Ворог народу

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Вероніки Гладкої, Катерини Корякіної

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Ворог народу
Комедія на 5 дій

ДІЙОВІ ОСОБИ

Лікар Томас Стокман – курортний лікар

Фру Стокман – його дружина

Петра – їхня донька, учителька

Ейліф, Мартен – їхні сини

Петер Стокман – старший брат лікаря, бурмістр, начальник поліції, голова Курортної управи тощо

Мартен Кийл – названий батько Фру Стокман, власник чинбарні^[1]

Говстад – редактор «Народного Вісника»

Білінг – працівник газети

Капітан Горстер

Друкар Аслаксен

Люди на сході, чоловіки всякого стану, кілька жінок і юрба школярів. Дія відбувається в приморському місті, у південній Норвегії.

Дія перша

Вечір. Вітальня в будинку лікаря. Не багато, але гарно прибрана й мебльована кімната. У боковій стіні праворуч – двоє дверей. Перші двері до кабінету лікаря, а другі – до передпокою. На протилежній стіні навпроти дверей до передпокою двері до інших кімнат. Посеред стіни – грубка. Ближче до авансцени – канапа, над нею – люстро. Перед канапою – овальний стіл, застелений килимом. На столі горить під абажуром лампа. У глибині сцени відчинені двері до їдальні. Видно накритий стіл, посеред столу – лампа. Білінг із серветкою за коміром сидить за столом, Фру Стокман стоїть і простягає йому таріль з великим кавалком ростбіфа. За столом більше нікого нема. Посуд на столі розкиданий без ладу, як буває після того, як скінчили їсти.

Фру Стокман. Ви спізнились на цілу годину, пане Білінгу, і тепер вам доведеться задовольнитись холодним м’ясом.

Білінг. Чудове м’ясо, смачне просто надзвичайно!

Фру Стокман. Ви знаєте, як точно Стокман дотримується певних годин для їжі.

Білінг. А для мене це не має значіння. Мені навіть здається все смачніше, коли я сиджу отак і їм зовсім один, і ніхто мені не заважає.

Фру Стокман. Так, так, якщо від цього вам здається смачніше, то… (Дослухається). А от, мабуть, і Говстад також.

Білінг. Може бути.

Заходить бурмістр Стокман. Він у пальті, форменому кашкеті й із палицею.

Бурмістр. Добридень.

Фру Стокман(заходить до вітальні). А, доброго здоров’я? Це ви! Дуже приємно, що ви зазирнули до нас.

Бурмістр. Ішов повз вас і… (кинувши погляд у їдальню). Але у вас, я бачу, гості.

Фру Стокман(трохи зніяковівши). Ні, зовсім ні. Це випадково. (Поквапливо). Може ви зайдете туди й також з’їсте кавалочок?

Бурмістр. Я? Ні, дуже вдячний. Гаряча страва увечері! Нехай бог боронить!.. це не для мого шлунку.

Фру Стокман. Ну, один раз…

Бурмістр. Ні, ні, дякую! Я не зраджу свого чайку з бутербродом. Зрештою, воно здоровіше так, так і… ощадніше.

Фру Стокман(усміхаючись). Не думайте, будь ласка, що ми з Томасом якісь марнотрати.

Бурмістр. Ви, братова, ні. Я собі цього і в голову не кладу. (Показує на кабінет лікаря). Його, мабуть, нема дома?

Фру Стокман. Ні, вийшов із хлопцями трохи проходитись, поївши.

Бурмістр. Думають, що це добре для здоров’я? (Прислухається). А ось і він!..

Фру Стокман. Ні, це не він. (Стукають у двері). Прошу. (З передпокою входить редактор Говстад).

Фру Стокман. А, це пан Говстад, що?..

Говстад. Прошу вибачити. Мене затримали в друкарні. Добрий вечір, пане бурмістре.

Бурмістр(вітається холодно). Пан редактор. У справі, мабуть?

