Фауст

Tekst
Przeczytaj fragment
Oznacz jako przeczytane
Jak czytać książkę po zakupie
Nie masz czasu na czytanie?
Posłuchaj fragmentu
Фауст
Фауст
− 20%
Otrzymaj 20% rabat na e-booki i audiobooki
Kup zestaw za 19,87  15,90 
Фауст
Audio
Фауст
Audiobook
Czyta Михаил Поздняков
11,24 
Szczegóły
Audio
Фауст
Audiobook
Czyta Игорь Добряков
15,60 
Szczegóły
Audio
Фауст
Audiobook
Czyta Илья Прудовский
19,95 
Szczegóły
Фауст
Tekst
Фауст
E-book
60,90 
Szczegóły
Czcionka:Mniejsze АаWiększe Aa

ПРИСВЯТА[1]

 
Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з'являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно піддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестримáнні,
Коли вже ви так владно піднялись;
Моя душа бентежно молодіє,
Коли від вас чудовний дух повіє.
 
 
Ви принесли веселих днів картини
І образів, навіки любих, рій;
І першого кохання й дружби тіні;
Встають, немов у казці прастарій.
Згадалися життя зиґзаґи звинні,
Минулий жаль, і втрати біль гіркий,
І ймення тих, що їх зрадлива доля
В цвіту стяла, мов квіти серед поля…
 
 
Пісень моїх не чують ніжні душі,
Що слухали пісні юнацьких днів [2] ;
Розвіялись бесіди наші дружі,
Їх відгомін давно вже відбринів.
Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,
Та їх хвала не радує чуттів;
А ті, що їх, мов рідні, привітають,
Розкидані, десь по світах блукають.
 
 
І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишній спів мій, майже занімілий,
Лунає знов, мов арфа чарівна;
Я стрепенувсь, і сльози забриніли,
І серце враз відтало аж до дна…
Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло – ізнов живе і діє.
 

ПРОЛОГ У ТЕАТРІ[3]

Д и р е к т о р   театру, п о е т   і   к о м і к.

Д и р е к т о р

 
Обидва ви не раз мені
В пригоді стали в хвилю скрути;
Скажіть, яким повинен бути
Театр у нашій стороні?
Бажаю я завжди юрбі годити:
Вона живе, дає й другому жить.
Стовпи стоять, поміст із дощок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спішить.
Сидять усі вже, звівши вгору брови,
До подиву і захвату готові.
Я знаю, як сподобатися всім,
А все ж чомусь сьогодні страшнувато;
Хоч путнє щось незвично бачить їм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку —
Нову, й живу, і людям до смаку?
Люблю, коли у нас під балаганом
Гучна юрба хвилює ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болісно-тяжких.
Ще в білий день, ще о четвертій
До каси товпляться дістать квиток
І ладні битися за нього до півсмерті,
Мов це – в голодний рік насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здібний;
О друже мій, тут твій талант потрібний!
 

П о е т

 
Не говори про натовп той нікчемний;
Його діла високий дух гнітуть,
Затьмарюють, як морок ночі темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний світ таємний,
Де радощі поетові цвітуть.
Лиш там любов і дружба нас чекають,
Божественні чуття в серцях плекають.
 
 
Що в глибині грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зірвалось на уста,
Невдало раз, а інший раз і вдало, —
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що рокú у серці визрівало,
В довершене творіння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в віках загину.
 

К о м і к

 
А що мені з потомних тих віків?
Коли б і я про них лиш говорив,
То хто б сучасників розважив?
А їм потрібен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспільстві він заважив.
Хто зацікавить публіку зумів,
Того вона не кине цінувати;
Що більше буде слухачів,
То легше їх опанувати!
Отож зробіть нам п'єсу до пуття
І виведіть фантазію і волю,
Кохання й розум, пристрасть і чуття,
Та й дурості якусь там дайте ролю.
 

Д и р е к т о р

 
А головне, як більш перипетій!
Бо глядачі цікаві до подій;
Як більше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число відомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою підкорите ви масу,
Для себе в ній всяк найде штучку ласу;
Де всього є, там кожен візьме щось,
Й видовище до серця всім прийшлось.
Даєш нам твір – давай в шматках, на милість,
Таке рагу нам вигідніш, як цілість,
Бо легко зготувать і зручно подавать.
Нащо тобі здалась довершена умілість?
Хоч що дай публіці – на шмаття буде рвать…
 

П о е т

 
Ганебне ремесло ганебним буде скрізь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нікчемних партачів звеличить.
 

