прославився, хоча доброї слави і не набув. Робін Гуд і Джек Різник укупі не були б знаменитішими, ніж цей автор листів із погрозами, котрий не мав наміру, як незабаром з’ясувалося, обмежитися словами. Все закінчилося тим, що одного ранку старого Трента знайшли в його парку біля ставка головою в воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша зберігалася в сейфі банку і разом із іншим майном перейшла до кузена покійного, Браяна Гордера, також дуже заможного чоловіка, але й він незабаром отримав погрози безіменного ворога. Труп Браяна Гордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік від його приморської вілли, будинок же був пограбований, цього разу – дуже ґрунтовно. І хоча чаша не дісталася грабіжнику, він викрав у Гордера стільки цінних паперів, що справи останнього опинилися в найжалюгіднішому стані.

– Удові Браяна Гордера, – розповідав далі Вейн, – довелося продати майже всі цінності. Мабуть, саме тоді Брандер Мертон і придбав цю знамениту чашу. У будь-якому разі, коли ми познайомилися, вона вже перебувала у нього. Але, як ви самі розумієте, бути її власником – доволі обтяжливий привілей.

– Пан Мертон також отримує листи з погрозами? – помовчавши, поцікавився патер Браун.

– Гадаю, що так, – підтвердив пан Дрейдж, і щось у його голосі змусило священика поглянути на нього уважніше: Дрейдж безгучно сміявся, та так, що у священика побігли по шкірі сироти.

– Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, – насупившись, сказав Пітер Вейн. – Я сам їх не читав: його пошту переглядає тільки секретар, і то не всю, оскільки Мертон, як і всі багатії, звик тримати свої справи в таємниці. Але я бачив, як він якось розсердився і засмутився, отримавши якісь листи. До речі, він одразу ж їх подер, отож секретар їх навіть не бачив. Секретар також стурбований: за його словами, старигана хтось переслідує. Коротко кажучи, ми будемо дуже вдячні тому, хто хоч трохи нам допоможе дати всьому цьому лад. А позаяк ваш талант, патере Браун, усім відомий, то секретар просив мене невідкладно запросити вас у будинок Мертона.

– То он воно що, – сказав патер Браун, котрий нарешті почав тямити, куди і навіщо його тягнуть. – Але я навіть не уявляю, чим можу вам зарадити. Адже ви весь час тут, і у вас у стократ більше даних для наукового висновку, ніж у випадкового відвідувача.

– Атож, – сухо погодився пан Дрейдж, – наші висновки достатньо наукові, але занадто наукові, щоб повірити в них. Убити таку людину, як Титус П. Трент, могла тільки небесна кара, і наукові пояснення тут не допоможуть. Як кажуть, грім із ясного неба.

– Невже ви маєте на увазі втручання потойбічних сил? – вигукнув Вейн.

Але не так просто було вгадати, що має на увазі Дрейдж. Утім, якби він сказав про когось «та ще штучка», то можна було б майже напевно припустити, що це означає «дурень». Пан Дрейдж мовчав, непроникний і нерухомий, як справжній азіат. Незабаром автомобіль зупинився, мабуть, прибувши до місця призначення, і перед ними відкрилася дивна картина. Дорога, яка до цього простягалася серед рідко засаджених дерев, раптово вивела їх на широку рівнину, і пасажири побачили споруду, яка складалася лише з однієї стіни, утворюючи коло на зразок захисного валу у військовому таборі римлян. Споруда ця чимось нагадувала летовище. На вигляд огорожа не була схожа на дерев’яну чи кам’яну і при ретельному огляді виявилася металевою.

Усі вийшли з автомобіля і після певних маніпуляцій, подібних до тих, що виробляються при відкриванні сейфа, в стіні тихесенько відчинилися дверцята. На превеликий подив священика, чоловік на ім’я Норман Дрейдж не забажав увійти.

– Я не піду, – заявив він із похмурою іронією. – Боюся, що старий Мертон не витримає таких радощів. Він мене так любить, що, не дай Боже, помре від щастя.

