Щоденники 1913–1923 рр.

© Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад українською, 2000

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

* * *

1913

11 лютого. Читаючи коректуру «Вироку», виписую всі зв’язки, що з’ясувалися для мене в цій історії, як я бачу їх тепер. Зробити це потрібно, адже оповідання з’явилося з мене на світ, ніби внаслідок справжніх пологів, укрите брудом і слизом, і тільки моя рука може й хоче дістатися до самої плоті.

Друг – це зв’язок між батьком і сином, він – найбільша їхня спільність. Сидячи на самоті край вікна, Ґеорґ із насолодою порпається в цьому спільному, вірить, що батько існує в ньому самому, і йому здається, що все, крім скороминущої сумної задуми, сповнене миролюбності. Та розвиток історії, одначе, показує, як батько відходить від спільності – від друга – й постає протилежністю Ґеорґа, діставши опору в інших, менших спільностях, як, наприклад, кохання, відданість матері, вірність її пам’яті, а також у клієнтурі, яку батько на самому початку усе ж таки залучив до підприємства. Ґеорґ нічого не має; наречену батько легко проганяє, адже вона живе в оповіданні лише завдяки зв’язку з другом, тобто зі спільністю, і, позаяк до весілля не дійшло, не може ввійти в коло кревних взаємин, що охоплює батька й сина. Спільне нагромаджується цілком навколо батька, Ґеорґ відчуває його тільки як щось чуже, усамостійнене, ніколи ним достатньо не захищене, віддане на поталу російським революціям, і тільки через те, що сам він не має нічого, крім оглядки на батька, на нього так глибоко впливає присуд, який стає нездоланною перепоною на його шляху до батька.

«Ґеорґ» має стільки ж літер, як і «Франц». У прізвищі «Бендеман» оце «ман» тільки підсилює «Бенде» з метою виявити всі ще невідомі можливості оповідання. Але в «Бенде» стільки ж літер, як і в «Кафка», і голосна «е» в «Бенде» стоїть на тих самих місцях, що й «а» в «Кафка».

«Фріда»^[1] має стільки ж літер, що й «Ф.», і починається так само з «Ф»; «Бранденфельд» починається з тієї самої літери, що й «Б.», і завдяки слову «фельд» набуває певного значення. Може, навіть думка про Берлін зринула не без впливу, а вплинув, можливо, спогад про Бранденбурзьку марку.

12 лютого. Пишучи про товариша на чужині, я багато думав про Штоєра. Коли місяців через три після написання цього оповідання я випадково його зустрів, він розповів, що місяці три тому заручився.

Вчора після того, як я у Вельча прочитав уголос оповідання, старий Вельч вийшов з кімнати, а повернувшись за хвилю, похвалив оповідання, особливо яскраві образи в ньому. «Я просто-таки бачу перед собою цього батька», – промовив він, не зводячи погляду з порожнього крісла, де він сидів, коли я читав.

Сестра сказала: «Це ж наша квартира». Я здивувався, що вона не вгадала місця дії, й відповів: «Тоді батько мав би жити у вбиральні».

28 лютого. Ернст Ліман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осіннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приїзд сюди, – більше ні про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу із задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вітер забивав мжичку до карети, і Ліман, лихий на погану погоду, що переслідувала його в усій цьогорічній діловій поїздці, підняв шибку й відкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через діловий квартал, спокою він не знайшов, вигуки вуличних торговців, гуркіт возів, а також інший гамір, безглуздість якого була очевидна й без особливого дослідження – приміром, оплески в юрбі, – потривожили його звичайно міцний сон.

У кінці поїздки його чекала прикра несподіванка. Під час останньої великої пожежі в Стамбулі, про яку Ліман, певно, читав у дорозі, готель «Кінґстон», де він любив зупинятися, майже геть згорів, але візник, який про це, звісно ж, знав, із цілковитою байдужістю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привіз його до пожарища. Отож він спокійнісінько зліз із передка і зняв би й валізи Лімана, якби той не схопив його за плечі й не струсонув, після чого візник, щоправда, валізи облишив, але зробив це так повільно й сонно, ніби не Ліман примусив його змінити рішення, а він змінив його сам. Перший поверх готелю місцями ще зберігся, його пооббивали з усіх боків і вгорі планками і з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою і французькою мовами повідомляв, що готель дуже скоро відбудують і він буде ще кращий і сучасніший. Та єдиним підтвердженням цього наміру була робота трьох поденників, які за допомогою лопат і кайл згрібали на купи збоку сміття й вантажили його на невеличкий ручний візок.

