Czytaj książkę: «Повернення Шерлока Голмса»

Czcionka:

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Пригода в порожньому будинку

Навесні 1894-го весь Лондон украй схвилювало, а вищий світ навіть приголомшило вбивство юного графа Рональда Адера, що сталося за неймовірно надзвичайних і загадкових обставин. Зараз товариство ознайомилося з подробицями злочину, які вдалося з’ясувати під час поліційного розслідування, але справа виявилася настільки серйозною, що більшість фактів довелося приховати. І лише тепер, за майже десять років, я отримав нагоду відтворити відсутні ланки цього дивовижного ланцюга подій. Злочин був цікавий уже сам собою, але інтерес до нього здавався незначним поряд із тими неймовірними подіями, які сталися внаслідок нього й вразили та зворушили мене більше, ніж будь-який із епізодів мого настільки багатого на пригоди життя. Навіть зараз, коли минуло стільки років, я все ще відчуваю неспокій, роздумуючи про цю справу, і знову згадую недовіру, здивування та радість, що тоді сповнили мене й полонили всю мою душу. Тож нехай читачі, котрі проявляли певний інтерес до моїх нарисів, що оповідають про діяльність і думки одного видатного чоловіка, пробачать мені, що я не відразу поділився з ними своїм відкриттям. Я вважав би своїм обов’язком викласти їм усю цю історію негайно, якби не був скутий категоричною забороною, що пролунала з вуст того самого чоловіка, забороною, знятою зовсім нещодавно, третього числа минулого місяця.

Цілком зрозуміло, що з часу моєї тісної дружби з Шерлоком Голмсом я почав виявляти посилений інтерес до різноманітних карних справ, а після його зникнення – особливо уважно переглядати в часописах усі звіти про нерозкриті злочини. Неодноразово навіть траплялося, що для власного задоволення я намагався їх розгадати, використовуючи ті самі методи, які застосовував мій друг, хоча далеко не з таким самим успіхом. Однак жоден із цих злочинів не схвилював мене так сильно, як трагічна загибель Рональда Адера. Переглянувши матеріали слідства, яке встановило лише те, що «вбивство навмисно скоїли одна або кілька невідомих осіб», я глибше, ніж будь-коли, усвідомив, що втратило наше суспільство в особі Шерлока Голмса. У цій дивній справі виникли обставини, які, без сумніву, привернули б його особливу увагу, і дії поліції були б доповнені або, точніше, передбачені завдяки пильному розуму та витонченій спостережливості найкращого з усіх європейських детективів. Весь день, навідуючи своїх пацієнтів, я знову й знову подумки повертався до справи Адера, але так і не зміг знайти жодного пояснення, яке здалося б мені логічним. Ризикуючи повторити те, що всі вже й так знають, я все ж хочу нагадати факти в тому вигляді, в якому їх оприлюднили публіці після закінчення слідства.

Сер Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, правителя однієї з наших австралійських колоній. Мати Адера переїхала з Австралії до Англії, де їй мали зробити операцію на оці – видалити катаракту. Разом із сином Рональдом і донькою Хільдою вона жила на Парк-лейн, 427. Юнак обертався в найкращому товаристві, мабуть, не мав жодних ворогів чи поганих звичок. Він був заручений із міс Едіт Вудлі з Карстерса, але за кілька місяців до описуваних подій молодята вирішили розстатися, і, судячи з усього, нічиє серце не виявилося розбитим. Загалом життя парубка минало у вузькому сімейному та великосвітському колах, характер у нього був спокійний, а смаки та звички – ощадливі. Й ось цього безтурботного молодого аристократа спіткала найдивніша та найнесподіваніша смерть. Це сталося ввечері 30 березня 1894 року, між десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.

Рональд Адер любив грати в карти, не нехтував нагодою розважатися таким чином, але ніколи не виходив за межі розумного. Він був членом трьох клубів – «Болдвін», «Кевендіш» і «Багатель». Було встановлено, що в день своєї смерті, по обіді, Рональд зіграв один робер у віст у клубі «Багатель». Він грав там аж до обіду. Партнери юнака – містер Меррі, сер Джон Гарді та полковник Моран – засвідчили, що гра відбувалася саме у віст і що гравці нічого особливо не виграли, але й не програли. Адер програв, можливо, фунтів п’ять, але не більше. Його статки були значні, і такий програш ніяк не міг його схвилювати. Він грав майже щодня то в одному клубі, то в іншому, але зберігав обережність і зазвичай залишався у виграші. З показів свідків з’ясувалося також, що за півтора місяця до своєї смерті Адер, граючи в парі з полковником Мораном, за один вечір виграв у Ґодфрі Мілнера та лорда Балморала чотириста двадцять фунтів. Ось і все, що стало відомо про останні тижні його життя.