Говстад. Почасти. Дещо мусить пройти в газеті.

Бурмістр. Можу собі це уявити. Мій брат, кажуть, надто ретельний працівник «Народного Вісника».

Говстад. Так, він іноді дозволяє собі написати у «Віснику», якщо йому треба сказати правдиве слово про те чи про те.

Фру Стокман(до Говстада). Може, зайдете?.. (Показує на їдальню).

Бурмістр. Та ні, я зовсім не закидаю йому, що він пише для такого кола читачів, де можна сподіватись знайти відгук. А крім того, я особисто не маю ні найменшої підстави почувати якусь неприязнь до вашої газети, пане Говстаде.

Говстад. Мені здавалось би, що так.

Бурмістр. Проте загалом у нашому місті панує прекрасний дух толерантності… справжній здоровий громадянський дух. Видима річ, це через те, що всіх нас єднає одна велика спільна справа – справа, що однаково високою мірою торкається всіх добродумних громадян.

Говстад. Водолікарня, так?

Бурмістр. Якраз вона. Наша велика, нова, розкішна водолікарня. Зачекайте! Вона стане головною життьовою умовою для міста. Немає сумніву!

Фру Стокман. Те саме каже й Томас.

Бурмістр. Яке, справді, надзвичайне піднесення в наших місцях уже за ці два роки! У людей завелися гроші, почалося життя, рух. Будівлі та земельні ділянки йдуть у гроші щодня.

Говстад. Безробіття меншає.

Бурмістр. Так, і це також. Тягар опіки над бідарями, що лежав на заможних класах, став далеко легший, і далі чимраз легшатиме – якщо тільки цей рік випаде справді добре поліття й прибуде багато приїжджих, багато хворих, що рознесуть славу про наш курорт.

Говстад. Я чув, що є чималі надії на це.

Бурмістр. Авжеж, уже можна помітити дуже сприятливі ознаки. Щодня приходять запити про приміщення тощо.

Говстад. Ого, то виходить, що стаття лікаря саме на часі.

Бурмістр. Він знов щось написав?

Говстад. Ні, він писав зимою. Він рекомендує курорт і спиняється на сприятливих гігієнічних обставинах тутешньої місцевості. Але тоді я затримав її.

Бурмістр. Так? Мабуть, якась перешкода?

Говстад. Ні, ні, нічого подібного. Я тільки подумав, що краще почекати до кінця весни, коли люди починають думати про те, як і де відпочити влітку.

Бурмістр. Дуже розумно. Надзвичайно розумно, пане Говстаде.

Фру Стокман. Коли справа йде за курорт, то Томас стає справді невтомний.

Бурмістр. Ну, на те він тут служить за лікаря.

Говстад. Звісно, а до того ще він же перший і утворив його.

Бурмістр. Він? Он як! Та й мені не раз доводилось чути, що деякі люди такої самої думки. Проте я все-таки гадав би, що й мені належить скромна частина участі в цьому підприємстві.

Фру Стокман. Томас це завжди говорить.

Говстад. Хто ж може це заперечувати, пане бурмістре? Ви пустили в рух усе діло й провели його в життя. Це ми всі знаємо. Я хотів тільки сказати, що перша ідея йшла від лікаря.

Бурмістр. Так, щодо ідеї, то їх колись було чимало в мого брата, на жаль. Але щоб пустити будь-що в діло, потрібні люди іншого ґатунку, пане Говстаде, я гадав би, що тут, у цьому домі, принаймні…

Фру Стокман. Але, милий брате…

Говстад. Як може пан бурмістр?..

Фру Стокман. Ходіть но попоїжте чого-небудь, пане Говстаде, а тим часом і мій чоловік надійде.

Говстад. Дякую. Хіба маленький шматочок. (Іде до їдальні).

Бурмістр. Дивна річ!.. Ці люди з селян ніяк не можуть позбутись своєї нетактовності.

Фру Стокман. Ну, чи варто звертати на це увагу? Хіба ви не можете поділити з Томасом цю честь по-братерському.

