Довелося писати цілісіньку ніч, стільки всього зі мною сталось, але тільки погане. Яку ж владу це дістало наді мною, хоч досі я, наскільки пам’ятаю, зробивши один поворот, один легенький поворот, який уже сам собою робив мене щасливим, міг усього уникнути!

Спершу райхенберзький єврей у купе привернув до себе увагу короткими вигуками з приводу швидких поїздів, які, що характерно, швидкі тільки за вартістю квитків. Тим часом худющий подорожанин – таких називають вітрогонами – поквапно жує шинку, хліб і дві ковбаски, шкірки з яких зішкрібає ножем, а тоді всі рештки й папір запихає за трубу опалення під лавкою. У цій непотрібній, але такій симпатичній мені духоті й хапанині він, поки їв, перечитав дві повернені в мій бік вечірні газети. Відстовбурчені вуха. Лише трохи широкуватий ніс. Масними руками проводить по голові й обличчю, не забруднивши їх, чого мені теж не можна робити.

Напроти мене сидить тонкоголосий, глухуватий вусатий чоловік з еспаньйолкою і спочатку нишком, не виказуючи себе, іронічно посміюється над райхенберзьким євреєм, і я, по-змовницькому перезираючись із ним, хоч і досить неохоче, але все ж таки з якогось незбагненного респекту беру в цьому участь. Згодом з’ясовується, що чоловік, котрий, пожовуючи, читає газету за понеділок, на одній зі станцій купляє вино й попиває його, як це маю звичку робити і я, невеличкими ковтками, – цілковита нікчема.

Потім іще червонощокий хлопець, який весь час читає «Цікаву газету» – він рішуче розтинає її рубом долоні, але кінець кінцем із дивовижною, як на мене, ретельністю незаклопотаної людини згортає, немовби єдвабну хустку, раз у раз перегинаючи, притискаючи внутрішні краї, розгладжуючи зовнішні й приплескуючи поверхню, щоб нарешті запхати її, хоч яка вона груба, до нагрудної кишені. Отже, він читатиме її ще й удома. Вже й не знаю, де він зійшов.

Готель у Фрідлянді. Просторий вестибюль. Пригадую Христоса на хресті, якого там, можливо, зовсім і не було. – Ватерклозета нема, знизу мете завірюха. Якийсь час я був єдиним пожильцем. Більшість весіль з усієї округи гуляють у готелі. Дуже невиразно пригадую вигляд однієї зали вранці після весілля. У вестибюлі, в коридорі – скрізь було дуже холодно. Я жив у кімнаті над під’їздом; спершу я звернув увагу на холод, а вже потім завважив причину. Перед моїм номером була така собі ніби бічна кімната вестибюля; на столі там стояли у вазах два букети квітів, забуті від останнього весілля. Вікна замикалися не на клямку, а на гачки вгорі й унизу. Тепер я пригадую, що одного разу чув музику, але не довго. У вітальні рояля не було, можливо, він стояв у тій весільній кімнаті. Причиняючи вікно, на другому боці базару я щоразу бачив гастрономічну крамницю. Топили великими поліняками. Покоївка з великими губами; одного разу, попри холод, прийшла з відкритою шиєю й викотом на грудях; то неприступна, то на диво причеплива, я до неї ставився завжди з повагою і водночас збентежено, як здебільшого до всіх привітних людей. Якось я попросив її вкрутити мені яскравішу електричну лампочку, щоб працювати пополудні й увечері, і коли вона прийшла топити й побачила, як я працюю, то була дуже рада. Атож, при тому світлі, що було, працювати не можна, сказала вона. «При цьому теж не можна», – промовив я після кількох захоплених вигуків, які в мене, на жаль, злітають з язика щоразу, коли я збентежений. Мені не спало на думку сказати нічого іншого, як висловити вже завчену напам’ять думку про електричне освітлення, яке надто яскраве й надто тьмяне воднораз. Вона мовчки топила собі далі. Аж коли я сказав: «А втім, колишню лампочку я просто вмикав на повну потужність», вона коротко засміялася – ми були тієї самої думки.