Того фатального вечора він повернувся з клубу рівно о десятій. Матері та сестри вдома не було, вони поїхали в гості. На допиті покоївка засвідчила, що чула, як господар увійшов до своєї кімнати. Ця кімната, розташована на другому поверсі, виходила вікнами на вулицю та правила йому за вітальню. Перед приходом молодого графа покоївка розпалила піч і, оскільки та диміла, відчинила вікно. Жодного звуку не долинало з кімнати до двадцятої хвилини на дванадцяту – саме повернулися додому леді Мейнус та її донька. Господиня хотіла зайти до сина та побажати йому на добраніч, але двері в його кімнату виявилися замкненими зсередини, і, незважаючи на лемент і стукіт, ніхто не озивався. Тоді жінка здійняла тривогу, і двері довелося ламати. Нещасний юнак лежав на підлозі біля столу. Голова його була страшенно понівечена револьверною кулею, але жодної зброї в кімнаті не виявилося. На столі лежали дві банкноти по десять фунтів і сімнадцять фунтів десять шилінгів сріблом і золотом, причому монети були складені маленькими стовпчиками різної висоти. Поруч із ними лежав аркуш паперу, на якому були написані цифри, а навпроти них – імена кількох клубних приятелів Адера. З цього можна було зробити висновок, що перед своєю смертю юнак займався підрахунком своїх карткових виграшів і програшів.

Після ретельного розслідування всіх обставин справа виявилася ще загадковішою. Насамперед було незрозуміло, навіщо чоловік замкнувся зсередини. Правда, це міг зробити й убивця, а потім вистрибнути у вікно, але ж воно розташоване щонайменше за двадцять футів від землі, а грядка розквітлих крокусів під ним була зовсім незайманою – жодну квітку не зім’яли. Ніяких слідів не залишилося також і на вузькій смужці газону, що відділяв будинок від дороги. Мабуть, двері замкнув Рональд Адер особисто. Але яким чином його спіткала смерть? Адже ніхто не зміг би влізти у вікно, не залишивши слідів. Якщо ж припустити, що вбивця стріляв крізь вікно, то, мабуть, це був дуже вправний стрілець, оскільки вбити людину із револьвера на такій відстані напрочуд важко. До того ж Парк-лейн – багатолюдна вулиця, і за якихось сто ярдів від будинку розташована стоянка кебів. Та пострілу ніхто не почув. Однак був і труп, і револьверна куля, яка пройшла навиліт і, судячи з характеру рани, стала причиною миттєвої смерті. Такими були обставини таємничого вбивства на Парк-лейн – вбивства, загадковість якого посилювалася ще й через цілковиту відсутність хоча б якихось певних мотивів: адже, як я вже казав, у молодого Адера начебто не було жодних ворогів, а гроші та цінності, що лежали в кімнаті, залишилися неторканими.

Весь день я подумки аналізував усі факти, намагаючись застосувати до них якусь теорію, яка б поєднала їх між собою, і знайти «точку найменшого опору», яку мій загиблий приятель вважав би відправним пунктом будь-якого розслідування. Мушу зізнатися, що це мені не вдалося. Увечері я вештався парком і десь близько шостої години несподівано опинився на розі Парк-лейн і Оксфорд-стрит. На тротуарі зібралася юрба роззяв, котрі витріщалися на те саме вікно, і я збагнув, що це був той будинок, де сталося вбивство. Високий худий чоловік у темних окулярах, схоже, переодягнений детектив, розвивав якусь теорію з приводу того, що сталося, інші ж слухали, оточивши його тісним колом. Я протиснувся ближче, але його міркування здалися мені настільки безглуздими, що з почуттям, близьким до відрази, я подався назад, прагнучи сконцентруватися. При цьому я ненавмисно штовхнув якогось згорбленого стариганя, котрий стояв позаду, і той впустив кілька книг, які тримав під пахвою. Допомагаючи йому піднімати книжки, я помітив назву однієї із них – «Походження культу дерев» – і подумав, що, можливо, це якийсь бідний бібліофіл, котрий чи то заради заробітку, чи з любові до мистецтва збирає рідкісні видання. Я почав було вибачатися перед ним, але, мабуть, ці книжки, з якими я обійшовся настільки неохайно, були дуже дорогі їхньому власнику, бо він сердито бовкнув щось, презирливо відвернувся, а незабаром його згорблена спина та сиві бакенбарди зникли в натовпі.

