Ольга Кобилянська

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!

Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола;

збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним,

хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!

Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з

року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке,

миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного

зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.

Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним

на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище,

сягаюче далеко поза буденне щастя...

Такий мiй iдеал.

Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.

- Одну люби, синку... - перестерігає поважно. - Одну люби, та щиро.

Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя.

Не вбивай ніколи цвіркунів, Маріє, хоч би вони тобі лізли і на груди, і на губи.

"Біда ломить і залізо, а ви лиш людина"

Любов - це, безперечно, щось таке гарне, солодке, невловне, як запах.

Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити — зломити не могла.

Покладала всю свою гордість в те — зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І, — думала не раз, — чи ж се не ознака шляхетного походження?»