Зате я вмію ось що: я завше ставився до неї, як до фройляйн, і вона відповідно поводилась; одного разу я повернувся до готелю не о такій порі, як завжди, й побачив, що вона миє підлогу в холодному вестибюлі. І мені було зовсім не важко, не примушуючи її засоромитись, привітатися й попросити затопити в кімнаті.

На зворотному шляху з Распенау до Фрідлянда поруч зі мною цей заціпенілий, схожий на покійника чоловік, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцію, він привітно обернувся до мене й відповів надзвичайно жваво.

Замок у Фрідлянді. Численні можливості побачити його: з рівнини, з мосту, з парку, з-поміж дерев з опалим листям, з лісу крізь ялини. Коли входиш до двору, ніяк не можеш дати ладу картині перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сіро-чорний мур, білий сніг, сланцевого кольору лід на схилах посилюють строкатість цієї картини. Річ у тім, що замок зведено не на широкій вершині, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тоді як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко піднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попід муром ні з сього ні з того закінчуються на середині висоти. З гаку звисають покинуті ланцюги розвідного мосту.

Чудовий парк. Він лежить терасами на схилі, а почасти й унизу навколо ставка, різноманітні дерева стоять окремими групами, і тому зовсім не можна уявити собі, який вигляд має парк улітку. В крижаній воді на ставку сидять двоє лебедів, один по саму шию стромив у воду голову. Я простую за двома дівчатами, які раз у раз стривожено й зацікавлено озираються на мене, стривоженого й зацікавленого, до того ж і нерішучого, вони ведуть мене попід горою через місток, через луг, попід залізничним насипом до несподіваної ротонди, що її утворює порослий лісом схил і залізничний насип, а потім далі, високо вгору до лісу, який, здається, закінчиться не скоро. Дівчата йдуть спершу повільно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лісу, наддають ходи, і ми опиняємося вже на плоскогір’ї, дме дужий вітер, і до мети вже кілька кроків.

«Кайзерівська панорама». Єдина розвага у Фрідлянді. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподівався, ввійшов у обліплених снігом чоботях і тепер, сидячи перед скляним вічком, упираюся в килим самими носаками чобіт. Я забув, як влаштовано панораму, і якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити від крісла до крісла. Всім орудує старий чоловік, що сидить за освітленим столиком і читає «Ілюстрований світ». По якімсь часі він умикає для мене аристон. Перегодя приходять ще дві літні жінки, сідають праворуч від мене, потім ще одна, сідає ліворуч. Брешія, Кремона, Верона. Люди всередині – наче вощані ляльки, прикріплені підошвами до бруківки. Надгробки: жінка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила двері й ще озирається назад. Сім’я, попереду юнак, читає, тримаючи руку біля скроні, хлопчик праворуч напинає лука без тятиви. Пам’ятник героєві Тіто Шпері: довкола нього безладно й натхненно розвіюється одяг. Блуза, капелюх із широкими крисами. Картинки живіші, ніж у кіно, позаяк відкривають поглядові спокій реальності. Кіно надає тому, що бачиш, неспокою руху, спокій погляду видається важливішим. Гладенька підлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосіб не поєднаються кінематограф і стереоскоп? Плакати з «Пільзенським вірером», знайомі ще з Брешії. Різниця між слуханням розповіді про панораму і спогляданням панорами більша, ніж різниця між спогляданням панорами й спогляданням реальності. Базар, де продається старий мотлох, у Кремоні. Наприкінці хотів сказати тому старому чоловікові, як мені тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Відчинено від десятої до десятої.

У вітрині книгарні вгледів «Літературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змінив це рішення, потім знов повернувся до нього, часто зупиняючись у різну пору дня перед вітриною. Книгарня здавалася мені такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок світу з Фрідляндом я відчував тільки тут, і зв’язок цей був такий ненадійний. Та позаяк будь-яка занедбаність оживляє в мені тепло, то невдовзі я відчув, що книгарня може подарувати щастя, і якось ступив до неї, щоб бодай побачити її всередині. Наукові твори там не потрібні були, й тому полиці мали, по суті, ще белетристичніший вигляд, ніж у міських книгарнях. Літня жінка при схованій під зеленим абажуром електричній лампочці. Чотири-п’ять щойно розпакованих примірників часопису «Кунстварте» нагадали мені про те, що вже почався понеділок. Відмовившись від моєї допомоги, жінка дістала з вітрини книжку, про існування якої навряд чи й здогадувалася, дала її мені в руки, здивувалася тому, що я помітив її крізь укриту памороззю шибу (насправді я побачив її ще раніше), і заходилася шукати в конторських книгах ціну, якої не знала, а її чоловік саме кудись пішов. Зайду потім, увечері, сказав я (була п’ята година пополудні), але слова свого не дотримав.