Як з’ясувалося, в руїнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Ліманова карета спинилася, відразу вибіг пан у чорному сурдуті й яскраво-червоній краватці, розповів Ліманові, що похмуро слухав, історію пожежі, намотуючи при цьому на пальці кінчики своєї довгої ріденької бороди, й покинув робити це, тільки щоб показати Ліманові, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась і як будівля, зрештою, завалилася. Ліман, який протягом усієї цієї історії майже не підводив від землі очей і не відпускав клямки каретних дверцят, уже хотів був назвати візникові інший готель, до якого його везти, але чоловік у сурдуті, скинувши догори руки, почав благати його не їхати до іншого готелю, а залишитися вірним цьому, яким він був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й ніхто тут Лімана не пам’ятав, як не впізнав і Ліман жодного зі службовців – ні серед чоловіків, ні серед жінок, – що виглядали з дверей та вікон, він, як людина, що не любить відмовлятися від своїх звичок, усе ж таки запитав, як же він тепер, за таких обставин може залишитися вірним згорілому готелю. У відповідь він почув – і мимоволі аж усміхнувся такій безглуздій пропозиції, – що для колишніх постояльців готелю, але тільки для них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’язність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хоч їжу готують за віденськими рецептами, і вона, мабуть, іще смачніша, а обслуговують іще дбайливіше, ніж у колишньому готелі «Кінґстон», рівень якого у певному відношенні був усе ж таки не належний.

– Дякую, – сказав Ліман, – сідаючи до карети. – Я пробуду в Константинополі всього п’ять днів, на такий час я не влаштовуватимусь у приватній квартирі, ні, я поїду до якогось готелю. Але на другий рік, коли я приїду знов і ваш готель відбудують, я зупинюся запевно тільки у вас. Дозвольте! – Ліман хотів був причинити дверцята, але за їхню клямку вже схопився представник готелю.

– Пане! – благально промовив він і звів погляд на Лімана.

– Відпустіть! – гримнув Ліман, поторгав дверцята й наказав візникові: – До готелю «Рояль»!

Та чи то візник його не зрозумів, чи то він чекав, поки дверцята причиняться, принаймні чоловік сидів на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав відпускати дверцят, він навіть енергійно закивав головою одному зі своїх колег, щоб той поворушився й допоміг йому. Особливо він сподівався на одну дівчину й раз у раз гукав:

– Фіні! Ну ж бо, Фіні! Де та Фіні?

Люди, що досі виглядали з вікон і дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забігали повз вікна, – всі шукали Фіні.

Ліман міг би, мабуть, одним штурханом відкинути від дверцят чоловіка, який не давав йому рушити і якому, очевидно, тільки голод додавав хоробрості отак поводитись – це розумів і сам чоловік і навіть не важився поглянути на Лімана, – але Ліман у своїх поїздках набрався достатньо сумного досвіду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацію, уникати зайвої уваги до себе, тому спокійно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловіка, що судомно тримався за дверцята, ступив до візника, ще раз чітко повторив свій наказ, якнайшвидше їхати звідси, тоді повернувся до чоловіка біля дверцят, узяв його руку нібито звичайним рухом, але нишком стис її в зап’ястку так, що чоловік із криком «Фіні!», – це був наказ і вираз болю водночас, – мало не підскочив і розтис пальці на клямці.

– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.

– Швидше! В карету! Періщить же! – загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фіні, – тихо промовила вона потім і опустила руки вздовж його плечей.

«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. – Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».

– Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, – сказав він і обернувся до карети, – я ані просив покликати вас, ані маю намір з вами їхати. – Вже сидячи в кареті, додав: – Ви більше не турбуйтеся.

Але Фіні вже встигла поставити ногу на підніжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?

Стомившись від усіх цих набридань, Ліман, нахилившись із карети до дівчини, промовив:

– Прошу вас, не затримуйте мене довше зі своїми марними запитаннями! Я їду в готель, та й годі. Заберіть ногу з підніжки, це небезпечно. Поганяйте, візнику!

– Стійте! – вигукнула дівчина, й справді намагаючись ускочити до карети.

Ліман, похитуючи головою, підвівся й заступив своєю кремезною постаттю весь вхід. Дівчина спробувала його відштовхнути, скориставшись головою й коліньми, карета захиталася на своїх благеньких пружинах, і Ліман мало не втратив рівновагу.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дівчина.