І він рішуче подався геть, а патер Браун, дивуючись все більше і більше, увійшов у сталеві дверцята, які тут же за ним затраснулися. Священик побачив великий доглянутий парк, що тішив око веселим розмаїттям барв, але був абсолютно позбавлений дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку височів будинок, гарний і своєрідний, але так сильно витягнутий вгору, що швидше був схожий на вежу. Яскраві сонячні відблиски блукали там і тут на скельцях розташованих під самим дахом вікон, але в нижній частині будинку вікон, вочевидь, не було. Все навколо виблискувало бездоганною чистотою, здавалося, властивою вже самому повітрю Америки, на рідкість прозорому. Пройшовши через портал, гості побачили мармур, метал, емаль, що сяяли яскравими фарбами, але нічого схожого на сходи. Тільки в самому центрі виднілася вмурована в товсті стіни шахта ліфта. Доступ до неї перегороджували могутні на вигляд чолов’яги, схожі на поліціянтів у цивільному.

– Достатньо фундаментальна система охорони, не сперечаюся, – сказав Вейн. – Вам, можливо, трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким хтось міг би сховатися. Але ви не знаєте цієї країни, тут можна очікувати що завгодно. До того ж ви, мабуть, навіть не уявляєте, що за постать Брандер Мертон. На вигляд він скромний, тихий чоловічок, якщо такого зустрінеш на вулиці, то не помітиш. Утім, зустріти його на вулиці тепер було б дивно: якщо він і виїжджає, то в закритому автомобілі. Але коли щось із ним станеться, хвиля землетрусів струсоне весь світ від тихоокеанських островів до Аляски. Чи був колись імператор або король, котрий мав би таку владу над народами? Але ж, зізнайтеся, якби вас запросили в гості до царя або англійського короля, ви пішли б із цікавості. Як би ви не ставилися до мільйонерів і монархів, чоловік, котрий має таку владу, не може не бути цікавим. Сподіваюся, ваші принципи не перешкоджають вам відвідувати сучасних імператорів, на кшталт Мертона.

– Аж ніяк, – незворушно відповів патер Браун. – Мій обов’язок – відвідувати в’язнів і всіх нещасних, котрі потерпають у в’язниці.

Молодик насупився і промовчав, на його худому обличчі з’явився дивний, не дуже привітний вираз. Потім він раптом сказав:

– Крім цього не забувайте, що Мертона переслідує не просто дрібний шахрай або якась там «Чорна рука».³ Цей Деніел Дум – справжній чортяка. Згадайте, як він убив Трента в його ж парку, а Гордера – біля самого будинку, й обидва рази вибрався звідти непоміченим.

Стіни горішнього поверху були неймовірно товсті та масивні, кімнат же було тільки дві: передпокій і кабінет великого мільйонера. У той момент, коли патер Браун і Вейн входили в передпокій, з дверей другої кімнати з’явилися два інших відвідувачі. Одного з них Вейн назвав дядьком. Це був невисокий, але дуже міцний і енергійний чоловік, із поголеною головою, яка здавалася голомозою, і до того темним обличчям, що воно, здавалося, ніколи не було білим. Це був старий Крейк, котрий прославився у війнах із червоношкірими, природно, іменований Гікорі Крейком, в пам’ять ще знаменитішого старого Гікорі.⁴ Зовсім іншого типу був його супутник – верткий фертик із чорним, ніби лакованим волоссям і з моноклем на широкій чорній шворці – Бернард Блейк, адвокат старого Мертона, запрошений компаньйонами на ділову нараду.

Четверо чоловіків, із котрих двійко шанобливо наближалися до святая святих, а двоє інших настільки ж шанобливо звідти віддалялися, зустрівшись посеред кімнати, вступили між собою в нетривалу чемну балачку. А за всіма цими діями і маніпуляціями з глибини напівтемного передпокою, який освітлювало тільки внутрішнє вікно, спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда і широчезними плечима. Таких, як він, жартівники-американці називають злими дядьками, друзі називають охоронцями, а вороги – найманими вбивцями.

Він сидів не рухаючись біля дверей кабінету і навіть бровою не повів при їхній появі. Зате Вейн, побачивши його, наполохався.

– А хіба господар там сам-один? – спитав він.

– Заспокойся, Пітере, – з усмішкою відказав Крейк. – З ним його секретар Вілтон. Сподіваюся, цього цілком достатньо. Вілтон вартий двадцяти охоронців. Він такий пильний, що, мабуть, ніколи й не спить. Дуже сумлінний чолов’яга, до того ж швидкий і безшумний, як індіанець.

– Ну, в цьому ви петраєте, – погодився племінник. – Пам’ятаю, ще в дитинстві, коли я захоплювався книгами про індіанців, ви навчали мене різним прийомам червоношкірих. Правда, в цих моїх книгах індіанцям завжди доводилося кепсько.