Мої спостереження за будинком № 427 на Парк-лейн мало чим допомогли мені в розв’язку загадки, що зацікавила мене. Будинок був відокремлений від вулиці низенькою стіною з ґратами, причому все це разом не сягало й п’яти футів. Отже, кожен міг би легко проникнути в садок. Зате вікно було зовсім неприступним: поруч не було ні ринви, ні найменшого виступу, тому видертися стіною не зміг би навіть натренований гімнаст. Дивуючись ще більше, ніж раніше, я подався назад до Кенсінґтона та повернувся додому. Але я не пробув у своєму кабінеті й п’яти хвилин, як покоївка доповіла, що мене бажає бачити якийсь чоловік. На мій подив, це виявився ніхто інший, як той оригінальний старий бібліофіл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-під жмуту сивого волосся. Під пахвою він тримав щонайменше дюжину своїх коштовних книжок.

– Вас, звісно, здивував мій прихід, сер? – спитав він дивним, як у ворони, голосом.

Я підтвердив його здогад.

– Розумієте, сер, я людина делікатна. Шкутильгаючи позаду тією самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увійшли в цей будинок, і вирішив, що маю зайти до такого люб’язного містера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний із вами, сер, то насправді не хотів образити вас і дуже вдячний вам за те, що ви підняли мої книги.

– Не варто й говорити про такі дрібниці, – махнув я рукою. – Але дозвольте поцікавитися, як ви дізналися, хто я такий?

– Відважуся сказати, сер, що я ваш сусід. Моя маленька книгарня розташована на розі Черч-стрит, і я буду щасливий, якщо ви колись навідаєте мене. Можливо, й ви збираєте книги, сер? Ось «Птахи Британії», «Катулл», «Священна війна». Купіть, сер. Віддам за безцінь. П’ять томів якраз заповнять порожнє місце на другій полиці вашої книжкової шафи, а то в неї якийсь неакуратний вигляд, згодні, сер?

Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, біля мого письмового столу стояв… усміхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кілька секунд витріщався на нього в німому подиві, а потім, мабуть, втратив свідомість – вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті. Пригадую лише, що якийсь сірий туман закружляв у мене перед очима, а коли він зник, я побачив, що в мене розстебнутий комір, а на губах відчувався смак бренді. Голмс стояв із пляшкою в руці, схилившись над моїм кріслом.

– Любий мій Ватсоне, – почувся добре знайомий голос, – тисячу разів прошу у вас вибачення. Я навіть уявити не міг, що це аж так на вас вплине…

Я схопив його за руку.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це ви? Невже ви справді живі? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тієї жахливої прірви?

– Стривайте хвильку, – відказав детектив. – Ви впевнені, що вже спроможні вести розмову? Моя занадто ефектна поява дуже сильно вас схвилювала.

– Мені краще, але, справді, Голмсе, я не вірю своїм очам! Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось інший, стоїте в моєму кабінеті?

Я знову схопив товариша за рукав і намацав його тонку та м’язисту руку.

– Ні, це не примара, у жодному разі! – сказав я. – Любий друже, я такий щасливий, що бачу вас! Сідайте ж і розкажіть, яким чином вам вдалося врятуватися з тієї страшної безодні.

Голмс усівся навпроти мене й запалив люльку знайомим недбалим жестом. Був одягнений у потертий піджак букініста, але всі інші елементи цього маскараду – кучма сивого волосся та в’язка старих книжок – лежали на столі. Здавалося, він ще більше схуд і погляд його став ще пронизливіший. Мертвотна блідість його тонкого обличчя з орлиним носом свідчила, що життя, яке він вів останнім часом, було не надто корисним для його здоров’я.