Бурмістр. Здавалось би, що так, але видимо не кожен погоджується на це.

Фру Стокман. Ну, що там казати? Ви з Томасом надзвичайно сходитесь у всьому. (Прислухається). А ось і він. (Іде й відчиняє двері до передпокою).

Лікар Стокман(зі сміхом і галасом). Дивись, ось тобі гість, Катрін. Хіба не приємно? Ну? Прошу, капітане Горстер, вішайте своє пальто. Що? Без пальта?.. Так?.. Подумай, Катрін, я забрав його на вулиці… йти не хотів.

Горстер заходить і вітається з господинею.

Лікар Стокман(на порозі). Заходьте ж, хлопці. Що ти думаєш? Знову голодні. Ходіть сюди, капітане Горстере, покуштуйте зараз ростбіфа… (Тягне Горстера до їдальні. Ейліф і Мартен ідуть також туди).

Фру Стокман. Томасе, чи ж ти не бачиш?

Лікар Стокман(обертається на порозі). А, це ти, Петере! (Підходить і простягає йому руку). Дуже, дуже приємно!

Бурмістр. На жаль, мені треба за хвилину йти…

Лікар Стокман. Дурниці. Зараз подадуть на стіл пунш. Ти не забула за пунш, Катрін?

Фру Стокман. Ну, звісно, ні. Вода вже й кипить. (Виходить до їдальні).

Бурмістр. І пунш також?

Лікар Стокман. Ти тільки сідай, і тоді побачиш, як у нас буде добре.

Бурмістр. Дякую. Я ніколи не беру участи ні в яких бенкетах із пуншем.

Лікар Стокман. Та це ж зовсім і не бенкет.

Бурмістр. Мені здається, проте… (Дивиться у їдальню). Навіть дивно, як вони можуть проглинути стільки їжі.

Лікар Стокман(потирає руки). Так, а хіба не втішно дивитись, як молодь їсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, їм треба їсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повинні будуть підбивати запарку майбутнього, Петере.

Бурмістр. А дозволь тебе запитати, що це їм доведеться підбивати, як ти висловлюєшся?

Лікар Стокман. Ну, про це ти дізнаєшся від молоді… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двоє таких старих чиряків, як ми з тобою…

Бурмістр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…

Лікар Стокман. А ти, Петере, не розумій усього буквально. Повинен тобі сказати, що на душі мені так приємно, так радісно! Серед цього життя, що пускає нові паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудові часи, коли ми живем! Навколо нас здіймається неначе новий світ!

Бурмістр. Невже тобі так справді здається?

Лікар Стокман. Ти, звісно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти ціле своє життя прожив тут, через те й вражіння в тебе слабше. А я перебув усі ці довгі роки на півночі, у своєму глухому кутку, де я майже не бачив чужого обличчя, не чув живого слова – отже, на мене тут усе впливає так, ніби я перенісся до центра багатолюдного світового міста.

Бурмістр. Гм… Світового міста…

Лікар Стокман. Я добре знаю, що проти багатьох інших місць тутешні обставини мізерні. Але тут життя, надії на майбутнє, сила-силенна завдань, що задля них варто працювати й варто змагатись. А це головне. (Кричить). Катрін, листоноші не було?

Фру Стокман(з їдальні). Ні, не було нікого.

Лікар Стокман. І до цього всього – чималий заробіток, Петере. Коли поживеш надголодь, як ото ми жили, то навчишся цінувати й це.

Бурмістр. Боже мій!

Лікар Стокман. Ти ж не можеш зрозуміти, що там, на півночі, нам доводилось дуже скрутно. А тепер можемо жити ніби якісь лорди. Сьогодні, приміром, у нас був на обід ростбіф, і на вечерю його лишилось. Хочеш покуштувати кавалочок? Може, хоч показати тобі?

Бурмістр. Ні, ні, у жодному разі!

