Czytaj książkę: «Справи Шерлока Голмса»
Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році
Переклад з англійської Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова
© Є. В. Тарнавський, переклад українською, 2021
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
Передмова
Боюся, що пан Шерлок Голмс із часом став схожим на одного з тих популярних тенорів, котрі, переживши свій час, не можуть втриматися від спокуси довгих прощальних поклонів своїй авдиторії, яка все пробачає. Та це колись має припинитися, і необхідно нарешті покинути світ живих, матеріальний чи уявний. Хочеться вірити, що десь існує якийсь лімб для істот, створених уявою; якесь дивне, неможливе місце, де кавалери Філдінґа продовжують закохуватися в красунь Річардсона; де солідно прямують герої Скотта; де, як і раніше, викликають сміх простодушні кокні Дікенса, а практичні персонажі Текерея продовжують будувати свої недостойні кар’єри. Можливо, в якомусь скромному закутку цієї Вальґалли Шерлок зі своїм вірним Ватсоном і зможуть розташуватися, доки якийсь ще мудріший детектив з не менш кмітливим товаришем займуть вільне місце на сцені.
Його кар’єра була довгою, хоча і не настільки, щоб старі джентльмени підходили до мене і заявляли, що його пригоди сформували їхній дитячий дивосвіт. Боюся, вони отримали від мене не ту реакцію, якої очікували. Нікому не подобається, коли з датами його життя поводяться настільки вільно. Звернімося до холодних фактів: дебют Голмса відбувся в «Етюді в багряних тонах» і «Знаку чотирьох», двох невеличких брошурах, що вийшли у світ у 1887–1889 роках. 1891-го «Скандал у Богемії», перший із довгої серії оповідок, був опублікований у журналі «Стренд». Цю розповідь публіка оцінила, здавалося, належно та попросила ще. Тож, починаючи з цієї дати, тридцять дев’ять років тому, з перервами видається серія, в якій зараз назбиралося не менше п’ятдесяти шести оповідань, об’єднаних у «Пригоди», «Записки», «Повернення» та «Його прощальний уклін». Опубліковані за останні кілька років, дванадцять тих, що залишилися, відтворені тут під назвою «Літопис Шерлока Голмса». Він розпочав свої пригоди в найвищий розквіт Вікторіанської епохи, продовжував протягом дуже короткого правління Едуарда, і спромігся зайняти свою маленьку нішу навіть у сьогоднішні бурхливі дні. Тому буде правильніше сказати, що ті, хто вперше прочитав про нього ще замолоду, дожили до того, щоб побачити, як їхні змужнілі діти стежать за тими ж пригодами в тому ж часописі. Це дивовижний приклад терплячості та лояльності британської публіки.
В останньому оповіданні «Записок» я мав твердий намір завершити життєвий шлях Голмса, позаяк думав, що моя літературна енергія не повинна прямувати в одне русло. Це бліде, чисто поголене обличчя і довготелеса постать займали занадто багато місця в моїй уяві. Я це зробив, але, на щастя, жоден коронер не підписав протокол розтину, і з часом мені стало не складно відгукнутися на наполегливі прохання пояснити свій необачний вчинок. Я ніколи про нього не шкодував, адже насправді виявилося, що ці мої легковажні скетчі зовсім не завадили мені досягти власних меж у таких різних царинах як історія, поезія, історичний роман, дослідження психіки та драматургія. Якби Голмса ніколи не існувало, я б усе одно не зміг досягти чогось більшого, хоча він, можливо, іноді й ставав на шляху до визнання моїх серйозніших літературних праць.
Отже, читачу, попрощаємося з Шерлоком Голмсом! Дякую тобі за колишню вірність, можу тільки сподіватися, що невеликий екскурс у минуле у форматі цієї збірки відверне тебе від життєвих клопотів і розвине вміння мислити, що й є метою чарівної країни Фантазії.
Артур Конан Дойл
Вельможний клієнт
– Тепер це нікому не нашкодить, – зауважив містер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато років, я попросив у нього дозволу опублікувати цю оповідь. Так нарешті я отримав дозвіл викласти на папері історію, яка у цьому випадку стала вершиною кар’єри мого приятеля.