– Зате в житті – не завжди, – зауважив старий солдат.

– Справді? – доброзичливо поцікавився пан Блейк. – Хіба вони могли протистояти нашій вогнепальній зброї?

– Я бачив, як один індіанець, озброєний тільки маленьким ножем і в якого цілилися з сотні рушниць, убив білого, що стояв на мурі, – зазначив Крейк.

– Убив ножем? Але як? – здивувався Блейк.

– Він його кинув, – пояснив Крейк. – Метнув перш, ніж у нього встигли вистрелити. Якийсь новий, незнайомий мені прийом.

– Сподіваюся, ви з ним так і не ознайомилися, – реготнув племінник Крейка.

– Мені здається, – задумливо промовив патер Браун, – з цієї історії можна мати зиск.

Поки вони так патякали, зі суміжної кімнати вийшов і спинився трохи віддалік пан Вілтон, секретар Мертона, блідий чоловік зі світлим волоссям, квадратним підборіддям і незмигними собачими очиськами. В ньому і справді було щось від сторожового пса.

Він виголосив одну лише фразу: «Пан Мертон прийме вас через десять хвилин», але всі тут же почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже час, племінник вийшов разом із ним і правником, і Браун на кілька хвилин залишився наодинці з секретарем, оскільки навряд чи можна було вважати людською або хоча б живою істотою здорованя-негра, котрий, обернувшись до них спиною, нерухомо сидів, втупивши погляд у двері кабінету господаря.

– Обережність не завадить, – зауважив секретар. – Ви, мабуть, уже чули про Деніела Дума і знаєте, як небезпечно залишати господаря надовго самого.

– Але ж зараз він залишився сам-один? – спитав Браун.

Секретар зиркнув на нього похмурими сірими очима.

– Всього на п’ятнадцять хвилин, – пояснив він. – Тільки чверть години на добу він проводить на самоті, він сам цього зажадав, і не без причини.

– Що ж це за причина? – поцікавився гість.

Очі секретаря дивилися так само пильно, не моргаючи, але сувора складка біля рота стала жорсткою.

– «Коптська чаша», – сказав він. – Ви, можливо, про неї забули. Але господар не забуває, він ні про що не забуває. Він не довіряє її нікому з нас. Ховає її десь у кімнаті, але де і як – ми не знаємо, і дістає її, лише коли залишається сам. Ось чому нам доводиться ризикувати ті п’ятнадцять хвилин, поки він молиться там на свою святиню, бо гадаю, що інших святинь у нього немає. Ризик, утім, невеликий, я тут влаштував таку пастку, що й сам дідько не пробереться в неї, а вірніше – з неї не вибереться. Якщо цей чортів Дум завітає до нас у гості, йому доведеться тут затриматися. Всі ці чверть години я сиджу, як на голках, і якщо почую постріл або гамір боротьби, то натисну на цю кнопку, і металева стіна парку опиниться під струмом, смертельним для кожного, хто спробує через неї перелізти. Та пострілу і не буде, ці двері – єдиний вхід у кімнату, а вікно, біля якого сидить господар, також єдине, і дертися до нього довелося б на саму гору вежі по стіні, слизькій, як змащена смальцем жердина. До того ж усі ми, звісно, озброєні, і навіть якщо Дум пробереться в кімнату, живим він звідси не вийде.

Патер Браун поморгав, розглядаючи килим. Потім, раптом якось стрепенувшись, він повернувся до Вілтона.

– Сподіваюся, ви не образитесь. У мене тільки-но промайнула одна думка. Щодо вас.

– Справді? – відгукнувся Вілтон. – Що ж це за думка?

– Мені здається, що ви – людина, одержима одним прагненням, – сказав патер Браун. – Даруйте за відвертість, але, мені здається, ви більше хочете спіймати Деніела Дума, ніж урятувати Брандера Мертона.

Вілтон легко сіпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потім його жорсткий рот скривила дивна посмішка.

– Як ви про це… Чому ви так вирішили? – спитав він.

– Ви сказали, що, тільки-но почувши постріл, тут же ввімкнете струм, який уб’є втікача, – сказав його опонент. – Ви, мабуть, тямите, що постріл позбавить життя вашого господаря, перш ніж струм позбавить життя його ворога. Не думаю, що, якби це залежало від вас, ви не стали б захищати пана Мертона, але враження таке, що для вас це питання другорядне. Застережень більш ніж треба, як ви сказали, і, здається, всі вони винайдені вами. Але винайшли ви їх, так виглядає, насамперед для того, щоб спіймати вбивцю, а не врятувати його жертву.

– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумні та проникливі, але, головне, у вас є якийсь дар: ви спонукаєте до відвертості. До того ж, імовірно, ви і самі про це незабаром почуєте. Тут у нас усі жартують, що я маніяк, і піймання цього злочинця – мій пунктик. Можливо, так воно і є. Але вам я скажу те, чого ніхто з них не знає. Моє повне ім’я – Джон Вілтон Гордер.

Священик кивнув, немов підтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далі:

– Цей індивід, котрий називає себе Думом, убив мого батька і дядька, а також довів до банкрутства мою матір. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де є чаша, рано чи пізно з’явиться і злочинець. Але я не знав, хто він, а лише його підстерігав. Я чесно служив Мертону.

– Розумію, – м’яко сказав патер Браун. – До речі, чи не час нам до нього увійти?

– Авжеж, певна річ, – підтвердив Вілтон і знову трохи сіпнувся, ніби прокидаючись від задуми. Священик вирішив, що ним на мить знову заволоділа його манія. – Заходьте ж, прошу вас.

Священик не зволікаючи пройшов у другу кімнату. Гість і господар не привіталися один із одним – у кабінеті панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозі.

У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидів біля дверей. Було таке враження, ніби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Світло падало на його голову ззаду, і обличчя було в тіні.

– Мені здається, вам слід натиснути на вашу кнопку, – сказав він зітхнувши.

Вілтон схопився, прокинувшись від своїх похмурих роздумів.

– Але ж пострілу не було, – заперечив він тремтячим голосом.

– Це залежить від того, – зронив патер Браун, – що розуміти під словом «постріл».

Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком потрапив у другу кімнату. Вона була порівняно невелика та витончена, але обставлена просто. Прямо навпроти дверей містилося велике вікно, з якого відкривався вид на сад і порослу рідким лісом рівнину. Вікно було відчинене, біля нього стояли крісло і маленький столик. Можливо, насолоджуючись короткими митями самотності, в’язень прагнув насолодитися заодно і свіжим повітрям, і світлом.

На столику стояла «коптська чаша», власник поставив її ближче до вікна явно для того, щоб роздивитися краще. А дивитися було на що – в сильному й яскравому сонячному світлі коштовні камені вигравали кольоровими вогниками, і чаша здавалася подобою Грааля. Поглянути на неї, без сумніву, варто було, але Брандер Мертон на неї не дивився. Голова його була закинута на спинку крісла, густа грива сивого волосся майже торкалася підлоги, загострена борідка з сивиною стирчала вгору, буцімто вказуючи в стелю, а з горла стирчала довга коричнева стріла з червоним оперенням.

– Беззвучний постріл, – тихо сказав патер Браун. – Я якраз недавно розмірковував про цей новий винахід – духову рушницю. Лук і стріли були винайдені дуже давно, а шуму не виробляють зовсім.

Помовчавши, він додав:

– Боюся, що він помер. Що будемо робити?

Блідий, як крейда, секретар зусиллям волі опанував себе.

– Як що? Натисну кнопку, – сказав він. – І якщо я не вколошкаю Дума, то хоча б знайду його, куди б він не втік.

– Пильнуйте, щоб не порішили своїх друзів, – зауважив священик. – Вони, мабуть, неподалік. Мені здається, їх слід попередити.

– Та ні, вони вже все знають, – відповів Вілтон, – і не полізуть через стіну. Хіба що хтось із них… дуже поспішає.

Патер Браун підійшов до вікна і визирнув із нього. Пласкі клумби саду стелилися далеко внизу, як розмальована ніжними фарбами мапа світу. Навколо було так порожньо, вежа стриміла в небо так високо, що йому мимоволі згадалася недавно почута дивна фраза.

– Як грім із ясного неба, – сказав він. – Що це сьогодні балакали про грім із ясного неба і про кару небесну? Гляньте, яка висота. Дивовижно, що стріла могла подолати таку відстань, якщо тільки вона не пущена з неба.

Вілтон нічого не сказав, і священик продовжував, ніби балакаючи сам із собою.

– Або, може, з літака… Треба буде розпитати молодого Вейна про літаки.

– Їх тут багато літає, – сказав секретар.

– Дуже стародавня або дуже сучасна зброя, – зауважив патер Браун.

