Czytaj książkę: «Три листки за вікном»

Роман-триптих

Листок перший. Ілля Турчиновський. Повість

Світ неситий, коли не задовольняє.

Вічність несита, коли не завдає жалю…

А я, як був, так і тепер – подорожній!..

Г. Сковорода

РОЗДІЛ І,
де викладено передмову Турчиновського до читальника

Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа. Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання – жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу.

Насамперед хочу оповісти одну невелику історію. Повернувшись із церкви, спочивав я по трудах своїх у садку, коли ж побачив, що назустріч мені простує якийсь юнак. Був він добрий на вроду і мав розумні очі. Підійшов під благословення і перепросив мене, що завітав так нагло, але давно прагне зі мною зустрічі й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою і запросив гостя сісти в затінку великої яблуні на трав'яній лаві.

– Питай, сину мій, – сказав я. – Але передусім: хто ти такий і назви мені своє ім'я.

Він схилив голову, і щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував мені цей юнак, далеке й призабуте.

– Назвати себе не штука, – сказав він. – Але чи потрібно це вам?

Він зирнув на мене, і був той погляд ніжний і сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, ніби впізнавали. Сонце пробивалося крізь гілля яблуні й обкидало мого співрозмовника світлими латками; мені здалося, що торкнулося мого серця щось тонке і давно знайоме – найніжніша лапка, котра чіпає ще ніжнішу павутину. Ця музика прозвучала в глибині мого єства сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав він, – здалеку, прочувши про вашу мудрість.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш ніж осісти тут, – повів далі той молодик. – Отож мене цікавить таке: чи були ті пригоди конче вам потрібні й пожиточні і чи не ліпше упокоритися душею відразу, осівши й заходившись біля корисного діла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокійна всмішка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на світі просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мій, а інший навпаки. Іншому покладено перейти не одну біду й пережити безліч пригод, щоб дійти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик світив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осівши відразу, – сказав він, – ви могли б учинити більше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манівцями?

Біля нас важко прогув джміль, і я провів його поглядом. Стало мені навіть гаряче, і я скинув бриля, поклавши його на коліно.

– Кожен із нас приходить у світ неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі, Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а інший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечінь, де сонце синило простір і де мерехтів у тій просині невеликий гайок. Його профіль малювався на зеленому тлі, і я знову придивився до нього пильніше. І вдруге повернулося те, що відчув передусім, торкнула павутину найніжніша лапка, і смуток, теплий і щедрий, залив мені серце, аж затремтіло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв із коліна бриля і почав роздивлятися його; в одному місці солома порвалася, і я торкнув прорву пальцем.

– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав і вклонився мені.

– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоєно, а може, кудись і поспішаючи.

– Ні за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотілося, щоб юнак ішов геть. – Можеш питати все, що заманеться.

– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.

– Тоді дозволь запитатись і в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрічалися ми з тобою раніше?

– Авжеж! – загадково відказав юнак.

– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на відході.

Юнак звів на мене очі, і ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов мені по спині, бо я вже, здається, починав його упізнавати.

– Саме так і є, – сказав юнак, ніби вгадуючи мої думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.

– Чому не може? – всміхнувся юнак. – Хіба люди не люблять згадувати проминулого життя?

«Це так, – подумалося мені. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражає!..»

То було й справді дивно. Сидів на трав'яній лаві під улюбленою яблунею і дивився крізь віття на засинений удалині гайок. Із того гайка виїхав раптом вершник, спинився й задививсь у мій бік, звівшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червоні. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився мені якоїсь ночі, той чоловік колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.

Чув шелест юнакових кроків – той відходив од мене. Хотів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і безвладне стало.

Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі вершник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці, що аж сяяла між смарагдової трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже і я колись вирушав отак у світ, примотузавши до плеча книги.

Вершник на узліссі торкнув коня і звільна поїхав назустріч юнакові. Ось вони зараз зустрінуться й заведуть балачку… Десь далеко заіржав кінь, неподалік на гілці цвіркнула пташка, і до неї озвалася друга.

«Що воно? – подумалося мені. – Що діється в цьому тихому, залитому сонцем саді?»

Юнак уже порівнявся з вершником, узяв коня за вуздечку і раптом стрибнув у сідло. Відтак пропав чи з'єднався водно із наїзником, бо по стежці поїхав до засиненого гайка тільки один чоловік.

«Господи! – прошепотів я самими вустами. – Звільни мене на старі літа від оцих непотрібних наїть!»

Цілу ніч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумілий страх на мене накочувався, часом піт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моїх грудей, але поруч спала жінка моя, і я не хотів її турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсім малим і слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось він дивиться на мене, ось його профіль, що малюється на зеленому тлі. Те обличчя наближалося все ближче, і ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…

Я прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стежкою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

«Стривай, – зашепотів я, – стривай! Ми тоді в садку не докінчили розмови, а вона цікаво почалася. Я багато в цьому світі пізнав, а ще більше не звідав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гіллі дерев, вітер, кошлатив одежу, осушував піт на обличчі, синів гайок, а біля нього – нікого.

«Стривай, – сказали кволо мої вуста. – Зачекай!»

Але мене ніхто не чекав. Відчував тільки щось тривожне і незбагненне. Прокинувся серед ночі і не міг заснути. Парко було. Голова освітлювалася зсередини різким світлом.

«Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'їдала моє серце, – не можу забути її!»

Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок. Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася світла смуга, наче розчухраний промінь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небі.

«Видіння дороги», – проказали мої пересохлі вуста.

Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі – це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, – живе у грудях, людське серце.

Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками, були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиділося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь біжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися мені по обличчі – червоний світ довкола гойдався й палахкотів.

Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака, що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

– Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорік він. – Кінь біжить уперед, а для вас виходить – назад. Це знову-таки недобре.

Не звістив нічого більше, тільки оці два «недобре», а може, не хотів мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузі божому піддаватися отак простацькому марновірству, через це покинув сусіда й подибав на власне обійстя, налягаючи на ціпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотів заходити в дім, де жінка торохтітиме про господарські клопоти, – запраглося самоти.

«Отут ми й зустрілися, – мимохіть подумав, сідаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»

Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить видиво розпливлося – був я в саду сам. Шелестіло над головою листя, на колінах стрибали сонячні латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвіллю руку – обхопила держално ціпка і аж побіліла, так напружилася.

Снігове поле я побачив і чоловіка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильніше до слідів, які він прокладав по білому, були вони увіч схожі на літери, я зміг навіть розібрати кілька слів. Тоді просвітліло в мене на серці, і я засміявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусіди, тлумача снів: он що маю чинити.

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобі смішна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися ці аркуші для іншого. Знай, сподіваюся я на того читця, кому відслонять вони щось сокровенне. На це моя надія, а надія веде людину по світі. Зрештою, і кпини людські та зневага не первина мені: тільки на старість перестав я бути для людей смішний. Годі сказати чому: може, вікував життя недоладно? Але не мені це знати й не тобі судити – є на те вищий суд. Йому й піддаюся, як і кожен інший смертний, бо правда наша правдою вічною має промірятися.