Д и р е к т о р

 
Такий докір мені не заболить:
Хто дума путнє щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'які дрова колоти;
Для кого пишете? Глядіть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгірший він завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збігаються, немов на маскарад,
Побачити цікаве кожен рад!
Тут дами напоказ з'являються ошатні;
Це теж артистки, лиш безплатні.
Ви дивитесь з поезії висот,
І всі поклонники вам любі;
Погляньте ж ближче на народ:
Одні холодні, другі грубі.
Той по виставі йде у карти грать,
Той зночувати ніч в обіймах у повії;
Чи ж варт для них бентежить мрії
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишіть,
все більш і більш пишіть, —
І зразу шлях до успіху відкритий, —
Людей аби із плигу збити,
Бо трудно їх задовольнить…
Що з вами? З радощів? Чи що болить?
 

П о е т

 
Іди шукай деінде наймитів!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свій вищий дар – і пориви, і мрії
Природою натхненого творця!
Чим він чарує всі серця?
Чим він скоряє всі стихії?
Це та гармонія, що лине із грудей
І обійма весь світ – природу і людей.
Коли природа свій починок вічний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всіх створіннів гурт негармонійний
Різноголосячи гуде, —
Хтó вносить лад усюди живодайний,
Вливає ритм у кожен рух і звук?
Хто всі ті голоси в хорал єднає зграйний,
В акордів голосних врочистий перегук?
Хто каже бурі в пристрасті ревіти,
Зорі вечірній в роздумі сіять?
Хто може всі весняні пишні квіти
До ніг коханої прослать?
Хто лаврові листки спліта в вінок,
Щоб увінчати почестю героїв?
Хто олімпійцям захист і зв'язок?
Поет, людської сили прояв.
 

К о м і к

 
Явіть же нам ту силу спóвна,
Хай творчість так у вас іде,
Немов пригода та любовна.
Буває, двох десь випадок зведе,
А там пішли побачення й розмови,
Щасливі сни й пробудження раптові,
Надії хміль і гіркота оман, —
І так незчуєшся, як вродиться роман!
Таку і ви нам п'єсу дайте,
В життя людське чим глибше заглядайте!
Всі так живуть, а бачать так не всі,
Тож покажіть життя у всій красі.
Картини барвні, світло тьмяне
Та іскра правди в млі омани —
І наварили ви пиття,
Що людям скрашує життя.
І йде сюди замріяне юнацтво,
Йому ваш твір – чудесне відкриття,
І йдуть сюди вразливі на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось своє
І бачить те, що в нього в серці є.
Ще здатні всі вони і до плачу й до сміху,
Шанують пориви, із блиску мають втіху…
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починає жить – подякує завжди.
 

П о е т

 
Верни ж мені той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пісень потік натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був світ повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвисті і п'янкі
В лугах веселих рвав я квіти…
Я бідний був – і все я мав,
І правду й вигадку кохав…
Верни ж ті пориви чудові,
І серця жаль, і щастя сни,
І міць ненависті й любові —
Минулу молодість верни!
 

К о м і к

 
 
Та молодість потрібна лиш,
Як ворог у бою натисне,
Як дівчина, усіх миліш,
Тобі сама на шию звисне,
Як вабить здалеку вінок
Тебе добігти ген до цілі,
Як на умі тобі танок
І пиятика ночі цілі, —
А струни ліри золоті
Рукою вправною торкати,
Назустріч обраній меті
Стежками звинними блукати, —
Це вам, старим, і Бог велів,
І цьому тільки маємо радіть ми,
Бо старість з нас не робить малюків,
Вона лиш застає нас дітьми.
 

Д и р е к т о р

 
Покиньте спори й арґументи,
Лишіть докори й компліменти, —
За них нічого не купить;
До діла треба приступить.
Натхнення, настрій – то бридня все,
Сміліші будьте, їх не ждіть.
Коли поетом ти назвався,
Умій натхненням володіть!
Варіть же швидше, друже милий,
Кріпкий напій, що ми ждемо;
Чого сьогодні не зробили,
Те завтра не прийде само!
Отож і дня дарма не гайте,
Як тільки є можливість десь,
За коси враз її хапайте
І вже із рук не випускайте,
Поки свого не доб'єтесь.
Адже яких лише дивацій
Не бачив наш німецький кін!
Тож не шкодуйте ні машин,
Ні чудернацьких декорацій.
Не бракуватиме зірок.
І сонця, й місяця, і неба,
Дамо й води, й вогню, як треба,
І скель, і звірів, і пташок!
Так розміркуйте ж все дотепно,
На сцені всесвіт умістіть
І швидко й бережно пройдіть
Із неба через землю в пекло[4].
 