– Як приємно випростатися, Ватсоне! – видихнув він. – Чоловікові високого зросту нелегко стати коротшим на цілий фут і залишатися зігнутим кілька годин поспіль. А тепер, мій любий друже, поговоримо про серйозні речі… Річ у тім, що я хочу попросити вас про допомогу, і якщо ви згодні, то нас обох чекає ціла ніч важкої та небезпечної роботи. Чи не краще відкласти розповідь про свої пригоди до тієї миті, коли ця робота буде закінчена?

– Але я так довго не витримаю, Голмсе! Я вважав би за краще вислухати вас негайно.

– Згодні піти зі мною сьогодні вночі?

– Коли та куди вам тільки заманеться!

– Зовсім, як у старі добрі часи. Мабуть, ми ще встигнемо щось з’їсти перед відходом… Ну, а тепер щодо тієї самої прірви. Мені було не так уже й важко вибратися звідти з тієї простої причини, що я ніколи в ній не був.

– Не були?!

– Ні, Ватсоне, не був. Однак моя записка до вас була написана цілком щиро. Коли зловісна постать покійного професора Моріарті раптом з’явилася на вузькій стежині, перегороджуючи мені єдиний шлях до порятунку, я був цілком переконаний, що настала моя остання година. Я прочитав невблаганне рішення в його сірих очах. Ми обмінялися кількома словами, і він люб’язно дозволив мені написати коротеньку записку, яку ви й знайшли. Я залишив її разом із моїм портсигаром та альпенштоком, а сам пішов стежкою вперед. Моріарті пильно слідував за мною. Дійшовши до кінця стежки, я зупинився: далі йти було нікуди. Він не мав жодної зброї, але кинувся до мене й обхопив своїми довгими руками. Він знав, що йому вже кінець, і прагнув лише одного – помститися мені. Не випускаючи один одного, ми стояли хитаючись на краю урвища. Не знаю, чи вам відомо, але я володію кількома прийомами японської боротьби барітсу, які допомагали мені не один раз. Я зумів ухилитися від нього. Він скрикнув і кілька секунд відчайдушно балансував на краю, хапаючись руками за повітря. Та все ж злочинцю не вдалося зберегти рівновагу, і він звалився вниз. Нахилившись над урвищем, я ще довго стежив поглядом за тим, як мій супротивник летів у прірву. Потім він ударився об виступ скелі та занурився у воду.

З глибоким хвилюванням я слухав Голмса, котрий розповідав і спокійно пахкав люлькою.

– Але сліди! – вигукнув я. – Я сам, на власні очі, бачив відбитки двох пар ніг, що спускалися вниз стежкою, і жодних слідів у зворотному напрямку.

– Це сталося так. У ту мить, коли професор зник у глибині прірви, я раптом усвідомив, яку незвичайну удачу посилає мені доля. Я знав, що Моріарті був не єдиним, хто жадав моєї смерті. Залишалися щонайменше троє його спільників. Загибель ватажка могла лише розпалити в їхніх серцях жагу помсти. Всі вони були надзвичайно небезпечними. Комусь із них неодмінно вдалося б убити мене за певний час. А якщо ці люди думатимуть, що мене вже немає серед живих, то почнуть діяти розкутіше, легше видадуть себе, і, рано чи пізно, але мені таки вдасться їх знищити. Тоді я й оголошу про своє воскресіння! Людський мозок працює блискавично: не встиг ще професор Моріарті, мабуть, опуститися на дно Рейхенбахського водоспаду, як я вже обміркував цей план.

Я піднявся та оглянув скелясту стіну, що здіймалася за моєю спиною. У вашому мальовничому звіті про мою трагічну загибель, який я з великою цікавістю прочитав за кілька місяців після події, ви стверджуєте, ніби стіна була повністю прямовисна та гладенька. Це не зовсім так. У скелі було кілька маленьких виступів, на які можна було поставити ногу, і, крім цього, за певними ознаками я зрозумів, що трохи вище в ній є виїмка… Скеля така висока, що видряпатися на самісінький вершечок було явно неможливо, і так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши слідів. Правда, я би міг одягнути чоботи задом наперед, як неодноразово робив у подібних випадках, але три пари відбитків ніг, що йдуть в одному напрямку, неминуче навели б на думку про підступ. Отже, краще було ризикнути та піднятися. Це виявилося нелегко, Ватсоне. Піді мною ревів водоспад. Я не маю бурхливої уяви, але, присягаюся, мені здавалося, що до мене долинає голос Моріарті, котрий благає про допомогу з безодні. Найменша помилка могла стати фатальною. Кілька разів, коли пучки трави залишалися в моїй руці або коли нога ковзала по вологих виступах гори, я думав, що мені настане кінець. Але продовжував дертися вгору й нарешті доповз до розколини, достатньо глибокої та порослої м’яким зеленим мохом. Тут я вже міг лягти, нікому не помітний, і гарненько перепочити. І саме там я лежав тоді, коли ви, мій любий Ватсоне, і всі ті, кого ви привели з собою, намагалися вельми зворушливо, але безрезультатно відновити картину моєї смерті.