РОЗДІЛ II,
в якому Турчиновський починає свою розповідь про мандри

Чому доля саме такі дороги мені наміряла, не можу тобі, дорогий читальнику, досконало повісти – людина не завжди чинить розсудливо і знамірено. Буває, впаде до серця іскра й залишає слід, як на тканині: коли не погасити її вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсім тебе спопелить. Така іскра колись упала і в мою душу, і я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пішов, як уже оповідав, на стежку, що вивела мене з рідної Березані.

А перед далекою дорогою завітав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не від світу, а пас божу худібку – бджіл, сидівши хутором неподалік Березані. Старий був неговіркий і наче сердитий, але мене любив, бо я не відсьогодні входив із ним у сокровенні балачки.

Мучив мене й тоді дивний сон. Отак ніби їхав я верхи через долину, в якій кожна рослина увінчувалася людською головою, і такі ж голови росли замість плодів на деревах. їхав ступою і роззирав усі ті обличчя. Тепер я знаю, хто вони, – побачив у тому сні людей, зустріч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповів той сон старому Дем'яну, і він довго на мене дивився.

– Вабить тебе дорога, хлопче? – спитав нарешті.

– Ой вабить, діду! – сказав я. Тоді старий похитав головою.

– Скажіть мені щось напутнє, діду, – попросив я.

– А я вже сказав, – буркнув дід і сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.

Тепер я розумію, що старий не похваляв мого наміру мандрувати, але тоді мені здалося, що не має він чого сказати. Тож спокійно повернувся додому, зібрав які мав гроші, взяв ціпка, одягся по-дорожньому й рушив у білий світ.

Біля засиненого гайка, що про нього згадував тобі, читальнику, трапились мені двоє мандрованих молодиків, до них я довірливо приєднався, щоб веселіше й безпечніше було йти. Мої співподорожани були дебелі хлопці, я відразу ж відчув до них довіру. Ми проходили через дороги й села, хлопці оповідали веселі історії, а я оповідав їм оповіді книжні. Над головою аж дзвеніло сонце, довкіл вигиналися ниви з чималим уже хлібом, поблимували в ньому ясні очка волошок; над головою тремтіли золотими грудками жайворони, я сміявся на веселі розповіді, а потім заспівав – це сталося неподалік якогось села. Мої супутники зупинилися, почувши мій спів, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тієї днини голос не вміщавсь у грудях, і я не мав причини його глушити. Так, я заспівав, зворушений і подорожжю, в яку вперше пустився, і сонцем, а ще більше співом жайворонків; дивився на світ замилувано, може, тому й обличчя супутників стали мені милі. Отож я йшов і співав, відчуваючи, як росту під цим глибоким небом, і вже це – гідне благоти: добрий стаєш і чистий – те, до чого людина має завше прагнути.

Наспівував, коли переходили село, вів мелодію й тоді, коли ми ступили на путівець. Той путівець був ледь утоптаний, але я не мав нічого лихого в серці й не сподівався напасті. І в голові в мене не було, що мій спів може викликати в когось недобрі наміри. Мої співподорожани йшли біля мене мовчки і тільки посопували, але я на те не зважав – друзями ж бо ми назвалися.

– Добре співаєш, – сказав один із них, Семен, коли ми вже відійшли далеко від села.

– Мій голос – надія моя, – скромно відказав я. – Приставатиму до якоїсь церкви, зароблю грошей, а тоді – знову в мандри.

Другий співподорожанин, Іван, уклав до рота люльку і викресав вогню. Подивився на мене з-під нахиленого чола:

– А тепер грошей не маєш?

– Дрібку, – якнайдобродушніше відказав я. Іван звів обличчя, серце моє торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожній путівець, в глибині – дика груша, хліб і ані душі. Іван дивився на мене з тупою увагою, ніби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтів. Очі стали вузькі й пронизливо-зелені, а може, світло довколишньої зелені і у них налилося?

– Га? – сказав я. – Так чудно на мене дивишся? Тоді побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову відступив крок і озирнувся. Навколо ані душі. Мимоволі сахнувся, і це врятувало мою голову – ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечі, тому, де я щасливо примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зірки, я впав – дорога забила мені рота травою.

Звісно, ці розбійники й гультіпаки хотіли вбити мене, але милостива доля врятувала від такого сумного кінця: судилося мені ще потоптати ряст. Лежав, обдертий і пограбований, у самій кошулі і, приплющившись, слухав, як сваряться поміж себе розбійники, не поділивши мого добра. Руки мені зв'язали міцною шворкою, що боляче в'їдалась у тіло, а ноги були вільні.

– А що зробимо з ним? – спитав Іван, киваючи на мене.

– Добити треба, – шепнув Семен так лиховісне, що я здригнувся.

– Глянь, очуняв, – сказав Іван і нахилився до мене. Я розплющився – схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, ніби змагалися, хто кого пересидить, – трем побіг мені по тілі. У грудях шалено застукотіло серце, несвітський жах поривав скочити на рівні й дременути навтьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирішив чекати, що вирішать мої збійники, застережно підігнувши одну ногу, готовий щохвилі зірватися й побігти.

Гультіпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хліб затягти, чи голого до груші прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такої напасті. Вдивлявсь у небо так, аж очі млоїло, хотів розчинитись у ньому і просив звільнення від смерті та мук, що готували їх мені розбишаки. Боліло найбільше мене не те, любий читальнику, що опинився обідраний, як липа, й пограбований, – цим людям я вірив, вони стали мені любими друзями, завдяки їм я хотів оберегтись од злопригод у дорозі. Боліло мені од їхньої підступності і зради, а це найгірше з гіркого. Саме в цей мент почув мене господь і вклав до вуст такі розважливі слова.

– Гаразд, – сказав я. – Ви мене вб'єте. А що здобудете? Ви забрали мою одежу і гроші, – сказав я, – все, що маю. За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, – застеріг я, – кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся. Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:

– Знамірилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете від нього рятунку…

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце і освітило все таким чистим і яскравим сяйвом, що перезирнулися мої кати. Я уздрів на їхніх обличчях страх і раптом згадав: вони з тієї долини, по якій їхав я уві сні на блакитному коні.

– А не дурну річ сказав цей харпак, – мовив Семен.

– Викаже він нас, – буркнув Іван.

– Заб'ємо йому памороки, – сказав Семен.

– Сильніше стукнеш, – відповів Іван, – і напитаєш гріха! Хлепавий він.

– Припнімо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозі стояло одне тільки дерево, дика груша, але до нього було з двісті косових сажнів.

Здирці мої про щось перемовилися пошепки, тоді другий, Іван, підійшов до мене і різонув по шворці ножем.

– З нами підеш, – наказав він. – Але спробуй тільки… Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі, і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння, я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її м'яким, пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздогнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші, тож швидко відстали.

– Не тікай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподіватися від таких нечестивців, – гукнув здаля й собі:

– Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.

– Повернемо тобі гроші й одежу, – мовив Іван. – Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…

Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати – сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися.

– Гаразд, – сказав я із сльозами на очах. – Підемо разом до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!

– Вдягайся! – кинули вони мені одежу. Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й чоботи, розреготалися.

– Підеш з нами, – сказав Семен, – а при нас і язика триматимеш ліпше.