ПРОЛОГ НА НЕБІ[5]

Г о с п о д ь,   а р х а н г е л и, згодом М е ф і с т о ф е л ь.

Р а ф а ї л

 
Могутнім громом сонце грає
В гучному хорі братніх сфер[6]
І путь накреслену верстає
Од первовіку й дотепер.
Цих незбагненних див видіння
Сповняє силою серця,
І, як у перший день творіння,
Величні всі діла Творця.
 

Г а в р и ї л

 
Земля із швидкістю страшною.
В просторі крутиться-літа,
І райське світло дня чергою
Зміняє ночі темнота.
Хвилює море неозоре
І шумом скелі покрива,
Та сфер стремління вічно-скоре
І гори, й море порива.
 

М и х а ї л

 
Бурхають бурі навзавóди,
Шумлять нестримано кругом
І огортають твердь і води
Таємно-грізним ланцюгом.
Блискоче з хмар руїнний пломінь,
Громам осяюючи путь,
Та всеблагої ласки промінь
Приборкує стихії лють.
 

В с і   т р о є

 
Цих незбагненних див видіння
Сповняє силою серця:
І, як у перший день творіння,
Прекрасні всі діла Творця.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
О Господи, ти знов між нас явивсь,
Питаєш, як ідуть у кого справи;
Між челяддю і я тут опинивсь,
Бо ж завше був до мене ти ласкавий.
Не вмію я так компліментів править,
Як ангели, удатні на язик,
Від пафосу мого ти б засміявся навіть,
Коли б ти був од сміху не одвик.
Сонця й світи залишу я в спокої —
Я свідок лиш мізерности людської.
Смішний божок землі не зміниться ніяк, —
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.
Та він же чисто коник той цибатий
(Пробачте порівняння це мені):
Не підлетить, а вміє лиш стрибати
Та знай сюрчить в траві свої пісні.
Та у траві іще б якóсь жилося,
Так ні, притьмом в болото суне носа.
 

Г о с п о д ь

 
І вічно скаржишся мені ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ні, Господи! На ній одне лихе твориться:
Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, —
Вже проти них і запал мій ослаб.
 

Г о с п о д ь

 
Ти знаєш Фауста?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Він доктор?
 

Г о с п о д ь

 
                            Він мій раб!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та раб то раб, а служить по-якому?
І їсть, і п'є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні.
 

Г о с п о д ь

 
Він поки що у мороці блукає,
Та я вкажу йому до правди вхід,
Бо знає садівник, як деревце плекає,
Який від нього буде цвіт і плід.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та він не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І піде він за мною вслід.
 

Г о с п о д ь

 
Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе він на землі;
Хто йде вперед, той завше блудить.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Спасибі вам; з мерцями справи злі,
Я не люблю тії мороки;
Мені за них миліш здорові, повні щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кіт живих мишей.
 

Г о с п о д ь

 
Що ж, спробуй відірвати духа
Від його першоджерела
І, якщо він тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомість:
В душі, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свідомість.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Свідомість швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утіху немалу:
Нехай тоді плазує у пилу,
Як та змія, моя тітуся[7].
 

Г о с п о д ь

 
Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рід не маю ворожди;
А з духів заперечення, лукавче,
Ти був мені найстерпніший завжди.
Людина не всякчас діяльності радіє,
Понад усе кохає супокій;
Потрібен їй супутник ворушкий,
Щоб бісом грав і збуджував до дії.
А ви, справдешні діти Божі,
Любуйте на дива творіння гожі!
Нехай живий і вічно-творчий дух
Ллє скрізь любови світло животворне
І явищ біг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.
 

Небо закривається, архангели розходяться.

М е ф і с т о ф е л ь

 
До чого ж гарний дідуган!
З ним інколи зустрітися приємно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!
 

ЧАСТИНА ПЕРША

Дія перша

НІЧ[8]

Вузька кімната з високим Готичним склепінням. Ф а у с т  сидить неспокійно в кріслі біля столу.

Ф а у с т

 
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс, —
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся, —
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати,
Не вмію їх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І світу внутрішній зв'язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову…
 
 
О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!
Коли б я міг блукать між гір,
В твоїм промінні ніжить зір,
Серед печер звиватись духом,
В твоїй імлі снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоїй росі цілющій змити!..
 