Нарешті, зробивши начебто логічні, однак повністю помилкові висновки з приводу того, що сталося, ви повернулися у свій готель. А я залишився наодинці. Я вже вирішив, що моя пригода скінчилася, але одна вельми несподівана подія показала, що на мене чекає ще чимало сюрпризів. Раптово величезний уламок скелі з гуркотом пролетів зовсім близько від мене, вдарився об стежку й упав у прірву. Спершу я подумав, що це звичайна випадковість, але, поглянувши вгору, побачив голову чоловіка на тлі згасаючого неба, і майже відразу інший камінь вдарився об край тієї самої розколини, де лежав я, за кілька дюймів від моєї голови. Я зрозумів, що це означає. Моріарті був не сам. Його спільник (я з першого ж погляду побачив, який небезпечний був цей чоловік) стояв насторожі, коли на мене напав професор. Здалеку він спостерігав сцену смерті свого компаньйона та мого порятунку. Зачекавши якийсь час, він обійшов скелю, виліз на шпиль з іншого боку й тепер намагався зробити те, на що не спромігся Моріарті.

Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно – провісник нового каменя. Тоді я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разів важчим за підйом. Але мені ніколи було вагатися – третій камінь прошурхотів біля мене, коли я висів, чіпляючись руками за край розколини. На півдорозі я зірвався вниз, та якимось дивом опинився на стежці. Весь обдертий і закривавлений, я щодуху побіг, у темряві пройшов горами десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений, що ніхто в у світі нічого не знає про мою долю.

Я довірився лише одній людині – моєму братові Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але мені було вкрай важливо, щоб мене вважали покійним, а вам ніколи не вдалося б написати таке переконливе повідомлення про мою трагічну смерть, якби ви самі не були впевнені в тому, що це – свята правда! За ці три роки я кілька разів поривався написати вам – і щоразу стримувався, остерігаючись, аби ваша прихильність до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таємницю. Ось чому я відвернувся сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки. Тієї миті ситуація була дуже небезпечною, і вигук подиву чи радощів міг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навіть невиправних наслідків. Що стосується Майкрофта, то мені довелося йому відкритися, бо я потребував грошей. У Лондоні справи просувалися не так добре, як я очікував. Після суду над зграєю Моріарті на волі залишилися двоє найнебезпечніших її членів, обоє – мої смертельні вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, із цікавості відвідав Лхасу та кілька днів гостював у далай-лами.

Ви, мабуть, читали про гучні дослідження норвежця Сіґерсона, але, певна річ, вам і на гадку не спадало, що це була звісточка від вашого товариша. Потім я об’їхав усю Персію, зазирнув у Мекку та побував із коротким, але цікавим візитом у каліфа в Хартумі… Звіт про цей візит пізніше ліг на стіл міністра закордонних справ.

Повернувшись до Європи, я провів кілька місяців у Франції, де займався дослідженнями речовин, одержаних із кам’яновугільної смоли. Досліди проводив в одній лабораторії на півдні Франції, у Монпельє. Успішно їх закінчивши й дізнавшись, що тепер у Лондоні залишився лише один із моїх заклятих ворогів, я почав міркувати про повернення додому, коли звістка про гучне вбивство на Парк-лейн змусила мене поквапитися з від’їздом. Ця загадка зацікавила мене не лише сама собою, але й тому, що її розкриття, мабуть, могло допомогти здійснити певні проекти, що стосуються мене особисто. Отже, я негайно приїхав до Лондона, з’явився власною персоною на Бейкер-стрит, викликав сильний істеричний напад у місіс Гадсон і переконався в тому, що Майкрофт потурбувався, щоб зберегти мої кімнати та папери точно в такому самому вигляді, в якому вони були раніше. Отож сьогодні, о другій годині дня, я опинився у своїй старій кімнаті, в улюбленому кріслі, і єдине, чого мені залишалося бажати, то це, щоб мій старий друг Ватсон сидів поруч зі мною в іншому кріслі, яке він так часто прикрашав своєю присутністю.