Ми з Голмсом полюбляли турецькі лазні. Саме там, у приємній млості, у клубах тютюнового диму, я бачив його менш одержимим і більш людяним, ніж деінде. 3 вересня 1902 року – того дня, з якого починається моя історія, – ми лежали з ним на диванах у затишній кімнатці, розташованій на горішньому поверху закладу на Нортумберленд-авеню. Я спитав свого товариша, чим він тепер займається, а замість відповіді він витягнув свою довгу нервову руку з простирадла, що огорнуло його, і дістав із внутрішньої кишені плаща, що висів поруч, якийсь конверт.
– Можливо, це всього лише беззмістовне зверхнє дивацтво, – зауважив він, передаючи послання мені, – а можливо, і питання життя та смерті. Я знаю не більше за те, що повідомили в цьому листі.
Лист відправили з Карлтон-клубу, дата – вечір учорашнього дня. Ось що я прочитав:
«Сер Джеймс Демері засвідчує свою повагу містерові Шерлоку Голмсу й наполегливо просить прийняти його завтра о пів на п’яту. Сер Джеймс також хоче переказати, що справа, в якій він прагне порадитися з містером Голмсом, вельми делікатна та дуже важлива, тому вірить, що містер Голмс знайде можливість зустрітися з ним і повідомити про своє рішення телефоном у Карлтон-клуб».
– Чи потрібно казати, що я погодився, Ватсоне, – зронив Голмс, коли я повернув йому записку. – Ви знаєте про цього Демері хоча б щось?
– Тільки те, що його ім’я добре відоме у вищому світі.
– До цього я мало що можу додати. Певною мірою він має репутацію людини, здатної залагодити делікатну справу, коли потрібно уникнути розголосу. Ви, можливо, пам’ятаєте його перемовини з сером Джорджем Левісом з приводу Гаммерфордського заповіту. За його плечима – вагомий життєвий досвід, і до того ж природна схильність до дипломатії. Ось чому я впевнений, що чуття мене не обманює і йому справді потрібна наша допомога.
– Наша?
– Ну, якщо ви будете так люб’язні, Ватсоне…
– Вважатиму за честь.
– У такому разі чекаю вас о пів на п’яту, а поки що ми можемо викинути цю історію з голови.
У той час я мешкав у квартирі на вулиці Королеви Анни, але з’явився на Бейкер-стрит у призначений час. Рівно о пів на п’яту нам доповіли про прихід полковника сера Джеймса Демері. Навряд чи варто описувати цього чоловіка. Великодушність, чесність і щирість, властиві його характеру, широке, чисто виголене обличчя та приємний мелодійний голос запам’яталися багатьом із тих, кому доводилося його знати. Його сірі ірландські очі сяяли щирістю, а добра усмішка вигравала на жвавих вустах. Блискучий циліндр, темний піджак, кожна деталь – від шпильки з перлиною в чорній шовковій краватці до блідо-лілових шкарпеток і лакованих черевиків – свідчила про прискіпливу охайність, якою він завжди вирізнявся. Високий владний аристократ заповнив усю нашу маленьку кімнатку.
– Певна річ, я був готовий зустріти тут і доктора Ватсона, – чемно вклонився він, – його участь може виявитися вельми доречною, містере Голмс, адже ми маємо справу з людиною, здатною на будь-який злочин, яку практично ніщо не здатне зупинити. Я би сказав, що це найнебезпечніша особа в Європі.
– У мене було кілька супротивників, цілком гідних такого лестивого звання, – всміхнувся Голмс. – Ви не курите? У такому разі прошу мені вибачити, що запалю люльку. Якщо особа, про яку ви згадали, небезпечніша, ніж покійний професор Моріарті або ще живий полковник Себастьян Моран, то зустріч справді не обіцяє нічого приємного. Я можу дізнатися ім’я?
– Ви колись чули про барона Ґрюнера?
– Маєте на увазі австрійського вбивцю?
Полковник Демері сплеснув руками й усміхнувся.
– Від вас нічого не сховається, містере Голмс! Чудово! Отже, ви вже склали про нього думку як про вбивцю.