– Незле вигадано, – додав самовдоволено Іван.

– І не здумай тікати, – мовив Семен і похитав перед моїм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив – десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяжко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони й балачку мирну завели – скалозуби й реготуни. Потішалися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях, і мені в голові крутилися недобрі думки – про помсту думав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потім часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння, щоб не пустити в душу лихого.

«Всі ви, озлоблені, – думав я, – де корені вашої злості? Чому в цьому світі страждає невинуватий, а лихий жартує? Чи добре чинить той, хто злу не опирається?»

Заходило сонце, висів на овиді розпечений кавун, горів притомленим світлом, воно проливало на світ рожеву барву. Принишк і сховався вітер, глибока тиша пойняла круглий, широкий світ. Над головою вигнулася голуба вгорі і блакитна по боках миса неба, унизу світила притьмареним зелом так само простора миса землі, її перерізала бита тисячами людських та кінських ніг дорога, а по одній із її відрогів тихо шаруділи й наші кроки. Було нас тільки троє, і рожеве світло, що його вилив на землю вечір, затопило нас з головою, купаючи і ніби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому світлі, безсловесні й покірливі, наче не відбулося між нами злочиння, про яке я щойно повів, наче не вони, оті двоє, збиткувалися з мене і не я прийняв стільки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали боліти, зцілився я раптом: святе зворушення заповнило моє серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, і я пізнав: смуток отой іде з неба. Саме цей смуток і сплітає над зеленою, розлогою чашею землі серпанок, зараз рожевий і драглистий, але це він витворив перший сутінок, який допомагає людині заспокоїтися. Перший сутінок ховався в затінках та ямах, в улоговинах, у глибині трави та зеленого жита, сутінок, на який перетворився біль єства мого, – вийшло з серця все важке й неприємне, що я сьогодні зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'які хмарки куряви, ця курява – теж сутінок, гіркий, як настій полину. Я йшов разом зі своїми подорожанами назустріч червоному сонцю, міцно стискаючи вуста, за спиною плив мій біль, а попереду, між сонцем і мною, котилася довга і, здавалося, жива дорога. Вона гріла мої босі п'яти, і я беззвучно подякував долі, що й таку відраду вона нам, упослідженим, може посилати.

РОЗДІЛ ІІІ,
в якому Турчиновський оповідає про тишу, яку відчув у своєму садку

Оце писання, що викладаю його тут тобі, ласкавий читальнику, дало сподіваний мир душі моїй, і я, переповнений далекими споминами, замріявся, сидячи на трав'яній лаві під улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому заціпенінні, не відаю; здавалося, й дихати перестав, а очі мої пасли вигинливу стежку, якою пішов був колись у світ. І чи година така настала, а відчув я раптом: довкола мене стоїть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухоміли, і не чув я анінайменшого згуку. Не співали птахи, не валували собаки, не чутно було ані кроків, ані дихання. Навіть мала комашка, що почала лізти мені на ногу, спинилася із зведеною голівкою. І тільки тепер, у цю мить, прийшли слова, які я хотів сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидівся, – собі самому, котрий у дорогу зібрався, а світу не знав і не розумів, котрого чудні питання навідували, і через те просив він у мене відповіді.

– Не чини так, як вітрогони, сину мій, – прошепотів я, – а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому – умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його – ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість.

Я говорив ті речі, але водночас розумів: це не ті слова, які треба казати. Це втішальні слова, отже, звичайні, а є слова сокровенні. Ті слова, від яких здригається людське серце, бо істина є справжня і видима. Мій мозок напружився, бо здалося у цій святій тиші, яка панувала навколо, – знайду я їх зараз! Зараз, зараз виповім їх, адже вони тут, на кінчику язика. Ти слухаєш мене, юначе?

– Так, – мовив тихий голос. – Але не все мені ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукає, знаходить незвідане, чи нам, молодим, судилося перейти тільки ваші стежки?

– Кожен у цьому світі шукає себе, – сказав я.

– Не зовсім розумію, що воно: шукати себе? – спитав голос.

Я не відповів, бо на такі питання не відповідають. Знайти себе, подумалося, – це прожити життя.

Здається, я цими думками таки зруйнував первісну тишу і не знайшов сокровенних слів, на які сподівався. Так, мозок мій вже просив відпочинку і поволі згасав, як гасне каганець, коли висякне олія.

Я почув шерхіт, хтось ішов, хтось до мене наближався. Я не хотів озиратися, важко мені вести цю розмову.

Кроки наблизилися і стихли. Я почув притлумлене дихання.

– Чи ви спите? – почув голос паньматки. – Чекаю вас з обідом, а ви тут прохолоджуєтеся…

РОЗДІЛ IV,
у якому Турчиновський оповідає далі про свої пригоди

Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець біля села. Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті – багато зібралося у мені думок.

Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Теодозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима, які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задоволений і зраділий, мовив:

– Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго співака й читця.

Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяківської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяжких ворогів.

Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегарного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я побачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий – на мене зійшов мир, а серце заспокоїлось у тривогах своїх. «Що може бути ліпшого на білому світі за такий вечір, – подумав я, – адже все віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель».

Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промінням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння. Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овечка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог нікому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог іншій доорш людині – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ душею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здирці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло. Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.

– Напитав собі місце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, ідіть собі з миром – розсудить нас бог. Вони розреготалися.

– Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? – спитав Іван.

– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.

– Навіщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки усміхалися, зсовуючи вуста набік.

– Ви забрали мої гроші й чоботи, – мовив, – а я нікому про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?

Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмішці.

– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – сказав іронічно. – Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.

– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не ті люди, які дозволяють собі плювати в борщ.

– Але ж я сказав…

Цього разу не встиг відхилитися – відчув сильний удар в обличчя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула мені з носа.

– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крівцею.

– Устань! – наказали вони.

Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати – згадай-но вершника біля засиненого ліска.

РОЗДІЛ V,
де Турчиновський намагається осмислити те, що з ним діється

Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ, і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.

Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий характерник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і відає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись, – доводилося мені братися під чималий горб.

Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на покрівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів невеликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним тином.

– Доброго вам дня, діду, – сказав я. – Чи дозволите зайти?

Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий – ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд – характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам.

– Заходь, хлопче, – озвався той нарешті. – Чи не ти це Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те він і характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

– Сідай, бо нелегко тобі стояти, – мовив дід. Присів біля нього на ганок і вже й рота розтулив, щоб виповісти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.

– Спершу віддихайся, – сказав спроквола. – І на світ божий подивися.

Ми сиділи й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережні кущі – все веселе й спокійне, аж мимовільно почав входити в мене мир. Яскраво-синя річка перерізала цей гарний зелений край, зрільна крутячи ложем, – дрімала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрітого зілля й землі, вітерець подував із долини, м'яко обвіюючи обличчя.

– До мене приходять люди за малим, – сказав раптом дід, – той когось не любить, а той просить помічного зілля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всередині. Чи ти висповідався, сину?

– Еге ж, сьогодні, діду, – мовив я, топлячи погляд у чудовому краєвиді. – Але й піп мені сказав: сповідь знімає гріхи видимі, а я таких гріхів не маю.

– Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, – сказав дід. – Розкажи!

Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.