 
Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?
О мури прокляті сирі!
У цих мальованих шибках
Небесний світ – і той зачах![9]
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить їх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
І кіпоть осіда на них;
Уздовж полиць з давнезних літ —
Реторти, слоїки, склянки,
Начиння, приладів рядки —
І це в тебе світ! І це зветься світ!
І ти питаєш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвідана нудьга
Труїть всі радощі йому?
Замість живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлінь, і цвіль,
І жах потворних кістяків.
Тікай! На волю, на простір!
Візьми цю книгу чарівну;
Цей Нострадамів віщий твір
Тобі відкриє таїну[10].
Спізнаєш ти шляхи світил,
Збагнеш природи вічний рух,
І в душу вступить повінь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знаків зміст живий;
Ви, духи, тут в'єтесь кругом,
Озвіться ж ви на голос мій!
 

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму) [11] .

 
 
Яким блаженством всі мої чуття,
Уся моя істота пойнялася,
Немов по жилах полумінь життя
І невмируща юність розлилася…
Чи то ж не Бог ці знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втішають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощі всесильні виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвітлів!
І враз моє духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слів:
«В світ духів можна прозирнути[12],
Та ум і серце мляві вкрай:
Встань, учню, і земнії груди
В ранковім сяєві скупай!»
 

(Розглядає знак).

 
Як все тут діє в колі вічнім,
У многоликій красоті,
Як сили горні в льоті стрічнім
Міняють кінви золоті!
На благовісних крилах мають,
Споруду всесвіту проймають
У гармонійній повноті!
Яка картина! Ах! Картина лиш…
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?
 

(Перегортає нетерпляче книжку й натрапляє на знак Духа Землі).

 
Цей знак на мене має інший вплив!
Ти, Дух Землі, мені рідніший,
Я став відразу мов сильніший,
Мов хміль вина мене сп'янив;
І я ладен пірнути в світу море,
Знести земні і радощі, і горе;
Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,
Ні згуби страх, ні буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І місяць заховавсь,
І лампа згасла!
В імлі встає над головою
Червона зáграва…
Холодний жах згори війнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
І владно тягне…
Усе єство до тебе прагне!
Тобі віддав навік я серце й душу,
Нехай і вмру – тебе побачить мушу!
 

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, в полум'ї з'являється Дух).

Д у х

 
Хто зве мене?
 

Ф а у с т

(аж відсахнувся)

 
Лице страшне!
 

Д у х

 
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось…
 

Ф а у с т

 
Жахаєш ти мене!
 

Д у х

 
Благав ти ревно і незмінно
Побачити вид мій, почути мою річ;
Вразив мене відчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?
Де велет сміливий, що світ в собі створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нім
Із духами у всьому стати рівним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Відразу знітився ти жалко,
Гробак нікчемний, боязкий!
 

Ф а у с т

 
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!
 

Д у х

 
В життя потоках, у морі дій
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть —
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе[13], —
Я тчу на грімкому верстаті часý
Богам на одіння живую красу.
 

Ф а у с т

 
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
 

Д у х

 
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
 

(Щезає).

Ф а у с т

(Падає додолу).

 
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
 

Хтось стукає у двері.

 
О смерть гірка!
Це йде мій помічник[14],
Докучливий сухий влазлúвець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!
 

Увіходить В а ґ н е р у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

В а ґ н е р

 
Даруйте, ви декламували;
Це з грецької трагедії, мабуть?
Це вміння має значення чимале,
І я б хотів його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодія
Повчитись часом може в лицедія.
 

Ф а у с т

 
Так, якщо й сам священик – лицедій;
Немало є між них такого крою.
 

В а ґ н е р

 
Ох! Ми живем здебільша самотою
І бачим світ хіба у день святний,
Немов крізь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – річ нелегка.
 

Ф а у с т

 
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире і буремне
Усі людські серця зруша.
А ви?.. Сидіть та компонуйте
З чужих об'їдків розмазню,
Та в попілець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то дýрні й діти
З вас подивують інший раз;
Але шкода серцями володіти,
Коли немає серця в вас.
 

В а ґ н е р

 
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.
 

Ф а у с т

 
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливі блазні!
Як розум є в твоїх речах,
То будуть без окрас виразні,
Бо для правдивих мудреців
Не треба вишуканих слів.
Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,
Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —
То вітер лиш, що десь між верховіть
Сухим осіннім листям шарудить.
 

