Czytaj książkę: «Вибрані вірші»
САМОТНІСТЬ
Незрушна тишина – лиш поколише сіть
Павук, і за вікном прошелестять тополі.
І легко дихати в цім домі, як на полі,
Де гамір не зліта думкам навперестріть.
Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,
Знов чує до життя в погаслім серці хіть,
Так я почав красу мовчання розуміть,
Увільнений з тортур докучливої долі.
Допоки серце нас не може поєднать, —
Ні спільних дум, ані ясних понять,
І слово мовиться нікчемне і студене.
Даремно щедро так тече нектар питва:
Все муки – пісня, сміх, розмова нежива;
Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.
ПІСНЯ НАШОЇ ЗЕМЛІ
Et aux horions l'on verra qui a meilleur droit…1
Жанна д’Арк
1
Де шибениця світиться остання,
Моя столиця там, моє страждання,
Мій вічний люд.
Від Сходу – мудрість брехень і темнота,
Карання канчуки і потріск злота,
Трутизна й бруд.
На Захід – знань олжа, в блискотне втеча,
І правди формалізм, і порожнеча,
Й страшна пиха.
На Північ – єдність Заходу і Сходу,
На Південь – сумніви надій, народу
Біда лиха.
1
Отож, чи маю впасти під копита,
Закривши очі, ніби градом збита
Первотрава?
Чи маю вгору викидати плечі
До ледь зорі й не відати, до речі, —
Сон чи ява?
Я – на вулкані острів; не мімози
Збирають тут, а чорну кров і сльози,
Як виноград!..
Що випалить вогонь з мойого лона?
Куди сповзе? Де наша оборона? —
Я знати б рад!
З
Як духу ткань ти розірвеш до краю,
Я, глупий слов’янин, тебе чекаю,
О Заходе!
З тобою, Сходе, ми вздримось, як згине
Остання совість – проголос людини
В твоїм огромі.
Мене полюбиш, Півдню! – любиш силу,
А Північ обмину я, мов могилу,
І встану сам.
Терпіння – моя власність.
Сльози й болі.
Тому народам, що встають з неволі,
Братерство дам.
Darmowy fragment się skończył.