– Оце воно і є, призначення твоєї долі! – скрикнув він. – Воно, воно – коло! Мені теж являлося, коли був у твоїх літах. Хто потрапляє в нього, того нерозумно пориває у світ, і ніщо його не спинить.

– А що воно значить? – спитав я з трепетом.

– Вогняне кільце – це наше життя! Придивися, – махнув він рукою, – цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло – крайнебо – з цього кільця нам не вистрибнути, зелене – земля, яка тримає нас біля себе прив'язаних. Людське коло – це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…

Аж задихався, сказавши так багато і по-книжному мудро: стояв, випростуваний, і світив поглядом, пильно зирячи в долину. Вітер ворушив його сивою бородою, але за мить дід засміявся коротко і знову присів на ганок.

– А чи немає на мою хворобу ліку? – спитав я.

– Чому ж? – повернувся він до мене. – Зазирни в обличчя найстарішій жінці, котра вже й не знає: живе вона чи ні.

– А ви не відповісте мені?

– Можеш зазирнути і в мої очі, – сказав начебто байдужки. – Але не відаю, чи втішить це тебе.

Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?

РОЗДІЛ VI
де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури

Дяк тієї школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, від напасті моїх кровожерних мучителів. Мене врятовано від здирців, а їх із гвалтом вигнано із хати. Перегочував наступну ніч спокійно, хоч боліли мені кістки й тіло і снилися снища та змори. Проте ранок міг зустріти з усмішкою і з молодою радістю від того, що таки вирвався з-під опіки своїх співподорожан. Сонце весело пробивалося крізь шибку й гарцювало на долівці, наче моторний юнак-жартівник, а небо здавалося криницею святощів, які встигай тільки пити.

Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка.

Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра.

Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, – сльози текли мені на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі – ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грізним виглядом.

– Ну, – прогув він, – лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!

Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник ані подумав розважно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Вороги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-блазенському підморгували один одному.

– Злодіїв, панове, – повчально проголошував сотник, звівши пальця, як професор колегіуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпитаємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?

– Спершу треба всипати буків, – сказав старий, що сидів у кутку, як у себе в господі. – Тоді він і до розмови м'якший буде.

Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшенно холодно – коліна мої дрижали.

– Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.

– Не дозволю! – гримнув кулаком по столі сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – він простяг пальця й ледве не пробив ним мені грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

– Нарід псується, – сказав старий у кутку. – Бував я по країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив, потонули в гомоні, що лунав у корчмі.

– Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати, – втрутився один із моїх співподорожан, Семен. – Може, перш ніж катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці кружлянули!

Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще більше, згоджуючись на таке.

– А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник. – За плату книжки його заставляємо!

Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки розповісти про лихо, яке мене спіткало.

– У далеких країнах, – перебив мене старий, – кістки за злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!

Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.

І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі, що всі люди, які так дико регочуть навколо, вчинять мені якусь велику шкоду, що таки годі сподіватись од них милосердя.

Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у самій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на обличчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сотник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі, пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося, ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і підійшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав виказувати, ганячи злодіїв, – не давав і слова сказати у відповідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав розпачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зовсім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загадково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподорожани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі. Старий у кутку не бенкетував.

– Вони не хочуть мене вислухати, – сказав я йому розпачливо. – Послухайте мене ви, ваша милосте!

Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається, він почав зустрічатися на моєму шляху відтоді, відколи вселилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме мене – той, котрим дітей лякають…

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так було треба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська, а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло. Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти.

– Чи далеко звідси до села? – спитав я.

– Тут нема ніякого села, – відповів він.

– Мені пам'ятається, що є. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.

– Поблизу немає села, – вперто сказав чоловік. Звів обличчя – був це той самий, що оце сидить переді мною.

– Навколо немає сіл, – сказав цей дивний чоловік, – бо сюди прийшла моровиця і всіх викосила. Я здригнувся.

– Не лякайся, – спокійно сказав чоловік. – Моровиця – це не тільки лиха напасть, це перст божий, падає вона не на одного, а на тисячі, щоб більше нагнати страху. Страх же мусить жити в людях, страх – її керманич і водій. Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї й мораль. Унатурює, а може, й творить їх. Я зачудовано вдивлявсь у свого співрозмовника.

– А ви самі чуми не боїтеся? – спитав. Він засміявся. Сухо і несмішно, наче мав забитий піском рот.

– Не боюся, – мовив він. – Бо я і є отой Страх. Щодня і щогодини змінюю свою подобу, але завжди незмінний я і один!..

Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом, голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось думав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів.

«Ця корчма, – подумав я, – якась страшна. Що тут діється? Чи, може, сплю й сниться мені лихий сон? А може, ще не опритомнів, відколи вдарено мене довбнею?»

Не знаю, як тобі все пояснити, читальнику, але мені здалося, що втратив волю, забув навіть, що мене мають тут судити, – потягло мене ближче до столу, за яким сидів Страх.

– Тільки тепер вас упізнав, – сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.

– Сідай вип'єш пива, – запропонував Страх.

– Не вживаю трунків, – мовив я. – Хочу тільки запитатися.

– Не питай – і не спитається, – сказав він.

– Чому я став вашим обранцем?

– Отакої, – засміявся Страх. – По-моєму, це ти обрав і прикликав мене.

– Тоді я спитаю таке: чи дружить страх божий із справедливістю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті трясцею, очі в обох стали татарські – крізь них віялами сипалися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко розтуливши рота.

Страх сидів навпроти мене, вже не сміявся – на вустах у нього лежала тонка гадючка усміху. Мені поповзли від того по спині мурахи, а волосся заворушилося.

– І все-таки дивний ти чоловік, – мовив Страх. – Дивнішого в житті не бачив.

– Він не дивний, а дурний, – озвався Семен, мій співпорожанин. – Від отих своїх книжок.

– А може, й дурний, – погодився Страх.

Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків – темні пилові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.

І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику, але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа mater свою – Київську колегію, згадав вистави, які гралися щороку в час рекреацій; згадав, що в них брав завжди неодмінну участь і за те від професорів діставав похвалу. І от, дивлячись на покрапковане вікно, я раптом на хвилю забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хмільних, немилостивих людей; забув, що мене збираються судити, а подумав: щось треба вдіяти особливе. Засвітивсь у мені натхненний вогонь, і я вирішив: коли звільнюся з напасті, звернуся до світу зі своїм Словом. Ще не знав, що це має бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писанні я оповім про все, що мене мучить і турбує. Звернуся безпосередньо не до цих людей, що сидять переді мною, а до людей взагалі – маю ж придумати власне Слово, виваживши в ньому кожне речення; адже треба мені якось порозумітися зі світом людей, щоб більше не траплялося таких випадків, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти кажеш правду, а тобі в лице сміються. Маю придумати в'язанку історій, оповівши їх перш за все собі самому, щоб і себе змінити тією наукою; хочу, щоб люди, уздрівши мене, не зводили насмішкувато брів, щоб по їхніх вустах не прослизувала іронічна чи зневажлива усмішка, а щоб трактували мене поважно, хай і нікчемний, і незначний я у цьому світі. Але не сміхотворець я і не для сміхотворства в життя прийшов. Я напишу для цього світу драму чи в'язанку притч, урочисто назвавши її «Мудрість передвічна», – оце й буде мудрість, яка не тільки зголосить мої думки іншим людям, але по-своєму очистить і мене. Я готовий іти на такий чин, коли звільнюся від напасті, що впала мені оце на голову. В мене вже є одна притча, яку давно хочу записати.

