Czytaj książkę: «Казка про Рудого і Квашеного»

Казка про Тома Кошеня

Присвячується всім пустунам, особливо тим, що люблять забиратися на мур навколо мого саду

Жили-були собі троє кошенят, а звали їх Пушинка, Том Кошеня і Манюня.

У них була чудова м’якенька шерстка – справжні маленькі шубки! І вони любили борюкатися на крильці й гратися у пилюці.

Але одного дня до їхньої мами місіс Табіти Хап мали прийти гості на чай. Отож вона покликала дітей у дім, щоб вимити й одягти їх перед приходом вишуканого товариства.

Спочатку вона умила й витерла їм обличчя (це на малюнку Манюня).

Потім вичистила щіткою їхнє хутро (а це Пушинка).

А після того розпушила їхні хвостики й вусики (а тут уже Том Кошеня). Том був страшенно вередливий і дряпався.

Місіс Табіта Хап одягла на Манюню й Пушинку чисті фартушки й платтячка з мережаними комірцями. А потім подіставала всілякі нарядні, але незручні одежинки з усіх скринь і комодів, аби гарно вбрати свого сина Томаса.

Том Кошеня був товстуном та ще й нівроку підріс, тож кілька ґудзиків відлетіли відразу. Мама мусила попришивати їх назад.

Коли усі троє кошенят були готові, місіс Табіта необачно відправила їх гуляти в садок, аби вони не заважали їй готувати гарячі тости з маслом.

– Тільки ж дивіться не забрудніть свої платтячка, дітки! Тепер мусите ходити на задніх лапках. І тримайтеся подалі від бруднючої ями з жужелицею, і від Курочки Саллі, і від свинарника, і від Качок-О’Зерних!

Манюня і Пушинка пішли по садовій стежці невпевненим кроком. Зрештою вони наступили на свої фартушки і гепнулися носами в траву.

Коли вони піднялися, на їхніх платтячках було по кілька зелених плям!

– А давайте видряпаємося по купах каміння й усядемося на садовому мурі, – сказала Манюня.

Вони повдягали свої фартушки задом наперед, і полізли вгору – стриб-скок з каменя на камінь. Біле мереживо з плаття Манюні відірвалося й упало вниз на дорогу.

А Том Кошеня зовсім не міг стрибати, оскільки мусив ходити на задніх лапах та ще й у штанях. Він продирався вгору по камінню поступово, ламаючи стебла папороті й сіючи ґудзики направо й наліво.

Том був геть змучений, коли нарешті вибрався на верх муру.

Манюня й Пушинка намагалися зібрати його докупи. Його капелюх злетів з голови, а ґудзики повідривалися всі до решти.

Поки вони боролися з цими негараздами, знизу почулося – чап-чап, чап-чалап! Це три Качки-О’Зерні йшли вгору крутою дорогою, крокуючи одна за одною качиним маршем – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!

Вони зупинилися, стоячи вервечкою, й утупилися поглядом у кошенят. Очиці в них були дуже маленькі і виглядали вони здивованими.

Тоді дві качки, Ребекка і Джеміма Качки-О’Зерні, підняли з землі капелюха й мереживо й одягли їх на себе.

Пушинка розреготалася так, що впала з муру. Манюня й Том полізли вниз услід за нею, фартушки й решта Томового одягу позлітали, доки вони спускалися.

– Ходіть сюди, пане Дрейку Качуре, – сказала Манюня, – ходіть допоможіть нам одягти Тома. Застібніть його!

Містер Дрейк Качур-О’Зерний наблизився, трохи перевальцем, й попіднімав із землі різні предмети одягу.

Але одягнув він їх на себе самого! Сиділи вони на ньому ще гірше, ніж на Томові Кошеняті.

– Який сьогодні гарний ранок! – промовив містер Дрейк Качур-О’Зерний.

І він, а також Джеміма та Ребекка Качки-О’Зерні попрямували далі своєю дорогою, тримаючи крок – чап-чап, чап-чалап! чап-чап, чап-чалап!

Потім у садок вийшла Табіта Хап і побачила, як її кошенята сидять на мурі зовсім без одежі.

Вона стягла їх зі стіни, дала прочухана і забрала додому.

– Мої друзі з’являться з хвилини на хвилину, і як я вас таких їм покажу?! Який пасаж! – вигукнула місіс Табіта Хап.

Вона відправила їх у кімнату нагорі і, мені неприємно про це розповідати, сказала своїм приятелям, що діти захворіли на кір і лежать у ліжку, хоча це й була неправда.

Зовсім навпаки, вони не були в ліжку, не лежали в ньому принаймні.

Якимось чином нагорі здійнявся такий страшний гармидер, що це геть зіпсувало шляхетність і статечність чаювання.

А я гадаю, що мені доведеться написати ще одну, більшу книжку, аби розповісти інші історії про Тома Кошеня.

А щодо Качок-О’Зерян, то вони пішли на ставок.

Увесь одяг із них відразу ж зліз, бо на ньому не було ґудзиків.

І відтоді містер Дрейк Качур-О’Зерний, і Джеміма, і Ребекка усе ще його намагаються знайти.

Казка про Рудого і Квашеного

Присвячується зі щирою повагою старому містерові Джону Тейлору, який гадає, що може зійти за мишку Вовчка (три роки прикутий до ліжка і жодної скарги!) ¹

В одному селі стояла собі колись крамничка. Назва її була написана на вивісці над вікном: «Рудий і Квашений».

Це була невеличка крамничка, що за розміром саме пасувала лялькам, – Лусінда та її лялька-кухарка Джейн завжди купляли собі бакалійні товари в Рудого й Квашеного.

Прилавок усередині за висотою якраз підходив для кроликів. Рудий і Квашений продавали червоні в горошок носові хусточки за пенні й три фартинги.

А ще вони торгували цукром, нюхальним тютюном і галошами.

Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.

Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.

Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.

Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.

Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.

– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.

– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.

– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.

(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)

А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.

Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.

А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:

– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.

Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.

Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!

Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.

Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.

Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.

Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.

Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.

Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.

– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.

– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.

– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.

– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.

– Я сумніваюся, що він нам узагалі збирається платити, – зауважив Рудий.

– А я переконаний, що Анна-Марія цупить у нас продукти – куди поділися всі вершкові крекери?