Лікар Стокман. Ну, тоді йди сюди. Бачиш, ми купили килима на стіл.

Бурмістр. Еге, я вже помітив його.

Лікар Стокман. І ковпака на лампу бачиш? На все це заощадила гроші Катрін. Кімната зразу стала затишніша, тобі не здається? Стань ось тут… ні, ні, не так. Сюди… бачиш, коли таке густе світло падає… Справді, мені здається, що все дуже елегантно. Що ти скажеш?

Бурмістр. Так, коли людина може дозволити собі подібні розкоші…

Лікар Стокман. Авжеж, тепер я можу собі це дозволити. Катрін каже, що я заробляю майже стільки, скільки нам треба.

Бурмістр. Майже!.. Так!..

Лікар Стокман. Але ж людина науки може дозволити собі. Я певен, що звичайний амтман^[2] проживає на рік куди більше за мене.

Бурмістр. Цілком вірю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магістрату.

Лікар Стокман. Візьмім звичайного комерсанта. Такі люди витрачають далеко більше за мене.

Бурмістр. Авжеж, так уже воно ведеться.

Лікар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нічого не витрачаю на непотрібне, Петере. Але я не думаю, що я мушу відмовляти собі втіхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидів так довго далеко від життя, і тепер почуваю справжню потребу бути в товаристві молодих бадьорих, людей, веселих, вільних у своїх думках, охочих працювати. І всі вони такі, оті, що там сидять і їдять собі на здоров’я. Мені хотілось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.

Бурмістр. А, я забув: Говстад сказав мені, що хоче надрукувати тепер твою статтю.

Лікар Стокман. Мою статтю?

Бурмістр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.

Лікар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати її.

Бурмістр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушніший час для неї.

Лікар Стокман. Так, ти, може, й маєш рацію. У звичайних обставинах. (Ходить по кімнаті).

Бурмістр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперішніх обставинах?

Лікар Стокман(спиняється). Петере, даю слово, що не можу нічого сказати тобі цієї хвилини, і взагалі сьогодні не можу. У теперішніх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нічогісінько. Дуже можливо, що це тільки моя уява.

Бурмістр. Повинен признатись, що твої слова звучать дуже загадково. Хіба є щось таке, що може трапитись і про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортної Управи…

Лікар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.

Бурмістр. Боронь Боже! Я зовсім не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тільки я рішуче наполягаю на тому, щоб усі заходи обмірковувати й переводити в життя діловим шляхом і через призначених на це офіційних осіб. Я не можу дозволити ніяких манівців і підходів із заднього ходу.

Лікар Стокман. А що, я вживаю таких заходів?

Бурмістр. У будь-якому разі ти маєш вроджений нахил іти своїм власним шляхом. У добре впорядженому суспільстві це майже така сама недозволенна річ. Окремі особи мусять коритися цілому суспільству, або, правильніше сказати, коритися владі, що стоїть на варті його добробуту.

Лікар Стокман. Дуже може бути. Але мені що до цього?

Бурмістр. Це те, чого ти, мій любий Томасе, ніколи не хотів розуміти. Але стережись: чи рано, чи пізно, а тобі доведеться колись розплачуватись за це. Я тобі кажу це тепер. Прощай!

Лікар Стокман. Та ти що, збожеволів!.. Ти зовсім не туди влучив.

Бурмістр. Зо мною цього не трапляється. А крім того, я дуже просив би тебе відзводити мене від… (Уклоняється в бік їдальні). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).

Фру Стокман(заходить до вітальні). Пішов?

Лікар Стокман. Пішов, уяви собі, і зовсім оскаженівши.

Фру Стокман. Але, милий Томасе, що ти йому знову зробив?

Лікар Стокман. Та нічогісінько! Не може ж він вимагати, щоб я дав йому звіт передчасно.

Фру Стокман. А який ти йому звіт повинен дати?

Лікар Стокман. Гм… це вже, нехай буде тим часом моя справа, Катрін. Але дивно, чому це й досі немає листоноші?