РОЗДІЛ VII
«Мудрість передвічна». Розум

Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розумними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад, але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму взагалі – кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, буває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник.

– Просидів я у печері тридцять років, – сказав він, – але щодалі темнішає мій мозок. Щодалі страшніші химери навідують мене.

– Я люблю волю, – сказав Розум. – Той, хто будує хурдиги для інших чи замикає в них себе, – мій ворог. За якийсь час покликав його Заброда.

– Тинявся я по цілому світі, – сказав він, – але не зробило це мене щасливим, а лише причепило до тіла мого безліч хвороб.

– Я люблю, коли в діях людських панує глузд, – сказав Розум – Ти ж блукав без мети. Просто волочився, і ніхто вже тепер не врятує.

По тому покликав його Будівничий.

– Будував я цілий вік, але, коли зводилася будова, тяжко було мені дивитися на витвір рук своїх. Усе моє життя було біганиною від однієї роботи до іншої – не здобув я втіхи.

– Ти не шукав себе в своїй роботі, – сказав Розум, – а лише достойної плати за працю. Я ж доступний тільки тому, хто вміє знаходити у роботі себе.

Тоді прийшов до нього Філософ.

– Шукав я тебе цілий вік, чому ж хапаюся й досі за порожнечу?

– Ти не мене шукав, а хотів урятуватися, – сказав Розум. – Не досягне вершини той, котрий береться піймати незміренне.

Вони всі бігли за ним, аж потом умивалися. Бігли, а птах відлітав, пурхаючи все далі і все вище. Тоді вони зупинилися.

– Давайте зловимо його в сітку, – сказав Філософ. – Тоді він од нас не втече й послужить, як захочемо.

Вони зв'язали сітку й покликали до себе Розума. Той прилетів, а вони почали дурити його порожньою балачкою, тоді як Філософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха мережу.

І він накинув сітку на птаха, міцно закрутивши пройму. Але диво дивне вчинилося. Замість птаха в сітці заборсалися всі вони: Пустельник, Заброда, Будівничий і Філософ.

– Ти що, сказився! – закричав Пустельник. – Лови його, а не нас!

– Я ловив його, – сказав Філософ.

– Дурень ти печений! – сказав Будівничий. – Хіба я не бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сітку.

– Але стривайте, – сказав Філософ, – як це сталося? Хай я накинув сітку на вас, але як у неї потрапив сам?

– Ти майже зрозумів мене, – сказав Розум і полинув од бесідників геть.

РОЗДІЛ VIII,
де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури

Серед тих знавіснілих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холонути, а друге – не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-співподорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику, і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена – в неї розтріпалося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читальнику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгледів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків…

Мої вороги з компанійськими козаками ревли пісень, і очі їхні все більше запливали червоним. Один із колишніх моїх співподорожан, Семен, знахабнів настільки, що підійшов до мене й почав вимахувати кулаком.

– Руки чухаються дати йому в пику! – верескливо закричав він і замахнувся. Я присів, а Семен, вдаривши замість мене стіну, поточився і брязнув на долівку. Козаки зареготали. Ворог мій став навкарачки і почав удавати пса. Тільки чудний то був пес: з людським обличчям і в людській одежі. Люто загавкав на мене і схотів схопити за литку – козаки аж заходилися за столом від сміху.

Страх у кутку реготав також.

– Весело, панове, веселої Так буває завжди, коли хтось боїться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимірно плескаючи в долоні, повільно підходив другий співподорожанин, Іван.

– Увага, товариство, увага! – сказав він урочисто. – Пане сотнику, накажіть, хай цей злодій заспіває. Він, їй-богу, красно співає, тому і втирається в довір'я дяків…

– Гав-гав! – люто кинувся до моєї литки перший співподорожанин, Семен; здається, вдавати із себе пса складало йому приємність.

Мене випхнули за велінням сотника на стіл, і я спробував голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоїло мені в щелепах, але з рота виривалися самі хрипіння та свист. Це мене перелякало – що робитиму у світі, коли не зможу співати? І я вже насправді хотів заспівати, вже й навшпиньки звівся, так моцувався. Проте голосу не було, лише підступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися мені по обличчі.

– Він не хоче для вашої милості заспівати! – гукнув Іван. – Це такий заїлий розбишака!

– То ти не хочеш нам заспівати? – гримнув сотник. – У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столі так, що все аж затремтіло. Мене хутко стягли додолу, і за хвилю на ноги було накладено важкі колодки.

Мій перший співподорожанин, Семен, підійшов, все ще на чотирьох, до сотника.

– Дивне зі мною чиниться, пане сотнику, коли бачу злодюг, – сказав він – Таке на мене находить, що сам не знаю, що такому учинив би! Зовсім несамовитий стаю…

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скільки може ховатись у людині злості. Про це я багато передумав, ні до чого доброго не доміркувавшись. Є тут щось незбагненне. Візьмімо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш відповідати помстою, щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покірний, як овечка, також його помножуєш – зло непокаране не зникає. Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаєш. Зло зновутаки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику, – зло від добра і зло на зло.

Я хотів би, щоб множилося з такою силою і швидкістю добро. Але добро не має переваги зла: воно – дозволене, воно – нерушний камінь, тоді як зло – швидкий вітер, який за мить облітує сотні гін. Мені хочеться, щоб десь там, після мене й дітей моїх, було розірване це давнє, поросле мохом коло і щоб у ньому не крутилися люди. Втім, годі смертному зазирнути в майбутнє: чи не тому син не розуміє батька і навпаки. Чи не тому змінюються так часто в людини її заміри й бажання – день прийдешній не завжди приносить сподіване…

Думаю про це, сидячи тут, у своєму садку, під яблунею, не відводячи погляду від стежки, яка колись повела мене у світ і завела. Оно йде по стежці малий хлопчак з білою кучмою волосся на голові і з дерев'яною шабелькою в руці. Махає тією шабелькою, стесуючи голови будякам, і в нього по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячі голови падають під ноги, і я знаю, що він анітрохи не сумнівається, що його суд не кривий.

РОЗДІЛ IX,
де Турчиновський оповідає про своє чудесне звільнення

Той шум і гелгіт, здійнятий у шинку, збудив, на моє щастя, одного компанійського отамана, який лежав на печі, а від диких погуків прокинувся й, позіхаючи, сказав:

– А що це у вас за шум та співанки?

– Йди сюди, – гукнув сотник, – і пий мед, нам ось злодія ці молодці привели.

Отаман зліз із печі, ще нічого не бачачи зі сну, й пішов, похитуючись, до нас. Був він літній на роки, широкий у плечах і так щиро позіхнув, що, мені здалося, міг би легко проковтнути нас усіх. Отаман сів, почухуючись, до столу.

– А де ж злодій? – спитав напрочуд густим басом.