– Стежити за злочинністю на континенті – мій фах. Той, кому доводилося читати про те, що трапилося в Празі, не може сумніватися у провині цього чоловіка. Його врятував суто юридичний казус і підозріла смерть свідка. Я настільки впевнений, що це він убив свою дружину під час так званого нещасного випадку на перевалі Шплюґен1, ніби бачив усе на власні очі. Мені також відомо, що він переїхав до Англії, і я передчував, що рано чи пізно мені доведеться з ним зіштовхнутися. То що ж накоїв барон Ґрюнер цього разу? Чи це не продовження тієї давньої трагедії?
– Ні, містере Голмс, справа набагато серйозніша. Адже важливіше запобігти злочинові, ніж вершити правосуддя. Справді жахливо усвідомлювати власне безсилля, коли у вас на очах створюють огидний задум і вам цілком зрозуміло, чим усе закінчиться. Чи може людина потрапити в більш скрутне становище?
– Ймовірно, ні.
– Отже, ви не відмовитеся допомогти моєму клієнтові, інтереси якого я представляю?
– А я й не збагнув, що ви лише посередник. Хто ж головна дійова особа?
– Благаю вас, містере Голмс, не питайте. Я пообіцяв, що добре ім’я цієї людини жодним чином не буде згадане. Його наміри надзвичайно чесні та шляхетні, однак він вважає за краще залишатися в тіні. Мені немає потреби казати, що вам гарантується винагорода й що ви будете повністю незалежні у своїх діях. Сподіваюся, що справжнє ім’я клієнта для вас не таке вже й важливе.
– Мені дуже шкода, – сказав Голмс, – але я звик, щоб таємниця вкривала лише один бік справи. Мати її з обох сторін – занадто складне завдання. Боюся, сер Джеймс, що нічим не зможу вам допомогти.
Наш відвідувач дуже збентежився. Його широке жваве обличчя затьмарила тінь тривоги та розчарування.
– Ви навряд чи усвідомлюєте наслідки вашої відмови, містере Голмс, – сказав він. – Я опинився перед серйозною дилемою. Не маю жодних сумнівів, що ви вважали б за честь узятися за цю справу, якби я виклав вам усі факти. Але я дав слово честі. Чи можу я принаймні розповісти вам усе, що мені дозволили?
– Звісно, але за умови, що мені не доведеться брати на себе якісь зобов’язання.
– Ви, без сумніву, чули про генерала де Мервіля?
– Маєте на увазі героя Гайбера2? Авжеж, я чув про нього.
– У нього є донька Віолетта, молода, вродлива, освічена леді, чудова з будь-якого погляду. Саме її, цю приємну, безневинну дівчину, ми мусимо врятувати від кігтів диявола.
– Барон Ґрюнер має на неї якийсь вплив?
– Найсильніший із усіх на світі – кохання. Він, як ви, вочевидь, чули, дуже привабливий чоловік. У нього вишукані манери, приємний голос і якийсь романтичний, таємничий вигляд, який украй полюбляють жінки. Кажуть, що жодна жінка не здатна встояти перед ним, і він уповні з цього користає.
– Але як йому вдалося познайомитися з такою леді, котра займає таке високе становище, як міс Віолетта де Мервіль?
– Це сталося під час мандрівки Середземним морем. На яхті зібралося добірне товариство. Певна річ, організатори цієї мандрівки нічого не знали про справжню репутацію барона Ґрюнера, поки не стало надто пізно. Негідник зблизився з леді й повністю завоював її серце. Чи можна висловити її почуття, сказавши, що вона кохає його? Та вона його обожнює, просто ним одержима. Не хоче слухати про нього жодного лихого слова. Зробили все, щоб урятувати її від цього шаленства, але марно. Іншими словами, за місяць міс де Мервіль планує вийти за нього заміж. Позаяк вона досягла повноліття та має залізну волю, важко сказати, як можна втримати її від цього вчинку.
– Чи знає вона про те, що трапилося в Австрії?
– Хитрий біс розповів їй про всі публічні скандали свого минулого, але завжди виставляв себе невинною жертвою. Вона вірить йому беззастережно й не хоче слухати інших.
– Он воно як. Однак ви ненавмисно видали ім’я вашого клієнта. Не сумніваюся, що це генерал де Мервіль.
Наш відвідувач засовався на стільці.