Такою була дивовижна повість, яку він розказав мені того квітневого вечора, розповідь, в яку я б нізащо не повірив, якби не бачив на власні очі довготелесу худорляву постать і розумне енергійне обличчя чоловіка, котрого вже й не мріяв побачити. Якимось чином Голмс устиг дізнатися про смерть моєї дружини, але його співчуття проявилося швидше в інтонації, ніж у словах.

– Робота – найкраща протиотрута від горя, любий Ватсоне, – зітхнув він, – а нас із вами сьогодні вночі чекає така робота, що людина, котрій вдасться успішно довести її до кінця, зможе сміливо сказати, що недарма прожила своє життя.

Я марно просив його висловлюватися зрозуміліше.

– Ви достатньо почуєте та побачите, поки настане ранок, – відповів детектив. – А поки що в нас і без того є про що поговорити, адже ми не бачилися три роки. Сподіваюся, що до пів на десяту нам вистачить тем, а потім ми вирушимо в дорогу, назустріч одній цікавій пригоді в порожньому будинку.

І правда, все було, як у старі добрі часи, коли в призначений час я опинився в кебі поряд із Голмсом. У моїй кишені лежав револьвер, а моє серце тремтіло в очікуванні надзвичайних подій. Голмс був стриманий, похмурий і мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови детектива насуплені, а тонкі губи щільно стиснуті: здавалося, він був занурений у глибокі роздуми. Я ще не знав, якого хижого звіра нам належало вистежити в темних джунглях лондонського злочинного світу, але всі повадки цього вправного мисливця повідомляли мені, що пригода обіцяє бути однією з найнебезпечніших, а уїдлива усмішка, що час від часу з’являлася на аскетично строгому обличчі мого супутника, не віщувала нічого доброго тій дичині, яку ми вистежували.

Я припускав, що ми їдемо на Бейкер-стрит, але Голмс наказав візникові зупинитися на розі Кавендіш-скверу. Вийшовши з екіпажу, він уважно роззирнувся навсібіч, а потім озирався на кожному розі, бажаючи впевнитися, що ніхто за нами не слідкує. Ми йшли якоюсь дивною дорогою. Голмс завжди вражав мене знанням лондонських закутків, і зараз він упевнено крокував через лабіринт якихось стаєнь і стоянок візників, про існування яких я навіть не підозрював. Нарешті ми вийшли на вузьку вулицю з двома рядами старих похмурих споруд, яка вивела нас на Манчестер-стрит, а потім і на Блендфорд-стрит. Тут Голмс швидко звернув у вузьку вуличку, пройшов крізь дерев’яну хвіртку в безлюдний двір і відчинив ключем задні двері одного з будинків. Ми увійшли, і він одразу ж зачинився зсередини.

Було дуже темно, але я відразу зрозумів, що в будинку ніхто не живе. Гола підлога скрипіла й тріщала під ногами, а на стіні, якої я ненавмисно торкнувся, висіли шматки обірваних шпалер. Голмс стиснув мою руку холодними тонкими пальцями й повів мене довгим коридором, поки нарешті перед нами не вималювалися ледве помітні контури напівкруглого вікна над дверима. Тут Голмс раптом повернув праворуч, і ми опинилися у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутах, але легко освітленій посередині вуличними ліхтарями. Втім, поблизу від вікна світильника не було, та й шибу вкрив густий шар пилу, тому ми ледве бачили один одного. Мій супутник поклав мені руку на плече та майже торкнувся губами мого вуха.

– Ви знаєте, де ми зараз? – пошепки спитав він.

– Здається, на Бейкер-стрит, – відповів я, заглядаючи крізь каламутне скло.

– Саме так, ми опинилися в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.

– Але навіщо ми сюди прийшли?

– Тому що звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна? Тільки будьте обережні, ніхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вікна наших колишніх кімнат, де почалося стільки цікавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсім я втратив здатність дивувати вас за три роки нашої розлуки.