Я сидів у кутку в самій кошулі й забитий у колодки. Те, що зі мною діялося, було поза моїм глуздом – витівка моїх ворогів-співподорожан надто дика, щоб у неї повірити, але ж у неї повірили. Ніхто не цікавиться, чи так все було насправді, чи ні, нікому й діла до мене, упослідженого, немає. Терплю нестерпні тортури й не знаю, чи буде їм кінець.

Ніч. Пострілюють свічки. Всі сплять, тільки я, вже зовсім старий чоловік, позбувшись сну, сиджу, переповнений спогадами, і намагаюся вловити ту думку, яка може все мені вияснити. Але я розумію: марна ця моя забаганка, бо таку думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю стару череп'яну люльку – іскри врядп-годи сиплються на папір, і коли побачиш, читальнику, тут, між літер, випалені дірочки, згадай усіх тих, хто не може спати ночами, запалений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань на віднімання й додавання життя не розв'язує. Навпаки, воно ставить числа, як доведеться, а тоді ще й перемішує; тасує, ніби карти, і ніколи не показує конечного вирахунку.

Той вирахунок людина має знайти сама. Через це й приходять до неї такі ночі, коли тьма зовсім непрозора, коли зникають із неба місяць та зорі, коли вікна запечатано сімома темними замками, а дверей із твого закапелка ніби й не існує. Тоді опиняєшся сам на сам перед собою, сумлінням своїм і пережитими днями. Тоді приходить велика, темна, мов ніч, самотність, а свічка горить і не згоряє, як і твої думки. В її вогнику спалюються нетлі, які пробивають усі сім шиб, що ними затулився ти від світу; в полум'ї тих свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, і злітають величезні хвилі. Щось стогне і плаче – те, що вмирає, те, що зболене до кінця, – ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже, попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки світляна…

Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно придивившись до мене, мовив:

– Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?

Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власні вуса і всміхався.

– З полку Переяславського, – сказав я крізь сльози. – А з містечка Березані.

– Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очі отаман.

– З Березані, – вже зовсім безнадійно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

– А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скільки вистачило духу.

Тоді сказав отаман сотникові й козакам:

– Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли, коли йшло військо на турків у степи.

Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався далекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість провіанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; старий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу; те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий біль од того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямований чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому світі.

Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого, легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу білкуряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця, що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона заспівала мені – колись я записав оці слова:

 
Ген, іде той, що йде, а назустріч – дороги,
В манівці повертають чомусь його ноги.
Манівці набридають – на стежку звертає,
А як стежка не вабить, то просто блукає.
Він іде, голова від думок заболіла,
І не знає, куди вже звернути б хотіла.
Він завмер од такої, як світ, дивовижі —
Опинився-бо раптом на цім роздоріжжі…
 

Так мені співала птиця-сонце, і це була незвичайна пісня. Якраз після того я вирушив у Київ, щоб вчитися в класі поетики, бо інфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотіла, щоб залишився я вдома, але я не міг її послухати: ті, кому покладено в душу неспокій, не мають власної волі. їх котить, як шалена вода каміння, і вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомін, а вони в тому русі – його малі часточки… – Я оповів докладно свої пригоди, а коли звістив про те, як мої співподорожани-злодії кинулися на мене, наче звірі, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить мені закололо в серці: не відав, чи сповіщати отаманові про цей їхній намір, чи ні. Язик мій розказував, а в мені сиділо два супротивники й переконували навперебій. «Треба, щоб вони були покарані, – казав один, – не мусиш лишатися байдужий до зла». – «Коли помстишся, – сказав другий, – то помножиш зло!»

Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми, – відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все повернуто.

Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники сиділи забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, читальнику, – те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затрусив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки, оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість – не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки мої безсило впали – безпомічно дивився я в нахабні очі своїх ворогів.

Не все тут мені зрозуміле, люб'язний читальнику, і це найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учинивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й сміливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш – це мережа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною, у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повірили мені, бо один із них випадково знав мого батька.

Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг я дивитися в очі моїх ворогів – що знаю я про них і чи маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють їхні серця. Мені захотілося спитати цих людей, котрі дивляться на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандрівку? Чи не ліпше було б нам об'єднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакі, як оце, нещастя.

Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік, де сидів і пив пиво Страх.

Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув, по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою голову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім записав другу історію своєї «Мудрості передвічної».

РОЗДІЛ Х
«Мудрість передвічна». Воля

Чоловік ішов пустелею. Довго блукав, давно втративши надію дійти до якогось хутірця, де міг би напитися води і спочити. Довкола не було ані дерева, ані рослини – тільки гола, порепана земля. Він ступав по тій землі, не полишаючи на ній ні сліду. Згори немилосердно пражило сонце, і не було на небі ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило. Чоловік став навколішки, щоб попросити в неба швидкої смерті або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлії йому вуста. Тоді покинув молитву, сів на голій землі, впер лікті об сплетені ноги й поклав на долоні підборіддя. Дививсь удалину сивим, порожнім поглядом, готовий спопеліти й розсипатися тут піском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрів, що то гарбуз. Чоловік метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний – не зміг його піймати. Гарбуз покотився через пустелю вже від нього, і чоловік у розпачі помчав слідом. Але кругле тіло котилося надто швидко, і чоловік почав відставати.

Тоді з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камінь потрапив у ціль, і гарбуз розпався. Відтак почув чоловік рев. На тому місці, де розпався гарбуз, виріс жовтий величезний лев. Заревів, роздираючи пащеку, і чоловік завмер, зляканий і принишклий. Лев устав й пішов просто на чоловіка – той знову схопився за камінь. Метнув щосили, аж просвистів гостро в повітрі і з маху врізався левові в око. І бездиханне упав звір – зашипіло, зашуміло повітря довкола чоловіка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла від убитого лева. Але чоловік, перемігши лева, не боявся гадюки. Узяв камінь і перебив змія навпіл.

І знову навколо нікого не було, лише порожня пустеля і він серед цієї пустелі – самотній і заблуканий. Чоловік довго стояв на місці битви й дивувався, що все так швидко Закінчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися, та не було навколо ні душі. Ні звуку, ані поруху. Навіть убиті тіла лева і змія розчинились у землі і зникли – лишились у пустелі тільки він і тиша. А ще сонце тягло за собою сіро-бурий шлейф куряви і сипало на землю сухе проміння.

Тоді уздрів чоловік, що знову він у пустелі сам і що знову нема йому рятунку від самоти. Жах хльоснув його, ніби батогом, і тонко, пронизливо крикнув він просто в сіре, попелясте небо, з якого тільки й сипалося, що сухе, як попіл, проміння, – помчав, ламаючи потріскані скиби пересохлої землі.

Довкола стрибали сухі сині вогники, і здалося йому, що то земля запалюється. І мчав він швидше й швидше, щоб хутчій покинути цю землю, щоб подолати пустелю і знайти край обітований. Біг він день і другий, біг третій і четвертий. Хапав його за п'яти синій вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожніх грудей.