Райхенберґ.

Ніколи нічого не знаєш про справжні наміри людей, що ввечері в якомусь невеличкому містечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за містом, їм доводиться користуватися трамваєм, адже відстані надто великі. А якщо вони мешкають у самому містечку, то ніяких відстаней, по суті, нема, і нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своєю несподіваною величиною робить його ще меншим (своєю тінню ратуша може накрити його цілком); коли стоїш на малому майдані, ратуша здається такою непомірно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмірами майдану.

Один поліцейський знає адресу робітничої лікарняної каси, другий не знає адреси філії страхового товариства, третій не знає навіть, де Йоганнесґасе. Вони виправдуються тим, що лише віднедавна на службі. Щоб довідатися про одну адресу, мені довелось піти до вартівні, де відпочивало чимало поліцейських, кожен по-своєму, всі в уніформах, що вражали своєю красою, новизною й строкатістю, адже на вулицях повсюди звичайно бачиш тільки темні зимові шинелі.

На вузеньких вуличках можна було прокласти тільки по одній-однісінькій колії. Тим-то до залізничної станції трамвай ходить одними вуличками, а від станції – іншими. Від станції – по Вінерштрасе, де я жив у готелі «Айхе», до станції – по Шукерштрасе.

Тричі в театрі. «Хвилі моря й кохання». Сидів на балконі, один аж надто добрий актор зі своїм Науклером здіймає аж надто багато галасу, мені кілька разів накочувалися на очі сльози, як, скажімо, наприкінці першої дії, коли Гера й Леандер не могли відвести одне від одного очей. Гера виходить із дверей храму, крізь які щось видніється, і це не може бути ніщо інше, як холодильник. У другій дії ліс – мов у розкішних давніх виданнях, він діймає до живого, ліани в’ються від дерева до дерева. Усе вкрите мохом, усе темно-зеленого кольору. Іншого вечора той самий мур вежі виявляється на задньому плані в «Міс Дудельзак». Від третьої дії п’єса котиться вниз, немовби за нею женеться ворог.

Подорож
Луґано – Париж – Ерленбах

Серпень-вересень 1911 р.

Від’їзд 26 серпня 1911 р. Полудень. Ідея нікудишня: описувати подорож і внутрішнє ставлення до неї водночас. Що це неможливо, стало очевидно, коли мимо проїхала підвода із селянками. Героїчна селянка (дельфійська Сибілла). На колінах в однієї, що сміється, спить інша, прокинувшись, вона махає рукою. Якби я спробував описати Максове привітання, в опис укинулася б фальшива ворожість.

У Пльзені підсідає дівчина, яка потім виявилась Алісою Р. У дорозі замовлення на каву рестораторові передають за допомогою невеличких зелених аркушиків, що їх наліплюють на вікно. Але замовлену так каву можна й не брати, як можна її одержати й без аркушика. Спершу я дівчину не бачу, бо вона сидить поруч зі мною. Перша спільна подія: її коробка з капелюшком падає згори на Макса. Капелюшки так важко входять у двері вагона й так легко випурхують у широкі вікна. – Макс, певно, покладає край можливості згодом усе це описати і, щоб уникнути ще однієї небезпеки, каже щось як одружений чоловік, при цьому найважливіше випускає, наголошує на повчальному й усе трохи обгуджує. «Бездоганно», «вижбурнути», «нуль, кома, п’ять десятих пришвидшення», «негайно», «молокососи в конторі» (переплутують капелюхи, прибивають цвяхами вішалки), наш жарт із поштівкою, яку вона напише в Мюнхені, а ми з Цюриха надішлемо до її контори, і в ній стоятиме: «Пророцтво, на жаль, справдилося… не той потяг… тепер у Цюриху… два дні відпустки втрачено». Її радість. Але від нас, як чоловіків порядних, вона сподівається, що ми нічого не допишемо. Автомобіль у Мюнхені. Дощ, швидка їзда (двадцять хвилин), у перспективі – квартира Келлера, водій вигукує назви визначних пам’яток, яких не видно, пневматичні шини шурхочуть на мокрому асфальті, як апарат у кінематографі, найвиразніше: незапнуті вікна в готелі «Чотири пори року», лампи віддзеркалюються на асфальті, як у річці.