– Я міг би збрехати вам, містере Голмс, але це не так. Де Мервіль – убитий горем батько. Дужий військовик зовсім занепав під впливом цієї історії. Він утратив самовладання, яке ніколи не покидало його на полях баталій, і перетворився на слабкого розбитого стариганя, котрий не здатен протистояти такому блискучому та дужому супернику, як той австрієць. Мій клієнт – один із тих, хто добре знав генерала й багато років був його приятелем, а також проявляв батьківську турботу про його доньку ще з того часу, як вона була дитиною. Він не може дивитися, як ця трагедія наближається до свого завершення, не намагаючись її зупинити. Це не справа Скотленд-Ярду, тому він порадив звернутися до вас, але, як я вже казав, за умови, що сам він не буде причетний до цієї справи. Не сумніваюся, містере Голмс, що з вашими видатними здібностями ви зможете легко вистежити мого клієнта через мене, але просив би вас не викривати його особистість, бо це справа честі.
Голмс задоволено посміхнувся.
– Мабуть, це я зможу пообіцяти, – сказав він. – До того ж, сер Джеймс, мушу зізнатися, що ваша справа зацікавила мене, і я спробую в ній розібратися. Як можна підтримувати з вами зв’язок?
– Через Карлтон-клуб. Але в разі необхідності в мене є й приватний телефон – ХХ.31.
Голмс записав номер і, все ще всміхаючись, сів, поклавши на коліна розгорнутий нотатник.
– Будьте люб’язні, яка теперішня адреса барона?
– Вернон-лодж, неподалік від Кінґстона. Це великий будинок. Барон провернув якісь сумнівні махінації, завдяки яким розбагатів, що, звісно, робить його іще небезпечнішим суперником.
– Він зараз удома?
– Атож.
– Що іще можете про нього розповісти, окрім того, що вже згадали?
– У нього вишукані смаки. Знається на конях. Якийсь час грав у поло в Герлінґемі, але потім, після гучної празької справи, змушений був звідти піти. Колекціонує книжки та картини. У його характері є неабияка частка зарозумілості. Я вважаю його визнаним авторитетом у галузі китайської кераміки. Барон навіть написав дослідження з цього питання.
– Чудовий набір, – зауважив Голмс. – Усі великі злочинці – люди непересічні. Мій старий приятель Чарлі Піс віртуозно грав на скрипці, а Вейнрайт був талановитим актором. Я міг би пригадати й багатьох інших. Отже, сер Джеймс, передайте своєму клієнтові, що я починаю гру проти барона Ґрюнера. Це все, що можу вам пообіцяти. У мене є певні власні джерела інформації, тому сподіваюся, що ми знайдемо інформаторів, за допомогою яких зможемо розплутати цю справу.
Коли наш гість пішов, Голмс так довго сидів, занурений у свої думки, що, здавалося, зовсім забув про мою присутність. Нарешті він раптово отямився й спитав:
– То що, Ватсоне, ви про це думаєте?
– Ймовірно, вам було би краще побачитися із самою леді.
– Мій любий друже, якщо старий бідний батько не може зворушити доньку, то яким чином це вдасться мені, чужій для неї особі? І все ж, у вашій пораді щось є. Ми скористаємося нею, якщо всі інші спроби зазнають невдачі. Вважаю, що за справу треба братися інакше, і я сподіваюся, що тут нам допоможе Шінвел Джонсон.
Досі мені не доводилося згадувати у своїх спогадах про Шінвела Джонсона, адже я рідко розповідаю про справи, пов’язані з останнім періодом кар’єри мого приятеля. На початку століття він став незамінним помічником Голмса. Мушу зізнатися, що свого часу його ім’я згадувалося в переліку небезпечних злочинців, і він навіть відсидів два терміни у в’язниці в Паркгорсті, але, врешті-решт, спокутував свою вину і, зустрівшись із моїм товаришем, став його агентом у лондонському злочинному світі. Джонсон здобував для нього інформацію, яка інколи виявлялася просто безцінною. Якби він був звичайним поліційним «донощиком», то недовго міг би ховати своє справжнє обличчя, але позаяк його діяльність ніколи не була пов’язана із судовими розглядами, його спільники так і не змогли зрозуміти, із ким вони мають справу. Маючи за плечима дві судимості, він мав доступ до всіх нічних клубів міста, гральних домів і нічліжок, а спостережливість і меткий розум робили його ідеальним агентом для збору інформації. Саме до цього чоловіка й збирався тепер звернутися Шерлок Голмс.