На п'ятий день він побачив, що назустріч йому мчить такий самий, як він, чоловік. Вони уздріли один одного й кинулися назустріч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кістяк. Гострий крик розпачу й лютості вирвався в чоловіка з грудей. Він схопив каменя і жбурнув його в кістяк, схопив другого каменя й третього. І тільки четвертий камінь улучив у жовту кістку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кістяк на пісок – сонце ж обпекло чоловікові обличчя й руки.

Тоді впав чоловік на коліна й відчув, що не має він уже сили. Тіло його обм'якло, і тільки очі, зведені до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловік і слів. Але небові не потрібно було слів. Воно сказало чоловікові:

– Я послало тобі рослину, ти ж кинув у неї каменем; я послало тобі звіра, ти ж убив його; я послало тобі плазуна, і не прийняв ти його, а людину розбив на пісок. Чого ж просиш іще, нещасний?

Він відповів небу:

– Ти послало мені рослину, якої не міг я спожити; ти послало звіра, який хотів мене пожерти; послало гада, який міг би мене смертельно вжалити, а замість людини послало ти кістяк. Я ж хочу мати на цій землі друзів, а не ворогів.

– Тоді ти не житимеш, – сказало небо. – До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись із звіром та гадом, не знищуючи їх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.

Чоловік прошепотів небові, все ще зводячи вгору почорніле і спрагле обличчя:

– І оце воля, яку ти пообіцяло?

– Оце й воля, – сказало йому небо. Тоді впав чоловік ниць і попросив:

– Поверни мені те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надію.

І трісла біля його колін земля – з неї проткнулася перша прорість. Він зросив її слізьми й побачив, що біля нього лежить сучкаста палиця. Тоді взяв чоловік палицю і почав спушувати довкола рослини землю…

РОЗДІЛ XI,
де розповідається про те, як Турчиновського мучило сумління

Вранці я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкішні сонячні пасмуги, промені перевішувалися через усю кімнату, і стрибали по підлозі й по столі грайливі зайчики. За вікном ріс дуб, миготів листям, і від того химерно здригалося мереживо сонцетіні, покладене ніжною рукою світанку на припічок – обмалювало його срібними квітами. Не хотілося порушувати зачарування цієї хвилини, нараз здалося, що все пережите досі таки недоладна вигадка – нікуди я не виходив а дому та, зрештою, й не виріс на такого, щоб міг рушати в мандри. Я ще хлопчак і лежу в себе вдома; зараз рипнуть двері – і матінка занесе свіжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть її лагідні долоні. Тоді я прикинувся, що сплю, щоб ті її долоні торкнулися мене і збудили. Мені вчувся за стіною радісний гавкіт собаки; можливо, упізнав він батька і просився, щоб його спустили з ланцюга.

Було утішно мріяти отак, але я вже прокинувся цілком, і годі так просто себе одурювати. Попри все, є те, що є, – сьогодні ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козаків та жителів Попової Гори: судитимуть моїх здирців. Було мені від того не вельми весело, бо відтоді, як замахнувся на забитих у колодки ворогів, щось-таки зрушилось у мені. Лягло на серце прикре почуття, ніби вчинив я гріх, хоч ніяк не міг його означити. Зрештою, сумління мене пекло не тому, буцім учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихія таки заполонила моє серце.

Лежав, намагаючись упоратись зі своїми недобрими настроями.

«Чому саме мені випадає, – запитував я себе, – мучитися такими речами?»

Інший голос заперечував: «Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому».

Я сказав тоді:

«Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджує?»

Інший голос сказав мені:

«Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться із тим добром?»

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не виходить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив мені: «Світ – це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку – і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш».

«Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності – причина нашої роз'єднаності?»

«Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?»

«Це гординя заговорила в тобі», – сказав той, інший, голос…

Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюється зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, – химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.

РОЗДІЛ XII,
в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців

Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в колодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.

Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, – він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:

– А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

– Ну і що?

– Не бачиш? – зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. – Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

– Чи правду оповів цей чоловік? – спитав сотник, киваючи у мій бік.

– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбійник, Іван. – Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.

– А що скаже твій товариш? – спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

– А тобі що, приятелю? – спитав він. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

– Панове судді, – сказав я. – Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.

– Відійди, гаде! – верескнув він. – Заберіть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

– Але стривай, Семене, – пробелькотів я. – Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

– Не підходь, чумнику, – загрозливо процідив перший розбійник, Іван, – не підходь, бо горе тобі буде!

– То ти й справді знімаєш своє звинувачення? – запитав нетерпляче сотник. – Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти мене горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них можна було прочитати – ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

– Один вину свою визнав, – сказав сотник. – А ти, другий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

– Визнаю свою вину також, – сказав він, кривлячи вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутилися і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щиро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.

– Як собі бажаєш, – сказав не зовсім вдоволено сотник. – Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура. Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

– Виведіть їх до границі, – сказав сотник, – хай ідуть за річку до ляхів!

їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі, потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкіру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами…

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звів голову, побачив – стою проти хати, в якій поселився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого відповісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке, справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того страшно мені стало – ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подивитися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусібіч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золоту всмішку. Прочинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене, малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло кілька думок-хмар – прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над землею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я намагався дихати так само. Намагався не пропустити ані хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша навколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золотоголового горба: синій дим покривав долину найкоштовнішою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом – що воно? Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо, і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців – казкові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось вершників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї і навіщось покидали цей край.

РОЗДІЛ XIII,
у якому Турчиновський оповідає, як його навідала смерть

Я урву на хвилю оповідь про свої колишні мандри й пригоди, бо ночами мені стає важче писати: болять очі, а вдень робити це неподобне – не хочу, щоб про моє писання відали навіть родичі. Отож тримаю його в таємниці, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помітила, що зі мною «щось негаразд», і стала, як достойна жінка, упадати коло мене. Але таке надмірне турбування почало мене вже й гнітити – я тепер, як води і їжі, потребував самотності. Оці розмисли, що їх тобі тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхідністю, як ото дихати. Може, я й справді трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кінець мій надходить і стукає мені до вікна сухокоста?

Оповім, чому так думаю. Була, здається, північ, я саме відклав своє писання, коли раптом прочинилися од вітру двері. Вдарились об стіну, і в хату вступив морок. Кімната моя, любий читальнику, добре була освітлена свічками, але коли розхилилися таким робом двері, в ній посутеніло. Тільки стіл освітлювався, як раніше, решта помешкання губилася в безпросвітній темряві – я не бачив навіть супротилежної стіни. Відтак опинивсь у невеликому світляному колі, роззирнувся, але не побачив біля себе нічого, окрім столу, паперу й атраменту. Руки мої були залиті різким жовтим світлом.

«Що це таке?» – злякався я.

Відчув, що темрява неймовірно гнітить моє світляне коло, а через те й мене. Ніби опинивсь у якійсь кулі, густо освітленій, але з непробивними чорними стінами. Не вистачало мені повітря, очі з очниць вилазили, бо куля, мені здалося, почала рухатися. Увіп'явся пальцями у стілець, і мене покотило. Десять холодних потів облило мене: страшила оця незбагненна, непроникла темрява, в якій пропадає ясне повітря. По спині й по грудях покотилися гарячі краплі поту – ядуха мене чавила. Тільки за кілька хвилин куля моя зупинилася, я дихнув вільніше й роззирнувся. Темрява витікала з хати, як витікає вода. Зачудовано дивився, як зникає останній її струмінь, двері повільно причинилися, і все знову озвичайніло. Важко дихав – було таки парко.