– Дядечко молодого Вейна, вважаю, також міг би нам допомогти. Треба буде розпитати його про стріли. Стріла схожа на індіанську. Вже не знаю, звідки цей індіанець її пустив, але згадайте історію, яку нам розповів старий. Я ще тоді зауважив, що з неї можна мати зиск.

– Якщо і можна, – затято заперечив Вілтон, – то суть її лише в тому, що індіанець здатен пустити стрілу так далеко, як вам і не снилося. Безглуздо порівнювати ці два випадки.

– Гадаю, мораль тут дещо інша, – сказав священик.

Хоча вже наступного дня він наче розчинився серед мільйонів нью-йоркців і, мабуть, не намагався виділитися з ряду безіменних номерів, що населяють нумеровані нью-йоркські вулиці, насправді ж він півмісяця наполегливо, але непомітно працював над поставленим перед ним завданням.

Патер Браун боявся, що правосуддя покарає невинного. Він легко знайшов нагоду побалакати з двома-трьома людьми, пов’язаними з таємничим убивством, не показуючи, що вони цікавлять його більше за інших. Особливо цікавою та пізнавальною була його бесіда зі старим Гікорі Крейком. Відбулася вона на лавці в Центральному парку. Ветеран сидів, упершись худим підборіддям у кістляві кулаки, які стискали химерне руків’я ціпка, схожого на томагавк з темно-червоного дерева.

– Аякже, стріляли, мабуть, здалеку, – хитаючи головою, торочив Крейк, – але навряд чи можна так уже точно визначити дальність польоту індіанської стріли. Я пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала разюче велику відстань і потрапляла в ціль точніше за кулю. Правда, в наш час важко зустріти озброєного луком і стрілами індіанця, та й у наших краях індіанців немає. Але якби хтось із досвідчених стрільців-індіанців раптом опинився біля мертонівського будинку і зачаївся з луком ярдів за триста від стіни… Гадаю, він зумів би послати стрілу через стіну і трафити в Мертона. У давні часи мені траплялося бачити і не такі дива.

– Я не сумніваюся, – ввічливо сказав священик, – що дива вам доводилося не тільки бачити, а й творити.

Старий Крейк гмикнув.

– Навіщо ворушити давнє, – помовчавши, уривчасто буркнув він.

– Декому подобається ворушити старе, – сказав патер Браун. – Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток у зв’язку з цією історією.

– Як вас розуміти? – гаркнув Крейк і грізно вибалушив очі, які вперше ворухнулись на його червоному дерев’яному обличчі, що чимось нагадувало руків’я томагавка.

– Ви так добре знайомі з усіма прийомами та хитрощами червоношкірих… – повільно почав служитель Церкви.

Крейк, котрий досі сидів згорбившись, мало не зіщулившись, сховавши підборіддя у свій химерний ціпок, раптом схопився, стискаючи його, як кийок, – справжнісінький тобі бандюга, готовий кинутися в бійку.

– Що? – зойкнув він хрипко. – Що за чортівня? Ви смієте натякати, що це я вбив свого зятя?

Люди, що сиділи на лавах, з цікавістю спостерігали за суперечкою низькорослого голомозого здорованя, який розмахує дивовижною палицею, і маленького чоловічка в чорній сутані, котрий застиг у повній нерухомості, якщо не брати до уваги легкі змиги очей. Був момент, коли здавалося, що войовничий здоровань з істинно індіанською рішучістю і хваткою гепне свого супротивника по голові, і здалеку вже замаячила поважна фігура ірландця-поліціянта. Але священик лише спокійно сказав, немов відповідаючи на звичайнісіньке запитання:

– Я дійшов до певних висновків, але не вважаю за необхідне посилатися на них, перш ніж зможу вичерпно пояснити все.

Чи то кроки поліціянта, котрий наближався, чи погляд священика таки втихомирили старого Гікорі, але він засунув палицю під пахву і, бурмочучи, знову насунув на голову капелюх. Безтурботно побажавши йому всього найкращого, священик не кваплячись вийшов із парку і попрямував в якийсь готель, у загальній вітальні якого він розраховував застати Вейна. Молодик радісно підхопився, вітаючи патера Брауна. Він виглядав ще виснаженішим, ніж здавалося раніше, його гнітила якась тривога. До того ж у священика виникла підозра, що зовсім недавно його юний приятель намагався порушити – на жаль, із безсумнівним успіхом – останню поправку до американської конституції.⁵ Але Вейн одразу пожвавився, як тільки мова зайшла про його улюблену справу. Патер Браун ніби побічно спитав, чи часто літають над будинком Мертона літаки, і додав, що, побачивши круглу стіну, спершу прийняв її за летовище.