Певна річ, Ліману пощастило б відштовхнути цю, хоч і міцну, дівчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловік у сурдуті, який усе ще, так ніби Фіні його звільнила, тримався спокійно; та, побачивши, що Фіні похитнулась, він одним стрибком підскочив, підтримав Фіні ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лімана, з усієї сили спробував підсадити дівчину в карету. Відчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що їх на додачу підштовхнули ще й знадвору, проказала, ніби сама до себе: «Ну ось», – і мимохідь поправила на собі спершу блузку, а тоді, вже ретельніше, й зачіску.

– Це просто нечувано! – промовив Ліман, упавши на своє сидіння, до дівчини, що всілася навпроти.

2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадійна голова, Ф., занепад у конторі, фізична неспроможність писати й внутрішня потреба в цьому.

Валлі вийшла з наших дверей услід за своїм чоловіком, що їде завтра до Чорткова на військові збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цілковито змирилися.

Історія садівникової дочки, яка позавчора перебила мені роботу. Я, той, що роботою намагається вилікувати свою неврастенію, мушу вислуховувати, як брат дівчини – його звали Ян, він, власне, й був той садівник і, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навіть уже власник квітника, – два місяці тому в свої двадцять вісім років упав у меланхолію й отруївся. Влітку він, попри свою відлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спілкуватися бодай із покупцями, а от взимку, навпаки, цілком замикався в собі. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дівчина також меланхолійна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.

Здоровенний Менассе у виставі на жарґоні. Щось магічне було в його рухах, і в поєднанні з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.

Мій дурний сміх, коли сьогодні я заявив матері, що на Трійцю поїду до Берліна. «Чого ти смієшся?» – промовила мати (зробивши й кілька інших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше ніж зв’язувати себе навіки»; я відбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» і т. ін.). «Бо розгубився», – відповів я, задоволений, що в усій цій історії хоч один раз сказав щось правдиве.

Учора зустрів Б. Її спокій, вдоволеність, невимушеність і проясненість, незважаючи на те, що за останні роки в неї стався перехід до літньої жінки, ця вже тоді надокучлива повнота скоро досягне межі стерильної огрядності; ходити вона стала так, ніби перекочується й підштовхує себе, несучи чи, краще сказати, підпихаючи перед собою черево, а на підборідді – як не дуже придивлятися, то тільки на підборідді, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.

3 травня. Страшна ненадійність мого внутрішнього існування.

Як я розстібував камізельку, щоб показати панові Б. свій висип. Як кликав його до сусідньої кімнати.

Стріла – хтозна, звідки вона взялася – поцілила одруженого чоловіка ззаду, звалила з ніг і проткнула наскрізь. Лежачи з розкинутими руками на землі, він підводить голову й стогне. Згодом він, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Він не може розповісти нічого, окрім того, як у нього поцілили, й показує приблизно, з якого боку, на його думку, прилетіла стріла. Ці щоразу ті самі розповіді вже стом- люють дружину, до того ж чоловік показує щоразу в ін- ший бік.

4 травня. В уяві раз у раз постає широкий різницький ніж, який блискавично, з механічною ритмічністю встромляється в мене збоку, відтинаючи тонесенькі поперечні смужки, і це відбувається так швидко, що смужки відлітають убік, згортаючись майже в трубочки.

Якось рано-вранці, коли вулиці, куди не глянь, були ще безлюдні, один чоловік, босий і лише в самій нічній сорочці та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головній вулиці. Він міцно тримався за обидві стулки воріт і глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив він і, на позір спокійно, подивився спершу вздовж вулиці, а тоді поверх поодиноких будинків.

Отже, й тут відчай. Ніде нема пристанища.

24 травня. Прогулянка з Піком.

Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мій погляд, вдався таки непогано. Увечері читав його батькові й матері; коли читаю батькові, який слухає вкрай неохоче, кращого критика, ніж я сам, годі й знайти. Багато мілких місць перед вочевидь неприступними глибинами.

5 червня. Внутрішні переваги, які дістаються пересічним літературним роботам завдяки тій обставині, що їхні автори ще живі й стоять за ними. Справжній сенс застаріння.

Льови, оповідання про перехід кордону.

21 червня. Страх, що обступає мене з усіх боків. Огляд у лікаря, як він постає просто переді мною, всередині в мене все порожніє, і він, зневажений і неспростовний, виголошує в мені свої пусті промови.

Жахливий світ, що живе в моїй голові. Але як звільнити самого себе і як звільнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разів його розпанахати, ніж тримати в собі чи поховати. На те ж я й тут, це мені цілком очевидно.