Моя лікарська практика не давала мені можливості бути поруч із моїм приятелем, коли він робив перші кроки в розслідуванні цієї справи, і тому ми домовилися якось зустрітися з ним у ресторані «У Сімпсона», де, сидячи за маленьким столиком біля вікна та дивлячись на стрімку течію життя на Стренді, Голмс розповів мені про останні події.
– Джонсон уже десь нишпорить, – поінформував він. – Можливо, йому вдасться віднайти щось у нетрях злочинного світу. Якщо в барона Ґрюнера є свої таємниці, то їх потрібно шукати саме там, у темному корінні зла та насильства.
– Але якщо леді відмовляється вірити тому, що знаємо ми, чому ви вирішили, що якісь нові деталі змусять її змінити своє рішення?
– Хтозна, Ватсоне. Серце та розум жінки – незбагненна загадка для чоловіків. Вони можуть пробачити та виправдати вбивство, але водночас страждатимуть через інші, дрібніші вчинки. Барон Ґрюнер сказав мені…
– Сказав вам?
– Ах, так, я не посвятив вас у свої плани. Так от, Ватсоне, я люблю вступати у протистояння зі своїми ворогами. Ми зустрілися віч-на-віч, і я побачив, що за людина цей чоловік. Після того як дав інструкції Джонсону, я гукнув кеб і подався до Кінґстона, де знайшов барона у пречудовому гуморі.
– Він вас упізнав?
– Це було неважко, адже я послав йому свою візитну картку. Чудовий суперник, Ватсоне, холодний, як лід, отруйний, як кобра, але водночас на диво м’який і чемний. У нього гарні манери – справжній аристократ злочинного світу, але від його світської ввічливості віє цвинтарним холодом. Я радий, що зіткнувся з такою особою, як барон Адельберт Ґрюнер.
– Ви сказали, він прихильно вас прийняв?
– Уявіть собі кота, який муркоче та думає, що бачить перед собою мишу. Іноді люб’язність стає небезпечнішою, ніж непристойне свавілля. Це така риса його характеру. «Я припускав, що рано чи пізно зустрінуся з вами, містере Голмс, – зазначив він. – Вас, звісно ж, пропросив про послугу генерал де Мервіль, аби зруйнувати мій шлюб із його донькою, чи не так?»
Я мовчки погодився.
«Шановний добродію, – продовжував барон, – ви лише зіпсуєте свою бездоганну репутацію. Ця справа вам не до снаги. Навіщо братися за невдячну працю, до того ж небезпечну. Наполегливо прошу, містере Голмс, краще зійдіть з моєї дороги».
«Який збіг, – відповів я, – таку саму пораду я хотів дати й вам. Ваш розум гідний поваги, бароне, і я анітрохи не перестав шанувати його за той недовгий час, що пізнав вас особисто. Поговорімо, як чоловік із чоловіком. Ніхто не збирається завдавати вам неприємностей, копирсаючись у вашому минулому. Пристрасті вляглися, і тепер ваш корабель у тихих водах. Однак якщо продовжуватимете наполягати на цьому шлюбі, то наживете собі легіон ворогів, котрі не залишать вас у спокої доти, доки Англія не видасться вам занадто спекотним місцем. Справа дійсно цього варта? Ви вчините набагато мудріше, залишивши леді в спокої. Адже вам буде неприємно, якщо вона дізнається певні подробиці вашої біографії».
Кінчики вусів під носом барона, схожі на вусики комахи, кумедно засмикалися, поки він слухав мою тираду. Нарешті він тихо засміявся.
«Пробачте мені цю нестриманість, містере Голмс, – сказав він, – але те, як ви намагаєтеся зіграти партію, не маючи на руках жодної карти, – це справді смішно. Не думаю, щоб хтось зміг зробити це краще за вас, але це, однак, дуже зворушливо. Жодної навіть найдрібнішої карти, не кажучи вже про козирі».
«Упевнені?»