В а ґ н е р

 
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговічні!
Всі досліди мої критичні
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвіду набратись,
Щоб до самих джерел дістатись!
А там, дивись, на півшляху
Спіткаєш нагло смерть лиху.
 

Ф а у с т

 
Пергаменом жаги не вгамувати,
Не в нім свята, живуща течія;
Повік тобі на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.
 

В а ґ н е р

 
Пробачте, нам приємно завше
Побачить, дух часів прослідкувавши,
Які колись думки у мудреців були
І як далеко ми тепер вперед пішли.
 

Ф а у с т

 
Авжеж далеко, аж до зір!
В часи минулі не сяга наш зір:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часів», —
В тім лиш відбиток духу письмаків,
По суті, можем помічать ми.
Та писанина – то якесь страхіття,
Поглянувши, світ зá очі б тікав:
То – купа сміття, звалище лахміття,
А в кращім разі – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковій драмі.
 

В а ґ н е р

 
А світ? А людський ум і почуття?
Пізнати їх усякий з нас бажає.
 

Ф а у с т

 
А що ж «пізнати» означає?
Хто справжнім іменем назве дитя?
Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,
Та й ті провидці, серцем необачні,
Несли свої думки юрбі невдячній;
За те й палили, й розпинали їх…
Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,
Бо вже, дивіться, пізня ніч.
 

В а ґ н е р

 
А я ладен і цілу ніч не спати,
Аби вести із вами вчену річ.
Дозвольте й завтра, в великоднє свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – і знаю вже багато,
Але хотів би знати все.
 

(Виходить).

Ф а у с т

(сам)

 
Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, і тому радіє…
Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у істини свічадо
І поринув у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже, мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим…
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати – снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихідь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем,
І, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.
 
 
Фантазія почне свій смілий льот,
Об вічності черкаючися грані,
Та розмах той повужчає зарані
В мутному вирі часових незгод.
Вгніздиться в серці глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій,
Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,
Вода, вогонь, отрута, ніж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти…
Не рівня я богам, і знаю, що це так;
Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,
Що вплаз живе і землю риє-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хіба ж не пил то, з безлічі полиць
Злітаючи, мій мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрібниць
Мене в цім затхлім світі душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо мені у сотнях книг читати,
Що рід людський завжди і скрізь страждав,
А хто-не-хто і щастя міг зазнати?
 
 
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твій мозок, як і мій, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,
До правди рвавсь, і потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубці, колеса, кулі…
Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —
Та ви мені замка не відімкнули…
Бо, повна тайн і білим днем,
Природа не відслонить запинала,
І що вона тобі від духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом і важелем.
 
 
Ось інструмент ще батьківського вжитку,
До нього я ні разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармує без пожитку,
Від каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!
Що від батьків у спадок ти дістав,
Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.
Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,
А користь вся у тім, що хвиля може дати.
 
 
Та що там із кутка так вабить, ловить очі?
Чи в пляшечці тій криється магніт?
Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі
Проміння місячне, пробивши хащу віт.
Привіт тобі, фіале мій єдиний,
Утілення умілости людини,
Побожно я на стіл тебе здійму.
Вмістилище лагідних струй дрімотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слід господарю свойму.
Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,
Візьмусь за тебе – поривання вщухне,
Вгамується в душі бажань прибій;
До ніг мені безкрає, світле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалині засяє день новий.
Ось близиться вогненна колісниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефірний безмір звиться
До вищих сфер, де чистий чин сія.
Божиста розкіш, вічне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, від земного сонця без вагання,
Без жалкування відвернись!..
Дерзни вступити самохіть до брами,
Якої всяк уникнути б волів;
Ти мусиш зараз довести ділами,
Що честь людей – не менш, як міць богів;
Перед хмурнúм проваллям не дрижати,
Що в нім фантазія до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рішучий мужности здобутись,
Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.
 
 
Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляреві,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дідівських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли між них ти за столом кружляв.
Твій штучний карб аж очі в себе брав:
Усі той карб у віршах толкували,
А потім враз свій трунок випивали, —
Я не забув і досі тих забав…
Та не мінятимусь з сусідами тобою,
Не мудруватиму над хитрою різьбою,
Бо іншого пиття собі надбав.
В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останній раз, самотній і печальний,
Вітаю ранок я, що тайно засвітав!
 

(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів).

Х о р   а н г е л і в

 
Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими,
Грішними путами,
Мир вам з небес!
 

Ф а у с т

 
Що то за гомін, що за світлий дзвін
Від уст відводить чашу ненадпиту?
То дзвонів гук; чи не вістує він
День Великодній змученому світу?
Ви, хори, почали уже той втішний спів,
Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів
Потвердженням Нового Заповіту?
 