Одного прохолодного весняного ранку, годині о п’ятій, високий чоловік у довгому, до самих п’ят пальті заходився гупати кулаком у двері невеличкої хатини, що стояла посеред голої горбистої місцевості. Після кожного удару він прислухався; в хатині було тихо.

1 липня. Потяг до нестямної самотності. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зі мною в Ріві.

Три дні тому з Вайсом, автором «Каторги». Лікар-єврей, єврей того типу, який стоїть найближче до західноєвропейських євреїв, і тому відразу почуваєш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягає в тому, що їх, коли вони спілкуються між собою, постійно переймає й зігріває однакове почуття близькості, наприклад, чех-християнин серед чехів-християн.

Молодята у весільній подорожі, які виходять з готелю «Де Саксе». Пополудні. Вкидають листівку до поштової скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактерні обличчя.

Картина святкування трьохсотріччя Романових у Ярославлі на Волзі. Цар, царівни невдоволено стоять на сонці, тільки одна з них, тендітна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На іншій картинці – чоловіки удалині, вони вже давно проїхали, але все ще віддають честь.

Мільйонер на екрані в кіно «Раби золота». Запам’ятати. Спокій, неквапні, цілеспрямовані рухи, в разі потреби – хода пришвидшена. Рука посмикується. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лісовому шинку, де його замкнули, підхоплюється й оглядає кімнату, мов слуга.

2 липня. Ридма ридав над повідомленням про суд над двадцятитрирічною Марією Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимісячну дочку Барбару чоловічою краваткою, що її носила замість підв’язки й скинула з ноги. Досить схематична історія.

Запал, з яким я розіграв смішну кінематографічну сценку у ванній кімнаті сестри. Чому в мене ніколи не виходить так перед чужими?

Я б ніколи не одружився на дівчині, з якою цілий рік жив би в тому самому місті.

3 липня. Наскільки ширшим і піднесенішим стає життя завдяки шлюбу! Повчальний вислів. Але я це майже передчуваю.

Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона відразу й остаточно втрачає своє значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачає своє значення, зате часом набуває іншого.

Намисто із золотих кульок на засмаглій шиї.

19 липня. З будинку вийшли четверо озброєних чоловіків. Кожен тримав перед собою алебарду. Час від часу котрийсь із них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь іще той, задля кого вони тут стояли. Був ранній ранок, на вулиці – жодної живої душі.

– То чого ж ви хочете? Підходьте!

– Нічого ми не хочемо. Облиш нас!

Та ще й внутрішні витрати! Тим-то у вухах і лунає так музика з кав’ярні. Видно, як летить камінь, про що розповідала Ельза Б.

За прядкою сидить жінка. Чоловік штовхає мечем у піхвах (він тримає їх просто в руці) двері й відчиняє їх.

ЧОЛОВІК: Він був тут!

ЖІНКА: Хто? Що вам треба?

ЧОЛОВІК: Конокрад. Він сховався тут. Признавайся! (Вихоплює з піхов меча.)

ЖІНКА (підіймає для захисту прядку): Нікого тут не було. Ідіть звідси!

20 липня. Внизу на річці стояло багато човнів, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережній, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кілька хлопців.

Коли всі повставали й перед від’їздом піднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весільні гості провели їх до карети.

21 липня. Не впадати у відчай, зокрема й через те, що не впадаєш у відчай. Коли здається, що всьому вже кінець, усе ж таки звідкись з’являються нові сили, і це й означає, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тоді тут усьому кінець, але вже остаточно.

Я не годен спати. Самі сновиддя, сну нема. Сьогодні уві сні винайшов новий спосіб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гілляку, не дуже цупку, косо впираєш її в землю, тримаючись рукою за другий кінець, якомога обережніше сідаєш на неї, як у жіноче сідло, і вся гілляка рушає, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на ній разом із нею, та ще й зручненько погойдуєшся дорогою на гнучкій деревині. Гіллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягає в тому, що гілляку, тонку й гнучку, можна опускати й підіймати, вона проходить навіть там, де людині самій пройти важко.

За накинутий на шию мотузок виволокли крізь вікно на першому поверсі, безжально й недбало протягли, закривавленого й понівеченого, крізь усі стелі, меблі, стіни й горища до самого даху, поки там з’явився порожній зашморг, з якого повипадали й мої рештки, коли мною проламували черепичну крівлю.