Я ступив уперед, поглянув на знайоме вікно й аж присвиснув від подиву. Фіранка була опущена, кімната яскраво освітлена, і тінь чоловіка, котрий сидів у фотелі, чітко виділялася на світлому фоні вікна. Голова, форма широких плечей, гострі риси обличчя – жодних сумнівів. Голова виднілася впівоберта й нагадувала ті чорні силуети, які любили малювати наші бабусі. Це була точна копія Голмса. Я був настільки вражений, що мимоволі простягнув руку, бажаючи переконатися, чи він дійсно стоїть тут, поруч зі мною. Голмс аж трусився від безгучного сміху.

– Ну, як? – спитав він.

– Це просто неймовірно! – прошепотів я.

– Здається, роки не знищили мою винахідливість, а звичка не висушила її, – сказав детектив, і я вловив у його голосі радість і гордість художника, котрий пишається власним витвором. – Правда, схожий?

– Я готовий був би заприсягтися, що це ви!

– Честь виконання належить містерові Меньє з Ґренобля. Він ліпив цю фігуру кілька днів. Вона зроблена з воску. Все інше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.

– Але навіщо вам усе це потрібно?

– Маю на те серйозні причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправді я зовсім в іншому місці.

– То ви думаєте, що за квартирою стежать?

– Я це знаю точно.

– І хто ж?

– Мої старі вороги, Ватсоне. Та чарівна компанія, ватажок якої впокоївся на дні Рейхенбахського водоспаду. Як ви пригадуєте, вони, і тільки вони, знали, що я ще живий. Вони були впевнені, що я рано чи пізно повернуся до своєї колишньої квартири. Вони не переставали наглядати за нею, й ось сьогодні вранці побачили, що я повернувся.

– Але як ви здогадалися про це?

– Визирнувши з вікна, я впізнав їхнього шпигуна. Це доволі відомий чоловік, його ім’я Паркер, за фахом грабіжник і вбивця, і водночас чудовий музикант. Він мене не дуже цікавить. Набагато більше мене цікавить інший – той страшний чоловік, хто ховається за ним, найближчий соратник Моріарті, той, хто кидав у мене каміння з верхівки скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у всьому Лондоні. Саме цей чоловік полюватиме за мною сьогодні вночі, Ватсоне, і він не підозрює, що ми полюватимемо за ним.

Поступово я зрозумів, що запланував мій приятель. Із нашого зручного притулку ми мали можливість наглядати за тими, хто прагнув спостерігати за нами, і стежити за нашими переслідувачами. Тонкий силует у вікні служив приманкою, а ми були мисливцями. Мовчки ми стояли поруч у темряві, пліч-о-пліч, й уважно вдивлялися в силуети перехожих, котрі метушилися туди й сюди вулицею унизу. Голмс не зронив жодного слова й навіть не ворушився, але я відчував, що він дуже напружений і пильно стежить за людським потоком на тротуарі. Ніч була холодна та неприємна, різкий вітер дув уздовж довгої вулиці. Люду було багато, майже всі перехожі пересувалися квапливо, ховаючи носи в коміри або кашне. Мені здалося, що та сама фігура кілька разів пройшла повз будинок, і особливо підозрілими здавалися двоє чоловіків, котрі, немов ховаючись від вітру, довго стояли в одному під’їзді неподалік від нас. Я спробував звернути на них увагу Голмса, але він відповів мені лише ледве чутним вигуком розчарування та продовжував уважно розглядати вулицю. Час від часу він переступав з ноги на ногу або нервово постукував пальцями по стіні. Я бачив, що йому стає незатишно, а події розгортаються не зовсім так, як він припускав. Нарешті, коли підійшла північ і вулиця майже спорожніла, детектив почав крокувати кімнатою, вже не приховуючи свого хвилювання. Я хотів щось йому сказати, аж раптом мій погляд упав на освітлене вікно, і я знову відчув подив. Схопивши Голмса за руку, я показав йому на вікно.

– Постать ворухнулася! – вигукнув я.

І справді, тепер силует був обернений до нас уже не профілем, а спиною.

Либонь, роки не пом’якшили різкого характеру Голмса, і він залишився таким самим нестерпним, стикаючись із людьми менш розумними, ніж він сам.