Говстад, Білінг й Горстер підводяться з-за столу й переходять до вітальні. Трохи згодом виходять також Ейліф і Мартен.

Білінг(потягуючись). Щоб я так жив, але після такої вечері почуваєш себе новою людиною.

Говстад. А бурмістр у не дуже приємному настрої сьогодні?

Лікар Стокман. Це від шлунку. Він у нього кепсько травить.

Говстад. А надто кепсько травить він нас та «Народний Вісник».

Фру Стокман. А мені здалося, що у вас із ним непогані стосунки.

Говстад. Так, але це тільки замирення.

Білінг. Якраз це слово визначає цілком становище.

Лікар Стокман. Не забувайте, що бідолашний Петерт самотня людина. Він не має родинного вогнища, де він почував би себе тепло й затишно. Тільки справи, самі справи. А до того ще ця клята, ріденька, чайна водичка, що він її вливає в себе весь час. Ну, хлопці, присувайте стільці до столу. Катрін, нам дадуть сюди пуншу?

Фру Стокман(іде до їдальні). Зараз несу.

Лікар Стокман. Сідайте до мене сюди на канапу, капітане Горстере. Такий рідкий гість, як ви… Прошу, присувайтесь, друзі мої.

Чоловіки сідають коло столу. Фру Стокман приносить тацю, де стоїть спиртівка, склянки, карафи й інше начиння.

Фру Стокман. Ну, ось вам. Це арак, це ром, а ось коньяк. Нехай кожен сам себе частує.

Лікар Стокман(бере склянку). Це ми будемо самі. (Приготовляють пунш). А цигари? Ейліфе, ти, здається, знаєш, де стоїть скринька. А ти, Мартене, принеси мою люльку. (Хлопці заходять до кімнати праворуч). Я підозрюю, що Ейліф часом бере в мене цигари, але вдаю, що нічого не бачу. (Кричить). І мою ярмулку, Мартене. Катрін, може ти скажеш йому, де я поклав її? А, він уже знайшов. (Хлопці приносять усе, що їм загадано). Прошу, друзі мої… А я, знаєте, не хочу зрадити своєї люлечки. Оця сама чимало поїздила зо мною в негоди й хуртовини там на півночі.. (Цокається). Будьте здорові! Проте, далеко приємніше посидіти так спокійно й затишно!..

Фру Стокман(сидить і плете). Незабаром виряджаєтесь, капітане Горстере?

Капітан Горстер. Авжеж, того тижня, сподіваюсь, усе буде готове.

Фру Стокман. В Америку?

Капітан Горстер. Так, мабуть.

Білінг. Виходить, ви не візьмете участі у виборах нового голови?

Капітан Горстер. А хіба мають бути нові вибори?

Білінг. Ви навіть не знаєте?

Капітан Горстер. Я не втручаюсь у такі справи.

Білінг. Але ж ви цікавитесь громадськими справами?

Капітан Горстер. Ні, я не розуміюся на них.

Білінг. Однаково. У будь-якому разі в голосуванні повинен брати участь кожний.

Капітан Горстер. Навіть і ті, хто не може мати своєї думки? Навіть і ті?

Білінг. Не мати своєї думки? Що ви хочете цим сказати? Суспільство – те саме, що й судно. Стерном повинен керувати кожний.

Капітан Горстер. На суходолі може це й добре, але на морі – ні до чого.

Говстад. Дивно! Більшість моряків так мало цікавляться тим, що робиться на суходолі.

Білінг. Просто надзвичайно.

Лікар Стокман. Моряки, як ті перелітні птахи. Вони почувають себе однаково вдома і на півдні, і на півночі. А нам, не таким як вони, доводиться через те бути ще енергійнішими, пане Говстаде. Що сьогодні у «Віснику» є що-небудь таке загально корисне?

Говстад. Про міські справи – нічого. Завтра я хочу розмістити вашу статтю.