«Ще б пак. Дозвольте пояснити вам, що взагалі відбувається, містере Голмс. Мої карти настільки сильні, що я можу запросто розкрити їх перед вами. Мені випало щастя завоювати прихильність міс де Мервіль, незважаючи на те, що я дуже детально розповів їй про всі сумні інциденти мого минулого життя. Я також попередив її, що знайдуться лихі, підступні люди (сподіваюся, ви впізнаєте себе, містере Голмс), котрі приходитимуть до неї й розповідатимуть усе ще раз на свій лад, і пояснив, як у такому разі слід із ними поводитися. Ви колись чули про гіпноз? Що ж, побачите, як він діє. Непересічна людина може оволодіти мистецтвом навіювання й без грубих маніпуляцій або якихось витівок. Моя наречена готова до зустрічі з вами, і вона, без сумніву, прийме вас, адже в усьому погоджується зі своїм батьком, крім одного».
– Здається, мені більше нічого додати, Ватсоне. Я покинув його з такою холодною гідністю, яку тільки зміг на себе напустити, але як тільки торкнувся клямки, він несподівано зупинив мене.
«До речі, містере Голмс, – сказав він, – ви, мабуть, знали Ле Брюна, вашого колегу з Франції?»
«Авжеж, – підтвердив я».
«І чули, що з ним сталося?»
«Його побили апаші3 на Монмартрі, і він залишився калікою на все життя».
«Саме так, а всього лише за тиждень до цього він узявся розслідувати мою справу. Який дивний збіг. Не повторюйте його помилок, містере Голмс, удачі вам не бачити. Дехто вже встиг переконатися в цьому, тож лише повторю вам на прощання: йдіть своєю дорогою та не заважайте мені йти своєю. Бувайте!»
– Ось так, Ватсоне. Тепер ви все знаєте.
– Схоже, що це дуже небезпечний індивід.
– Занадто небезпечний. Я байдужий до його вихвалянь, але все ж він належить до тих людей, які роблять набагато більше, ніж розповідають.
– Чи потрібно вам втручатися в цю справу? Яке має значення, одружиться він із тією дівчиною чи ні?
– Я впевнений, що він убив свою останню дружину, а якщо так, то це дуже важливо. Крім того, є ще й наш клієнт! Ні, ні, не будемо обговорювати це. Коли доп’єте каву, ходімо до мене додому. Життєрадісний Шінвел, мабуть, уже чекає нас зі своїм звітом.
Ми справді застали його там. Це був дужий чолов’яга, неотесаний, із буряковим обличчям і хворобливим виглядом. У його зовнішності лише пара живих чорних очей свідчила про верткий розум. Здавалося, він перебував у своїй стихії, а поруч із ним на дивані сиділа його вихованка – тендітна нервова дівчина з блідим застиглим обличчям, на якому життєві негаразди залишили свій одвічний слід. Ще молода, але вже зазнала нещастя та горя протягом цих жахливих років.
– Це міс Кітті Вінтер, – представив відвідувач гостю помахом своєї товстої руки, – що вона знає, ось… ну, загалом вона сама розкаже. Відшукав її одразу, містере Голмс, щойно отримав ваші інструкції.
– Атож, мене знайти зовсім не важко, – підтвердила дівчина. – Майже завжди за адресою: Пекло, Лондон. Так само, як і Поркі Шінвел. Адже так, Поркі, ми ж із тобою давні друзяки. Але, хай йому грець, містере Голмс, декого не завадило б сховати в місцину ще гіршу за нашу, якби була справедливість на світі. Того, за ким полюєте.
Голмс усміхнувся.
– Бачу, що наші наміри збігаються, міс Вінтер.
– Та я готова вмерти, щоб допомогти вам поставити його на місце, – сказала наша гостя з люттю в голосі. На її блідому рішучому обличчі та в блискучих очах віддзеркалилася така глибока ненависть, на яку буває здатна лише жінка. – Вам немає потреби лізти в моє минуле, містере Голмс, нічого корисного ви там не знайдете. Але такою, якою я стала нині, мене зробив Адельберт Ґрюнер. Якби я тільки могла дістатися до нього, ах, якби могла відправити його до пекла слідом за його жертвами!
Вона розлючено затрясла кулаками в повітрі.
– Ви знаєте, як просувається справа?
– Поркі Шінвел мені все розповів. Він знайшов ще одну дурненьку й тепер хоче з нею одружитися, ну, а ви прагнете йому завадити. Ви, мабуть, багато що знаєте про цього негідника. Жодна порядна дівчина не піде з ним до шлюбу, якщо вона, звісно, має розум.