Х о р   ж і н о к

 
Миром пашистим
Ми полили його,
Саваном чистим
Ми повили його;
В гріб положили
Тіло його святе…
Як же з могили
Зник ти, Христе?
 

Х о р   а н г е л і в

 
Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнії,
Серцем покірнії,
В іспитах вірнії, —
Ви спасетесь!
 

Ф а у с т

 
Небесна вість любові й миру,
За чим прийшла в оселю сіру?
Лети туди, де є лагідні почуття.
Я чую вість, але утратив віру[15].
А чудо – віри вкохане дитя.
У сфери ті, звідкіль той спів лунає,
Мені заказано політ;
Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,
І знов мене він до життя вертає.
Колись, було, в суботній тишині
Небес цілунок мариться мені,
І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,
І я горю в екстазі молитовнім;
І йду, було, у поле, в ліс,
У тузі солодко-бентежній,
І розливаюсь морем сліз,
І світ встає в мені безмежний!
Так згадую я час дитячих забавóк
І щастя свят весни, свобідне і безкрає,
І спогад любий цей мене вже не пускає
Зробить останній, грізний крок.
Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!
Сльоза біжить… О земле, знову твій я!
 

Х о р   у ч н і в

 
Землю покинув він,
Вставши із тліні,
Вгору полинув він
В слави промінні.
Він в небесах ясних,
Там йому стать, радіть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпіть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втішив
Щастям твоїм!
 

Х о р   а н г е л і в

 
Христос воскрес,
Смертію смерть зборов!
Вільний від зла оков,
Рад мир увесь!
Хто його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближніх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну віститиме, —
З тим буде Божий Син,
З тим буде він!
 
ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ[16]

Ю р б и   л ю д е й, що вийшли гуляти за місто.

Г у р т   п і д м а й с т р і в

 
Із нами хочете? Ходім!
 

Д р у г и й   г у р т

 
Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.
 

П е р ш і

 
А ми до млину водяного.
 

О д и н   п і д м а й с т е р

 
Я раджу вам до Доброї Води.
 

Д р у г и й

 
Коли ж негарна там дорога!
 

Д р у г и й   г у р т

 
А ти?
 

Т р е т і й

 
Куди вони, і я туди.
 

Ч е т в е р т и й

 
Ходім у слободу, там гулянки на диво,
Дівчата гарні, і незгірше пиво,
І хлопці б'ючі, хоч куди.
 

П' я т и й

 
Диви, яка палка натура!
Чи втретє засвербіла шкура?
Ти не заманиш більш мене туди.
 

Н а й м и ч к а

 
Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.
 

Д р у г а

 
Та він десь тут, ходім до тих осокорин.
 

П е р ш а

 
Мені нема з того корúсті,
Бо ж горнеться до тебе він,
З тобою тільки і танцює…
Мене те щастя не хвилює!
 

Д р у г а

 
Та він там буде не один,
Казав, що прийде і блондин.
 

Ш к о л я р[17]

 
Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!
Гайда слідом, підчепим хто яку.
Хмільного пива дзбан, кріпкий тютюн до люльки
Та дівка при бокý – оце нам до смаку.
 

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

 
Нівроку, хлопці дженджуристі,
Та легковажні, просто жах:
Де б погулять в пристойнім товаристві —
Так ні, побігли по дівкáх.
 

Д р у г и й   ш к о л я р

(до першого)

 
Стривай, ще дві ідуть за нами,
Дівчата ладні, чепурні;
Одна – моя сусідка саме,
І страх до любості мені.
Дивись, як ніжками дрібочуть,
Напевно, нас догнати хочуть.
 

П е р ш и й

 
Ні, пане-брате! Щó нам чепурні!
Біжім, не даймо зникнуть дичині.
Ті рученьки, що в будень працю люблять,
В недільний день найкраще приголублять.
 

М і щ а н и н

 
Ні, новий бургомістр не радує мене,
Як на посаду став, так зразу кирпу гне!
А місту з нього мало послуг, —
Що день, то гірше справи йдуть,
Що час, то збільшується послух,
Що раз, то більше з нас деруть.
 

С т а р е ц ь – л і р н и к

(співає)

 
Пани кохані, любі пáні,
Мої рум'яні, пишно вбрані!
Учуйте голос слізний мій,
Запоможіть в нужді гіркій!
Нехай недарма буду грати!
Блаженний той, хто може дати…
Хай ради празника і ми
Повеселимся між людьми.
 