Лікар Стокман. А, чорт, цю статтю. Слухайте но, може, б ви зачекали з нею?

Говстад. Зачекати? А саме й місце є, і, як мені здається, тепер саме вона на часі.

Лікар Стокман. Так, так. Може ви й маєте слушність. А проте трошечки зачекайте. Я потім усе вам поясню.

З передпокою входить Петра. Вона в капелюсі, у пальті, і під пахвою тримає зшитки.

Петра. Добрий вечір.

Лікар Стокман. Добрий вечір, Петро, це ти?

Усі присутні вітаються. Петра кладе свої книжки й усі речі на стілець коло дверей.

Петра. От, сидять собі, й тішаться, а я бігаю й працюю.

Лікар Стокман. Ну, іди й тішся й ти з нами.

Білінг. Виполоскати вам склянку?

Петра. Дякую, я краще сама. Ви занадто енергійно це робите. Тату, у мене лист тобі є. (Іде до стільця, де лежать її речі).

Лікар Стокман. Лист? Від кого?

Петра(шукає в пальті, у кишені). Я взяла його в листоноші, коли виходила з дому.

Лікар Стокман(підводиться й підходить до неї). І ти зараз тільки оце несеш його мені?

Петра. Мені, далебі, ніколи було знову бігти нагору. Будь ласка, ось він.

Лікар Стокман. Дай подивитися, дай, моя дитино. (Дивиться на адресу). Так, цілком так.

Фру Стокман. Це той, що ти на нього так чекав, Томасе?

Лікар Стокман. Еге, той самий. Мені треба пройти до себе. Де мені взяти свічку, Катрін? У моїй кімнаті знову нема лампи?

Фру Стокман. Лампа стоїть і горить на твоєму письмовому столі.

Лікар Стокман. Ну, добре! – прошу вибачити, я на хвилину. (Виходить у кімнату праворуч).

Петра. Що це може бути, мамо?

Фру Стокман. Не знаю. Останніми днями він часто питав про листоношу.

Білінг. Може якийсь пацієнт з іншого міста?

Петра. Бідний тато, у нього незабаром буде мало роботи. (Миє собі склянку). А це, мабуть, смачне!

Говстад. У вас була сьогодні лекція також і у вечірній школі?

Петра(надпиваючи зі склянки). Дві години.

Говстад. А вранці чотири години в Інституті?

Петра(сідає коло дверей). П’ять годин.

Говстад. А ввечері ще мусите виправляти зшитки?

Петра. Еге. Он лежить їх ціла купа.

Капітан Горстер. У вас також, я бачу, роботи по вуха?

Петра. Авжеж, але це добре! Така потім приємна втома.

Білінг. Вам подобається?

Петра. Атож. І спиться так добре.

Мартен. Ти, мабуть, багато нагрішила, Петро?

Петра. Нагрішила?

Мартен. Авжеж, коли ти так багато працюєш. Пан Рерлюнд каже, що праця – це є кара за наші гріхи.

Ейліф. Який же ти дурень, коли віриш таким речам.

Фру Стокман. Тихше, тихше, Ейліфе.

Білінг(сміється). Це чудово!

Говстад. А ви не хотіли б багато працювати, Мартене?

Мартен. Не хотів би.

Говстад. Ким би ви хотіли бути в житті?

Мартен. Найкраще бути вікінгом.

Ейліф. Але тоді ти мусів би стати поганином?

Мартен. То що? І став би поганином.

Білінг. Я з тобою цілком згоден, Мартене. Я те саме кажу.

Фру Стокман(киває до нього). Ну, ви цього, звісно, не кажете, пане Білінгу?

Білінг. Щоб я так жив. Я поганин, і пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усі ми станемо поганами.

Мартен. І тоді можна буде робити все, що захочемо?

Білінг. Ну, бач, Мартене…

Фру Стокман. Хлопці, ідіть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?

Ейліф. Я ще міг би на годину лишитись.