Вирішив вийти надвір. Тут стояли тиша і спокій. Я зирнув на небо. Зорі великі й тремкі – видалися вони мені в ту хвилину кулями, в які було загнано по людині біля запаленої свічки. «Так, як там», – кумкотіли від ставка жаби.

Я сів на улюблену трав'яну лаву під яблунею. Наді мною залящав соловей. «Так, як там», – кумкали жаби. «Жах, жах, жах!» – били в настояну на травах ніч собаки. Пиляли повітря цвіркуни. Я був спокійний, хоч лоб мені знову впрів. Угорі, ніби скляні, тремтіли зорі. Здавалося, подзвонювали льодком – тихо навколо! Повіки мені обважніли, і я, з натугою вставши з лави, повільно подибав додому.

Наступного дня був я зовсім хворий і не вставав із ліжка. Біля мене клопоталися, турбувалися, а я єдине що хотів – побути на самоті. Зрештою, міг віддатись і розмислам, не завжди біля мене крутилися й набридали з розпитами про здоров'я. Хвилювала мене нічна пригода; здається, попереджено мене долею про лічені дні перебування на цьому світі – наче хтось невідомий підганяв мене. Врешті, все життя – смуга таких підганянь: ми, люди, біжимо, поспішаємо, розбиваємо носи, коліна й лікті, але ніколи не зупиняємося. Боїмося-бо зупинок, адже то і є кінець наш.

Я уявив собі, люб'язний читальнику, що можу не дописати цього діаріуша, і мороз пробіг мені поза шкірою – злякався. Може, дивний здасться тобі мій острах: писання оце чи й дійде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря перед бур'янами з притчі, що її маю покласти далі? Але не це мене турбує, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед ким він висловиться, суть навіть не в глибинах нашого марнолюбства, а в потребі сказати своє Слово. Не висловившись, людина має себе, як корова, котру не подоєно…

Отож, кажу, я злякався, відчувши, що можу не довершити оце писання, чи не тому почав обмірковувати, як сховатись од світу, звільнитись од щоденних житейських клопотів. Отож я зважився сповістити про надмірну свою втому й осісти – літо ж бо! – на пасіці, де пастиму божу твар.

Жадання моє було сприйнято прихильно, і ось я сиджу, оточений чудовою тишею, про яку вдома й мріяти годі; довкола безліч сонця, яке я завжди любив і яке й тепер п'ю щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, і стежити за їхнім дивним, улагодженим життям, адже немає комахи, шляхетнішої за цю; шелестить біля мого куреня торочкаста трава, під цей тихий, лагідний супровід перо моє пише легко й вільно; в самому курені пахне медом і сухим зіллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо безлюддя, а коли хто наближається до пасіки, про це звіщає добрий мій приятель пес Кудлай; часом ця розумна істота приходить до мене, сідає навпроти й годинами стежить, як блукає по чистому полі моє перо – з ним ділити самоту мені легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу Кудлая ближче й обіймаю його як приятеля, він дивиться на мене вогким відданим поглядом, а я починаю бесідувати з ним, ніби він усе до слова розуміє.

РОЗДІЛ XIV
«Мудрість передвічна». Гординя

Рицар відчував, що не знаходить спільної мови ані з батьком, ані з матір'ю, ані з братом, хоч і хотів порозумітися з ними, – так тривало бозна-скільки часу. Ходив усе насуплений, усе нахмурений – не мав ні хвилини доброго настрою.

– Людину створено для великого дійства, – казав він, і хоч ніхто йому не заперечував – не давали й порад.

А він таки хотів великого дійства – снилося йому й марилося, але одну незлагоду мав: не відав, що ж йому в цьому світі учинити. Уявляв шумливі юрби, які гукали йому славу; бачив себе, оточеного підхлібниками; бачив повергнутих у порох ворогів; чув, як ревуть у його честь труби; бачив янгола, котрий накладав йому на голову вінця, але скільки не розмислював, не міг вигадати собі великої справи. Знав, що між смертних є багато великих, читав про те в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужі життєписи, але одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що робити і як той вінець узяти.

Почав прагнути самоти, а відлюднившись, перебирав в умі всі дії й пригоди великих, навіть попрохав батька, щоб дозволили йому поселитись у замку, в якому ніхто не жив, і нарешті таки оселився поміж холодних, пропахлих пустинею стін. Уночі снували покоями кажани й шаруділи сухими крилами, тоді йому здавалося, що зі стін осипається пісок. І той пісок сипався йому на очі, на тіло, а безнадійні думки про велике дійство не покидали його.

«Зараз я встану, – гадав він, – і вийду на ганок. І закричить зраділий народ, і затрублять труби, а я озиратиму всіх із висоти й прийматиму належні почесті».

Але він знав: не збутися цьому без якогось чину. Все, що робили інші: війна, наука, писання, – не для нього. Може, стати проповідником і навчати людей, як жити? Але він не знає, що проповідувати, тому вдягав рицарський стрій і важко, одновимірно ходив залами порожнього замку. Не допускав до себе навіть слуг і готував собі їсти сам; блукав залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночі слухав шерех піску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а він тільки те й робив, що мислив. Казали, ходив він так двадцять п'ять літ, а тоді вийшов на ганок і проголосив палку промову про життя перед бур'янами:

– Що таке добродійність, а що таке діяльність? Добродійність – це те, що примушує людину чинити праведно, але немає глузду в праведності, коли її використовує неправедний. Діяльність – це наш шлях до того, що подобається більшості, але немає такої діяльності, яка б подобалася усім. Арістотель сказав: наше щастя в діяльності, що співпадає з добродійністю, але способів тлумачення добродійності стільки, скільки є бажаючих тлумачити. Демокріт сказав, що наше щастя – це супокійність розуму, а супокійна розумом людина стає недіяльна – без тривожного хвилювання неможлива ніяка діяльність, в тому числі й розумова. Добродійність на чиюсь користь виливається в злодійність для інших, діяльність розумова завжди пам'ятає про прокляття непізнанності, а думки розумово діяльного стають непізнанні для тих, хто не пізнає. Отже, я дійшов до такого: той, хто прагне чинити добродійність, однаковий із тим, хто того не прагне, але й до злодійності не надиться. Той, хто діяльний, однаковий із недіяльним, аби тільки обом було доступне начало безмірної любові. Гарний тілом нічим не ліпший від негарного, а славний од неславного, бо всім один кінець – зникнення. Славному й неславному одна ціна, тільки в славного її названо, а в неславного – ні. Людина крива й бистронога однаково йдуть, має значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гірший од високого, а бідний од багатого – має значення тільки вміст любові в їхніх душах. Не осуджуй нічого, чого сьогодні не розумієш, і щастя твоє буде в тому, що не осудять тебе, аби тільки не ступив ти на шлях, що веде в прірву. Прірви бійся, а все інше хай залишається таким, як є, бо кожна самонадіяність – це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над пропащою його силою, скільки в таких випадках годиться, а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого найліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжується кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них зовсім темніло небо.