– А у вашій присутності хіба не пролітали літаки? – здивувався капітан Вейн. – Іноді вони рояться там, як мухи, ця відкрита рівнина наче створена для них, і я не здивуюся, якщо в майбутньому її оберуть своїм місцем гніздування пташки на зразок мене. Я і сам там частенько літаю і знаю багатьох літунів, учасників війни, але тепер все якісь нові з’являються, я про них ніколи й не чув. Мабуть, скоро у нас, у Штатах, літаків розведеться стільки ж, скільки автомобілів, – у кожного буде свій.

– Оскільки кожен обдарований Творцем, – з посмішкою зауважив священик, – правом на життя, свободу та кермування автомобілем, не кажучи вже про літаки. Отже, якби над будинком пролетів незнайомий літак, цілком імовірно, що на нього не звернули б особливої уваги.

– Авжеж, мабуть, – погодився Вейн.

– І навіть якби літун був знайомий, – продовжував священик, – він, мабуть, міг би про людське око взяти чужий літак. Наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літаку, то пан Мертон і його друзі могли б вас упізнати по машині в літаку іншої системи, чи як це у вас називається. Вам би, напевно, вдалося непомітно пролетіти майже повз вікна, тобто так близько, що до Мертона практично було б рукою сягнути.

– Ну, так… – машинально почав капітан і раптом осікся і застиг, роззявивши рота і витріщивши очі.

– Боже мій! – пробурмотів він. – Боже мій!

Потім піднявся з крісла, блідий, весь тремтячи, і пильно подивився на патера Брауна.

– Ви з глузду з’їхали? – спитав він. – Ви у своєму розумі?

Настала пауза, потім він злісно прошипів:

– Та як вам на гадку спало припустити…

– Я лише висуваю припущення, – сказав священик, встаючи. – До певних попередніх висновків я, мабуть, уже дійшов, але повідомляти про них ще не час.

І, церемонно вклонившись своєму співрозмовнику, він вийшов із готелю, щоб продовжити свої дивовижні мандри Нью-Йорком.

До вечора ці мандри привели його темними вуличками до кривих сходів, що спускалися до річки в найстарішій і запущеній дільниці міста. Під кольоровим ліхтариком біля входу в досить підозрілий китайський ресторанчик він наткнувся на знайому особу, але небагато ж залишилося в ній знайомого!

Пан Норман Дрейдж усе так само похмуро дивився на світ крізь великі окуляри, що приховували його обличчя, як скляна темна маска. Але якщо не брати до уваги окулярів, він дуже змінився за місяць, що минув із дня вбивства. При їхній першій зустрічі Дрейдж був елегантний, аж занадто, на межі, де так важко вловити різницю між денді та манекеном у вітрині крамниці. Зараз же він якимось дивом примудрився впасти в іншу крайність – манекен перетворився на опудало. Він усе ще ходив у циліндрі, але зім’ятому та пошарпаному, одяг зносився, ланцюжок для годинника й усі інші прикраси зникли. Однак патер Браун звернувся до нього з таким виглядом, ніби вони зустрічалися лише напередодні, і, не роздумуючи, сів поруч із ним на лавку в дешевому шинку, де харчувався Дрейдж. Утім, почав розмову не священик.

– Ну, – буркнув Дрейдж, – досягли успіху в помсті за смерть доброї пам’яті мільйонера? Адже мільйонери всі зараховані до лику святих, як тільки хтось із них простягне ноги – газети повідомляють, що шлях його життя був осяяний світлом родинної Біблії, яку йому в дитинстві читала матінка. До речі, в цій стародавній книжечці зустрічаються історії, від яких навіть у матінки мороз пішов би по шкірі, та й сам мільйонер, гадаю, злякався б. Жорстокі тоді панували звичаї, тепер вони вже не такі. Мудрість кам’яного віку похована під склепіннями пірамід. Уявіть собі, наприклад, що Мертона викидають із вікна його знаменитої вежі на поталу собакам. Адже з Єзавеллю вчинили не краще. Або ось Самуїл розрубав Агага, коли той просто «підійшов у тремтінні». Мертон також тремтів усе життя, поки нарешті до того дійшов, що і ходити перестав. Але стріла Господа знайшла його, як бувало в тій давній книзі, знайшла і задля науки іншим вразила смертю в його ж вежі.