– На жаль, вона його втратила, бо пристрасно кохає цього чоловіка. Що б їй про нього не казали, навіть знати нічого не хоче.
– І про вбивство казали?
– Аякже.
– Е-е, то в неї міцні нерви.
– Вона вважає, що його обмовили.
– Та хіба ж не можна пред’явити докази?
– А ви зможете допомогти нам у цьому?
– Допомогти вам? Та якби я прийшла до неї та розповіла, що він зі мною зробив…
– І підете на це?
– Чи піду я? Звісно, так!
– Що ж, варто спробувати. Але майте на увазі, що барон розповів їй майже про всі свої брудні справи й отримав прощення, тому, гадаю, леді не захоче повертатися до цієї розмови.
– Я доведу, що він розповів їй далеко не все, – наполягала міс Вінтер. – Я сама мигцем бачила одне чи два вбивства, і це якщо не брати до уваги те, що наробило стільки галасу. Він якось сказав, що хтось стоїть у нього на шляху, а через місяць спокійно поглянув на мене й повідомив, що той чоловік мрець. Це була не пуста балаканина, ні. Але я майже нічого не помічала, бо шаленіла за ним. Що б він не робив, я в усьому з ним погоджувалася, так само як ця бідна ідіотка. Ось тільки одна річ вразила мене. Якби той брехливий чортяка не виправдовувався та не почав утішати мене, я пішла б від нього тієї ж ночі. Це альбом, брунатна книжка у шкіряній палітурці з замочком і з його позолоченим вензелем на обкладинці. Гадаю, він хильнув зайвого тієї ночі, інакше б не показав мені свій скарб.
– Що це був за альбом?
– Кажу ж вам, містере Голмс, цей чоловік колекціонує жінок, як збирають метеликів і бражників, та ще й пишається цим. Усі вони, всі ці загублені душі – у цій книжці. Фотографії, імена, кожна подробиця – огидна річ! Жоден чоловік, яким би покидьком він не був, не зміг би додуматися до такого. Ось що це за альбом. Якщо у нього є клепка в голові, він, звісно, забрав його з дому… Але навіщо про це говорити, навряд чи він вам допоможе, та і як ви його дістанете?
– А де ж він?
– Звідки я знаю, де тепер? Адже я пішла від нього понад рік тому. Але знаю, де він його тримав. Адже Адельберт – педант і вкрай акуратний, тож, можливо, книжка все ще там, у його кабінеті, у старому секретері. Ви знаєте його будинок?
– Я був у нього в кабінеті, – сказав Голмс.
– Он як? То ви, бачу, часу даремно не гаєте, містере Голмс, якщо врахувати, що взялися за справу лише сьогодні вранці. Може, любий Адельберт зустрів цього разу гідного суперника. У холі, де в скляній шафі між вікнами зберігається китайський посуд, за його столом є двері. Вони ведуть у робочий кабінет – маленьку кімнатку, де він тримає свої папери й особисті речі.
– А він не боїться грабіжників?
– Адельберт не боягуз. Найгірший ворог про нього такого не скаже. Але він хитрий. Уночі працює сигналізація, та й що там робити грабіжникам? Хіба що забрати увесь цей цінний посуд.
– Нічого хорошого, – зауважив Шінвел Джонсон з виглядом знавця. – Жоден скупник краденого не зазіхне на товар, який не можна ні переплавити, ні продати.
– Маєте рацію, – погодився Голмс. – Так от, міс Вінтер, я хотів би, щоб ви зайшли до мене завтра о п’ятій годині вечора, а я на той час встигну вигадати, чи не можна нам буде якось побачитися з леді. Дуже вдячний вам за участь. Мої клієнти щедрі…
– Тільки не це, містере Голмс! – вигукнула дівчина. – Я допомагаю не заради грошей. Дозвольте мені втоптати в бруд цього чоловіка, дайте наступити на його мерзенне обличчя, і я навіть віддам за це всі свої заощадження. Ось моя ціна. Завтра й коли завгодно, поки ви йдете його слідом, я буду з вами. Поркі скаже, де мене знайти.