Д р у г и й   м і щ а н и н

 
Люблю я над усе в неділю а чи в свято
Послухати про війни та бої;
В Туреччині, – десь є такі краї, —
Народи ріжуться завзято.
Стоїш собі із кухлем край вікна,
А по ріці човни проходять рівномірно;
Так весело святковий день мина,
І йдеш додому тихо й мирно.
 

Т р е т і й   м і щ а н и н

 
Еге ж, сусіде, й я за те,
Хай б'ються там собі на лихо,
Хай світ перевертом іде,
Аби у нас було все тихо.
 

С т а р а   б а б а

(до дівчат-городянок)

 
Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!
У вас не закохатись годі!
Бабуся стане вам в пригоді —
Чи ворожить, чи вилити пристріт.
 

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

 
Не йди, Аґато, до старої відьми,
Не станем тут із нею говорить ми;
Та, знаєш, в неї в новорічну ніч
Я судженого бачила навіч.
 

Д р у г а

 
Та і мені вона гадала,
Його в кришталі показала:
Військовий, смілий, гарний на виду, —
Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.
 

С о л д а т и

 
Кріпкії зáмки —
Мури зубчаті,
Пишні дівчата,
Ще й гордуваті —
Здобич солдата!
Красна в нас плата
За смíливий труд!
 
 
Завше ми радо
Йдем за трубою,
Як до утіхи,
Так і до бою.
Любо нам жити,
Мило нам битись,
Замки й дівчата
Мусять скоритись.
 
 
Красна в нас плата
За сміливий труд!
Візьмуть солдати
Й далі ідуть.
 

Ф а у с т  і  В а ґ н е р.

Ф а у с т

 
Від криги звільнив закуті хвилі
Ясної весни животворний зір;
Полів зеленіє весела шир;
Стара зима у люті безсилій.
Втекла до схову суворих гір
І посилає подеколи звідти
Зернистого снігу спізнілу стягу,
Що зникне вмить на зеленім лугу,
Бо білого сонце не хоче терпіти;
Всюди буяє ріст і цвітіння,
Все одягає барвне одіння,
І як немає квіток ще тут,
То їх замінює вбраний люд.
З гірки цієї обернися
І на місто подивися:
Як із темрявих воріт
Весело висипав люд, мов цвіт.
Сонце всіх їх радо віта:
Це ж бо день воскресіння Христа,
Та й самі вони з мертвих встали,
Вийшли з тісних, ядушних домів,
Кинули темні горища й підвали,
Стіни гнітючі майстерень, цехів,
Вирвались з вулиць щемких оков,
Із святобливого смерку церков —
Вийшли всі до світла яснóго!
Глянь-бо, глянь, народу якого
Розійшлось по садах, по полях,
А ріка тече розлого,
Вся в веселих, рухливих човнах.
Од берега, до краю повен,
Одчалює останній човен;
Навіть з далекої гори
Убрань мигочуть кольорú
А он – селян святкові зграї,
Тут люди раді, як у раї,
І скрізь один лунає крик:
Ось тут я справді чоловік!
 

В а ґ н е р

 
Шановний докторе, із вами
Приємно й корисно пройтись;
А сам би я не зміг гулять між мугирями,
Бо грубости я не виношу скрізь.
Цей крик і зик, скрипки, скраклі
Для мене зроду ненависні:
Так репетують, мов їх гонять духи злі,
І це в них гра, і це в них пісня!
 

С е л я н и

(танцюють і співають під липами)

 
Ой пастушок прибравсь в танок,
На жупанку – стрічок, квіток —
Як мак той, процвітає…
Під липою гульня вже йде,
І всі танцюють, аж гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає.
 
 
Ось пастушок прискорив крок,
Та шусть в гурток, та до дівок,
І вже одну штовхає…
Та обертається мерщій:
«Агій, дурний, який швидкий —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Звичáю мов не знає!»
 
 
Та пастушок її в кружок,
Направо стриб, наліво скок —
Плахіття тільки має!
Розчервонілись – аж горять,
Втомились – сіли спочивать,
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Він дівку підмовляє.
 