Особливий метод міркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навіть найнепевніше, сприймається як почуття (Достоєвський).

Ця система підіймальних блоків усередині. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першої миті цього й не завважиш, і вже вся машинерія почала рухатись. Підвладне незбагненній силі, як ото годинник здається підвладним часу, воно то тут клацне, то там, і всі ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану їм п’єсу.

Перелік всього того, що говорить «за» і «проти» мого одруження:

1. Нездатність самому зносити життя – не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.

2. Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Ці слова також примусили мене замислитись, я знову відчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моїй самотності.

4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.

5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.

6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Безстрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тільки не це, тільки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік.

У нашому класі, п’ятому класі гімназії Амалії, був хлопчик, якого звали Фрідріх Ґус і якого ми всі ненавиділи. Коли вранці ми, прийшовши до класу, бачили, що він сидить на своєму місці біля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповідаю. Ми ненавиділи не тільки його, ми ненавиділи всіх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкільний інспектор – то був урок географії, і вчитель, обернувшись до дошки чи до вікна, як це робили всі наші вчителі, розповідав про півострів Мореа… (Запис уривається.)

Це було того дня, коли в школі почалися уроки; на- ближався вечір. Викладачі вищої гімназії сиділи ще в учительській, вивчали списки учнів, заводили класні журнали, розповідали про свої подорожі на літніх канікулах.

Нікчемна я людина!

Так добре батожити коня! Повільно встромляти в нього шпори, потім рвучко їх вирвати, а тоді щосили засадити в тіло знов!

От біда!

Чи ми були показилися? Бігали серед ночі парком і розгойдували гілляки.

Я заплив човном до невеличкої природної затоки.

Навчаючись у гімназії, я любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Мака, товариша мого покійного батька. Коли я по закінченні гімназії… (Запис уривається.)

Навчаючись у гімназії, Гуґо Зайферт любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Кімана, старого парубка, який товаришував з покійним батьком Гуґо. Візити раптово припинились, коли Гуґо несподівано запропонували роботу за кордоном, і приступати до неї треба було негайно, отож Гуґо на кілька років виїхав із рідного міста. Повернувшись, він, щоправда, збирався навідати старого чоловіка, але нагоди не траплялося, а може, такий візит уже й не відповідав би його новим поглядам, і хоч він частенько й проходив вулицею, де жив Кіман, хоч не раз бачив, як той виглядає з вікна й, може, навіть загледів його, Гуґо так і не зайшов.

Нічого, нічого, нічого. Слабість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

23 липня. З Феліксом у Ростоці. Вибух сексуальності в жінок, їхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстої жінки, що сиділа, згорбившись, у плетеному кріслі, одну ногу підкреслено підібгавши під крісло; вона щось шила й розмовляла з літньою жінкою, мабуть, старою дівкою, в якої з одного боку рота раз у раз показувались якісь особливо великі зуби. Повнокровність і розважливість вагітної жінки. Її сідниця з рівно розділеними, немовби різьбленими, половинками. Життя на невеличкій терасі. Як я цілком байдуже взяв малу на коліна, анітрохи не розчарований цією байдужістю. Розквіт у «тихій долині».

Як по-дитячому сидить за своєю роботою бляхар і невтомно гамселить молотком; його видно крізь відчинені двері майстерні.

Роскоф, «Історія диявола»: «той, хто працює вночі», у нинішніх карибів вважається творцем світу.

13 серпня. Можливо, нарешті всьому настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають мене, хай там які страждання чекають її – їх не можна порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це – єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучились. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому впиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповідання їй. Але ж ґеорґ гине через наречену.

Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це в мій неминучий, хоч і далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин.

Лист до батька й матері дався мені з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотів мінятися. Сьогодні мені все ж таки випадково пощастило його змінити, принаймні в ньому нема неправди, і лист читається легко, він зрозумілий і для батька й матері.

15 серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же він це заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». – «Все це тільки про людське око, – відповів я, – він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». – «Виходить, тебе не розуміє ніхто, – кинула мати. – Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі тільки зла». – «Звісно, всі ви мені чужі, між нами лише кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які чимдалі зростають, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати в шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.

ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно-білий картатий одяг пом’ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні). Феліцо! Феліцо! (Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!

ФЕЛІЦА С. (з’являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?

ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоїть на місці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Мені ж треба на кухню.

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?

ЛЕОПОЛЬД. Тоді я не зможу тобі цього сказати. Мені треба, щоб ти була поруч.

ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.

21 серпня. Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.