Фру Стокман. Ні, ти також. Ідіть обидва.

Хлопці прощаються й виходять у кімнату ліворуч.

Говстад. Ви гадаєте, що хлопцям не варто слухати таких речей?

Фру Стокман. Не знаю. Мені це не подобається.

Петра. Але ж, мамо, мені здається, що це просто дико з твого боку.

Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тільки мені не подобається. Принаймні, не в мене вдома.

Петра. І вдома, і в школі стільки неправди. Удома треба мовчати, а в школі – брехати дітям.

Капітан Горстер. Ви примушені брехати?

Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити їх багато дечого такого, у що самі ми не віримо.

Білінг. Так, це безперечно.

Петра. Коли б я мала засоби, то я відкрила б свою власну школу, і в мене все було б інакше.

Білінг. Та що там засоби…

Капітан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справді про це думаєте, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоїть майже порожній. У нижньому поверсі дуже велика їдальня…

Петра(сміється). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нічого не вийде.

Говстад. О, ні! Фрекен Петра, я гадаю, ймовірніше, перейде до нас, до тих, що працюють у газеті. А, до речі, чи встигли ви переглянути те англійське оповідання, що ви обіцяли перекласти для нас?

Петра. Ще ні, але ви отримаєте його, коли треба.

Лікар Стокман виходить зі своєї кімнати з розкритим листом у руках.

Лікар Стокман(розмахуючи листом). Ну, можете мені повірити, коли я скажу, що в нас у місті буде новина.

Білінг. Новина?

Фру Стокман. Яка це новина?

Лікар Стокман. Видатне відкриття, Катрін.

Говстад. Відкриття?

Фру Стокман. І ти його зробив?

Лікар Стокман(ходить по кімнаті). Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, і кричать, що це все вигадки божевільної й безглуздої людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й міркуємо часом, як справжні сліпі кроти.

Говстад. Що ви цим хочете сказати, пане лікарю?

Лікар Стокман. Здається, усі ми тої думки, що наше місто – дуже здорова місцевість?

Говстад. Так, це відома річ.

Лікар Стокман. Навіть надзвичайно здорове місце – таке, що його цілком щиро можна рекомендувати й хворим, і здоровим людям.

Фру Стокман. Але, любий Томасе…

Лікар Стокман. Ми так і рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав і у «Народному Віснику», і у брошурах.

Говстад. Авжеж. Ну й що?

Лікар Стокман. Цю водолікарню називають головною артерією міста, його життєвим нервом, і біс його знає, як ще.

Білінг. Тріпотливим серцем міста, в урочисту хвилину дозволив я собі…

Лікар Стокман. Авжеж, і ще всяково. А чи знаєте ви, що направду являє собою ця величезна, розкішна, розхвалена лікарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаєте?

Говстад. Ні, що ж вона таке?

Фру Стокман. Що ж вона?

Лікар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.

Петра. Тату!

Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?

Говстад. Але, пане лікарю…

Білінг. Зовсім неймовірно!

Лікар Стокман. Водолікарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякає у воду, що йде по водогінних трубах до будівлі, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякає і в море.

Капітан Горстер. Там, де морські купальні?

Лікар Стокман. Еге, саме там!

Говстад. Але звідки ви це все знаєте, що говорите з такою певністю, пане лікарю?

Лікар Стокман. Я дослідив усі умови так старанно й так совісно, як тільки можна собі уявити. У мене давно вже зароїлись такі підозріння. Торік у нас були з’явились надзвичайні хвороби серед курортників – і тиф, і гастрит.

Фру Стокман. Так, так, були й такі.

Лікар Стокман. Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.

Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!

Лікар Стокман. Еге, можу сказати, Катрін, що я справді попрацював таки. Але мені бракувало потрібного приладдя, і я послав зразки і питної, і морської води до університету, щоб мати хімічний аналіз.

Говстад. І оце ви його отримали?