– Звісно, вона ворухнулася, – буркнув він. – Невже я останній телепень, Ватсоне, щоб усадовити в кімнаті явне опудало й сподіватися за його допомогою одурити найбільш хитрющих шахраїв, котрі тільки існують в Європі? Ми сидимо в цій дірі дві години, і за цей час місіс Гадсон змінювала положення фігури вісім разів, тобто кожні чверть години. Звісно, вона підбирається до неї так, аби її саму не було видно… Ага!

Раптом він затамував подих і завмер. У напівтемряві я побачив, як детектив стоїть, витягнувши шию, у позі напруженого очікування. Вулиця тепер була зовсім безлюдною. Можливо, що ті двоє все ще стояли причаївшись у під’їзді, але я вже не міг їх бачити. Навколо нас панували тиша та пітьма. І в темряві чітко виділявся жовтий екран яскраво освітленого вікна з контурами чорного силуету в центрі.

У повній тиші я чув дихання Голмса зі свистом, що свідчило про сильне, насилу тамоване хвилювання. Несподівано він штовхнув мене вглиб кімнати, у найтемніший її закуток, і затиснув мені на хвилину рота рукою, щоб я не промовив ні слова. У цю мить я відчув, як тремтять його пальці. Ніколи ще не бачив я його таким схвильованим, однак темна вулиця й далі здавалася пустельною та безмовною.

І раптом я почув те, що вже вловив тонший слух мого приятеля. Якийсь тихий, приглушений звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стрит, а з глибини того самого будинку, в якому ми ховалися. Ось відчинилися та зачинилися вхідні двері. За секунду чиїсь обережні кроки почулися в коридорі – кроки, які, мабуть, намагалися бути тихими, але гучно відлунювали в порожньому будинку. Голмс притулився до стіни; я зробив те саме, міцно стиснувши револьвер. Вдивляючись у темряву, я розрізнив нечіткий чоловічий силует, чорну постать, трохи темнішу, ніж чорний прямокутник відчинених дверей. Хвильку він постояв там, потім пригнувся і крадучись рушив уперед. У всіх його рухах таїлася загроза. Ця зловісна постать була за три кроки від нас, і я вже напружив м’язи, готуючись відбити напад незнайомого, аж раптом мені спало на думку, що він і не підозрює про нашу присутність. Ледь не торкнувшись нас, він прокрався до вікна й дуже обережно, цілком без шуму, підняв раму майже на півфута. Коли він нахилився до рівня отвору, світло з вулиці, вже не заслонене брудною шибою, впало на його вкрай збуджене обличчя. Очі палали, риси страшенно спотворилися. Незнайомець був уже немолодим чоловіком із тонким яструбиним носом, високим лисіючим чолом і довгими сивими вусами. Циліндр зсунув на потилицю, плащ розчахнув, показавши білосніжну манишку від смокінга. Смагляве похмуре обличчя було помережане глибокими зморшками. У руці він тримав щось на кшталт палиці, але, коли поклав її на підлогу, то вона металево брязнула. Потім чоловік вийняв із кишені плаща якийсь доволі великий предмет і кілька хвилин вовтузився з ним, поки не клацнула якась пружина чи засувка. Стоячи на колінах, він нахилився вперед і всією своєю вагою наліг на якийсь важіль, у результаті чого ми почули довгий, скреготливий, різкий звук. Тоді незнайомець випростався, і я побачив, що в його руці було щось подібне на рушницю з якимось дивним незграбним прикладом. Він відсунув затвор, вклав щось усередину та знову заклацнув його. Потім, сівши навпочіпки, поклав дуло на підвіконня, і його довгі вуса повисли над стволом, а очі блиснули, вдивляючись у цятку прицілу. Нарешті стрілець приклав рушницю до плеча й із полегшенням зітхнув: мішень опинилася перед ним – дивовижна мішень, чорний силует, що чітко виділявся на світлому фоні. На мить він застиг, потім його палець смикнув за гачок, і пролунало дивне дзижчання, а слідом за ним сріблястий дзвенькіт розбитого скла. Тієї ж миті Голмс, як тигр, стрибнув на спину стрільця й звалив його на підлогу. Але за секунду той схопився на ноги й із неймовірною силою схопив Голмса за горло. Тоді я руків’ям мого револьвера зацідив зловмиснику по голові, і той знову впав. Я накинувся на нього, і тієї ж миті Голмс різко засвистів. З вулиці почувся тупіт ніг, і незабаром два полісмени в одностроях, а з ними й детектив у цивільному увірвалися в кімнату крізь вхідні двері.