Я зустрівся з Голмсом наступного дня, коли він обідав у тому ж ресторані на Стренді. Він лише стенув плечима, коли я спитав, як минула зустріч, а потім описав події минулого дня. Його розповідь була безпристрасною та сухою, тому я її дещо пом’якшив.
– Домогтися побачення було неважко, – розповідав детектив, – леді насолоджувалася тим, що демонструвала дочірню покірність у розмаїтих дрібницях, намагаючись спокутувати свою провину за той непослух перед своїм батьком у зв’язку зі шлюбом. Генерал зателефонував і повідомив мені, що все готово до нашого прибуття, і в цей час, як і було домовлено, з’явилася міс Вінтер, так що о пів на шосту кебмен висадив нас на Берклі-сквер, 104, біля будинку, де мешкає старий вояк. Це одна з тих жахливих лондонських будівель, на тлі яких навіть церковна архітектура здається фривольною. Лакей відвів нас до вітальні з жовтими гардинами, де на нас чекала леді: скромна, стримана, така сама непохитна й далека, як вершина засніженої гори.
Не знаю, як вам її описати, Ватсоне. Можливо, вам удасться побачити її до того, як ми закінчимо цю справу, і ви складете про неї власну думку. Вона наділена якоюсь неземною вродою, властивою фанатикам своїх ідеалів, чий розум витає в небесах. Такі обличчя я бачив на картинах середньовічних майстрів. Не можу собі уявити, як цей негідник міг торкатися її своїми мерзенними лаписьками. Він і вона – дві крайнощі: тварюка та чеснота, печерна людина та янгол. На вашій пам’яті ще не було бруднішої справи. Звісно, вона знала, навіщо ми прийшли. Барон Ґрюнер не гаяв часу дарма і встиг отруїти їй свідомість та налаштувати проти нас. Гадаю, прихід міс Вінтер спантеличив її, але вона не виказала цього й жестом запропонувала нам сісти, як превелебна настоятелька приймає двох прокажених жебраків. Якщо ви схильні до піднесених думок, мій любий Ватсоне, навідайте міс Віолетту де Мервіль.
«Ваше ім’я я добре знаю, містере Голмс, – сказала вона крижаним голосом. – Наскільки я розумію, ви прийшли, щоб обмовити мого нареченого, барона Ґрюнера. Я погодилася зустрітися з вами лише тому, що про це мене попросив батько, і хочу заздалегідь попередити вас: усе, що ви мені скажете, не матиме жодного значення».
Мені було шкода її, Ватсоне. На мить я уявив собі, що вона моя власна донька. Ви знаєте, я не часто буваю красномовним і звик користуватися головою, а не серцем, але я благав її такими гарячими словами, які тільки міг віднайти у своїй душі. Я змалював їй жахливе становище, коли жінка починає пізнавати характер чоловіка лише після того, як стає його дружиною, коли вона приречена покірно терпіти пестощі скривавлених рук і розпусних губ. Я не щадив її, казав їй про сором, жахіття, душевні страждання, безнадійність такого становища, але всі мої палкі слова не додали й відтінку кольору її блідим, мов слонова кістка, щокам, і ні найменшого хвилювання не відбилося в її відстороненому погляді. Я згадав, що барон казав мені про гіпноз. Справді, можна було подумати, що ця дівчина жила якоюсь божевільною мрією. В її відповіді все ще не було нічого певного.
«Я терпляче слухала вас, містере Голмс, – зронила вона, – але, як я й казала, вам не вдалося мене переконати. Я усвідомлюю, що мій наречений Адельберт провів бурхливе життя і, траплялося, викликав до себе і запеклу ненависть, і несправедливі наклепи. Ви один із багатьох, хто намагається зганьбити його переді мною. Можливо, ви бажаєте мені добра, хоча гадаю, що ви просто найманий агент, якому байдуже, на кого працювати. У будь-якому разі хочу, щоб ви зрозуміли раз і назавжди: я кохаю його, а він – мене, і думка всього світу означає для мене не більше, ніж щебет птахів за вікном. Якщо його шляхетній душі якоїсь миті й довелося впасти, то, можливо, мене дали йому недаремно, щоб підняти її на справжню, недосяжну висоту. Однак, – тут вона кинула погляд на мою супутницю, – я не зовсім розумію, хто ця молода леді?»