 
«Ой пастушок, голубчичок!
Слова ж твої, як той медок,
А не зведеш, буває?»
А він її у гай веде,
З-під липи ж їм танець гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинає…
 

С т а р и й   с е л я н и н

1Написана 1797 р., коли Ґете після багаторічної перерви знову вернувся до роботи над «Фаустом». Присвята звернена не стільки до читача, скільки до призабутих образів трагедії, «туманних постатей», що являлись поетові ще в дні юності і нині знов оволодівають його уявою, вимагаючи собі втілення. (Тут і далі прим. М. Лукаша, 1968 р.)
2Пісень моїх не чують ніжні душі, / Що слухали пісні юнацьких днів… – З поетових друзів, що слухали перші сцени «Фауста», одні на цей час уже померли (сестра Корнелія, письменники Мерк, Ленц), інші жили далеко від Ґете або відцурались його (письменники Клопшток, Клінґер, Гердер, філософ-ідеаліст Якобі).
3Написаний теж 1797 р. не без впливу драми стародавньо-індуського поета Калідаси «Сакунтала». Разом з тим у «Пролозі» знайшов відображення досвід Ґете як театрального директора, а також його погляди на мистецтво взагалі. В цей час Ґете вважав, що справжній художній твір виникає як рівнодійна трьох сил: генія (поет), мистецтва як уміння (комік) і мистецтва як ремесла (директор). Фігура коміка дечим натякає на образ Мефістофеля, поет багато в чому нагадує Фауста.
4…Із неба через землю в пекло. – Мається на увазі не шлях Фауста згідно з відомою середньовічною легендою, а широта задуму трагедії.
5Написано близько 1800 р. Як указував сам Ґете, цей пролог навіяний аналогічною сценою в біблійній книзі Іова, де диявол спокушає людину з божої волі. Ім’я Мефістофеля запозичене з народної легенди; етимологія його неясна. Пропонувались тлумачення: мефізтофель (євр.) – руїнник-брехун; ме-фаусто-філес (грецьк.) – не Фауста друг, тощо.
6Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер… – Поняття гармонії сфер запозичено з учення піфагорійців, згідно з яким число, як суть буття, лежить в основі як музики, так і всієї світобудови. Пор. першу дію другої частини трагедії, де громохкий гомін вістує схід сонця.
7…Нехай тоді плазує у пилу, / Як та змія, моя тітуся. – Згідно з біблійним міфом, диявол спокусив Єву й Адама в образі змії, за що Бог прирік їй «плазувати на животі і їсти землю до кінця віку».
8Сцена складається з двох частин, написаних у різний час: перший монолог, викликання духа і діалог з Ваґнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.
9У цих мальованих шибках / Небесний світ – і той зачах! – В готичних будівлях часто застосовувались кольорові шибки.
10– Цей Нострадамів віщий твір / Тобі відкриє таїну. – Нострадам (точніше, Мішель де Нотр Дам) – сучасник історичного Фауста, лейб-медик і астролог французького короля Карла IX, автор відомих пророцтв (1503–1556).
11Розкриває книгу і бачить знак макрокосму. – Згідно з містично-кабалістичним «ученням» існує три світи: елементарний (стихійний, матеріальний), небесний і наднебесний (духовий), що разом становлять великий світ – макрокосмос. Все, що є в однім із тих світів, має аналоги в двох інших, і всі три світи в постійній взаємодії, яку Ґете виразив тут у дусі давніх магів образами духів, що «в льоті стрічнім міняють кінви золоті». Знак макрокосму – шестикутна зірка.
12Тепер вбагнув я сенс премудрих слів: / «В світ духів можна прозирнути…» – Перевіршована цитата із Сведенборґа, шведського натураліста й містика (1688–1772), «вчення» якого було дуже популярне наприкінці XVIII ст. Згідно з цим «ученням», потойбічний світ складається з об’єднань духів, які населяють різні стихії; духовидці можуть спілкуватися з духами лише певної доступної для них сфери, і то при умові досягнення ними вищої міри моральної досконалості. Ґете як учений неодноразово виступав проти спіритизму Сведенборґа, але у «Фаусті» він у ряді місць використовує деякі його положення як поетичні образи для змалювання т. зв. «потойбічного світу».
13…Ткання мінливе, / Життя бурхливе… – У Ґете часто зустрічається образ природи як велетенського ткацького верстата. Німецьке слово weben (ткати) може значити також «снувати», «ширяти»; Ґете вживає його на означення всякого стихійного ритмічного руху.
14О смерть гірка! Це йде мій помічник… – Учень, асистент і воднораз служник професора (фамулюс), звичайно з числа студентів.
15Я чую вість, але утратив віру. – Фауста стримує від самогубства не віра, а спогади щасливого дитинства і передусім почуття єдності з народом.
16Сцена написана приблизно 1800–1801 рр.
17Школяр – тут у значенні студент.