Лікар Стокман(показує лист). Ось він. Констатовано присутність у воді гнилявих речовин і бактерій у величезній кількості. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю і якщо всередину вживати, і зовні.

Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дійшов цього!

Лікар Стокман. Еге, ти цілком справедливо це можеш сказати.

Говстад. Що ж ви тепер маєте робити, пане лікарю?

Лікар Стокман. Рятувати, видима річ.

Говстад. То це ще можливо?

Лікар Стокман. Треба. А ні – то водолікарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немає потреби. Для мене цілком ясно, що треба зробити.

Фру Стокман. Любий Томасе, і ти все це таїв від нас?

Лікар Стокман. А то як же? Бігти містом і всім розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевільний.

Фру Стокман. Але навіть нам тут удома…

Лікар Стокман. Ні одній живій душі. Завтра вже можеш забігти до борсука…

Фру Стокман. Ну, Томасе…

Лікар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дідуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Він думає, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один він так думає, я вже помітив це. Ну, тепер добрі люди побачать… Так, побачать… (Ходить і тре руки). І що тоді здійметься в місті, Катрін! Ти собі й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогінну сітку.

Говстад(підводиться). Усю водогінну сітку?

Лікар Стокман. Авжеж. Зрозуміло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.

Петра. Отже, ти мав рацію!

Лікар Стокман. Еге, ти пам’ятаєш це, Петро? Я їм писав, коли вони заходжувались коло будівлі. Але тоді ніхто не хотів і слухати мене. Ну, й покажу ж я їм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповідь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цілий тиждень… Я сидів і чекав тільки на це. (Показує на лист). Тепер я її відішлю. (Іде до себе в кабінет і вертається з паперовим пакунком). Подивіться, аж чотири дрібно списані аркуші. Листа прикладено також. Газету, Катрін. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер віддай це їй… (тупає ногою)… ну, їй, ну, як її там, чорт знає. Віддай дівчині, нехай зараз же занесе до бурмістра.

Фру Стокман бере пакунок і виходить через їдальню.

Петра. Як ти думаєш, тату, що скаже дядько Петер?

Лікар Стокман. Що він скаже? У всякому разі він повинен тільки радіти, що така важлива істина випливла наверх.

Говстад. Дозвольте мені пустити в «Народному Віснику» маленьку замітку про ваше відкриття?

Лікар Стокман. Буду тільки дуже вдячний.

Говстад. Бажано, щоб людність була поінформована про це, і що швидше, то краще.

Лікар Стокман. Безперечно.

Фру Стокман(повертається). Вона вже пішла.

Білінг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в місті, пане лікарю.

Лікар Стокман(задоволений ходить по кімнаті). Ну, що там… Власне я нічого не зробив, тільки виконав свій обов’язок. Мені пощастило натрапити на скарб… от і все. Хоч, звісно…

Білінг. Як ви гадаєте, Говстаде, чи не повинно місто влаштувати Лікарові процесію з прапорами.

Говстад. У всякому разі я порушу про це мову.

Білінг. А я поговорю з Аслаксеном.

Лікар Стокман. Ні, любі друзі, покиньте ви це все. Я не хочу ніяких таких вигадок. Коли б Курортній Управі спало на думку надбавити мені за це утримання, та й то б я відмовився. Катрін, я кажу тобі, що не взяв би.

Фру Стокман. І цілком мав би слушність, Томасе.

Петра(підіймаючи склянку). За твоє здоров’я, тату!

Говстад і Білінг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лікарю!

Капітан Горстер(цокається з лікарем). Щоб це принесло вам тільки радість!

Лікар Стокман. Дякую, дякую, друзі мої… Душею радий… О, як утішно бути свідомим, що зробив щось корисне своєму рідному місту й своїм землякам. Ура, Катрін!

Обіймає її обома руками за шию й крутиться з нею по кімнаті. Фру Стокман кричить і відбивається. Сміх, оплески й крики: «Ура!» на честь лікаря. З дверей висуваються голови хлопчиків.