Як миють руки й умиваються в «кабіні» на вокзалі в Мюнхені.

Валізи залишили у потягу. Алісу влаштували у вагоні, де одна жінка – її треба було остерігатися дужче, ніж нас, – запропонувала дівчині своє заступництво, яке та із захватом прийняла. Підозріло.

У купе Макс спить. Двоє французів, один із них, чорнявий, весь час сміється – спершу з приводу того, що Макс ледве дав йому місце сидіти (так він випростався), тоді з приводу того, що сам скористався нагодою і не дав Максові лягти. Макс під каптуром свого плаща. Сигарети другого француза, кремезнішого. Вечеря вночі. Вдираються троє швейцарців. Один із них курить. Спочатку ніхто не завважив, що потім двоє зійшли, а один зостався, це з’ясувалось аж над ранок. Бодензее. Як дивитися з набережної, вигляд легковажний. – У перші вранішні години полишити Швейцарію самій собі. Розбуркую Макса, побачивши (міст на малюнку) один із таких мостів, і дістаю перше глибоке враження від Швейцарії, хоч давно вже із внутрішніх сутінків спостерігаю її в зовнішніх сутінках. – Враження від струнких, самостійних будинків у Сант-Галлені, які не утворюють вулиць. – Вінтертур. – Чоловік в освітленій віллі у Вюртемберзі, який о другій ночі перехилився через поруччя веранди. Відчинені двері до кабінету. – Швейцарія ще спить, а худоба вже попрокидалася. – Телеграфні стовпи: плічка в поперечному розрізі. Коли сонце сходить, альпійські пасовища бліднуть. Спогад про схожий на в’язницю вокзал у Хамі, напис на якому зроблено з біблійною поважністю. Вокзал досить убогий, але віконні оздоби немовби порушують якісь приписи. У двох далеко розташованих одне від одного вікнах великого будинку вітер розгойдує деревця: там – більше, тут – менше.

Гультіпака на вокзалі у Вінтертурі: в одній руці тростинка, друга – в кишені штанів, ще й наспівує.

Стоячи у вікні, питаю себе: як же з цих окремих будинків утворився Цюрих, перше велике швейцарське місто?

Торгові підприємства на віллах.

Гучні співи вночі на вокзалі в Ліндау.

Патріотична статистика: площа Швейцарії, коли її поверхню розгладити на рівнині.

Чужі шоколадні фірми.

Цюрих.

З останніх спогадів постає образ вокзалу, складений із кількох вокзалів (Макс запозичує це для А + х).

Історичне враження від чужих військ. Відсутність такого враження від власних – аргумент антимілітаризму.

Піхотинці на вокзалі в Цюриху. Ми потерпаємо, що, коли вони побіжать, гвинтівки почнуть стріляти.

Купляю карту Цюриха.

Туди-сюди на якомусь мосту, позаяк не міг вирішити, що за чим робити – купатися в холодній воді, у теплій і снідати.

Куди тече Ліммат, обсерваторія «Уранія».

Головна транспортна магістраль, порожній трамвай, піраміди манжетів на передньому плані у вітрині італійської крамниці чоловічого одягу.

Самі лише художні плакати (курортні готелі, ювілейна вистава «Маріґано» Віґанда, музика Жермолі).

Розбудова універсальної крамниці. Найкраща реклама. Всі мешканці цілий рік уважно стежать. (Дюфає.) Поштарі мають такий вигляд, наче вони в нічних сорочках, і схожі на перших ченців із Півдня й Заходу, що наближаються. Кожен несе перед собою скриньку, посортовані листи складено на ній високими стосиками, як ото «планети» на різдвяному базарі. Вигляд озера. Якщо уявити собі, що ти – місцевий житель, поймає глибоке відчуття неділі. Повітряний резервуар озера, забудовувати не можна. Вершники. Наляканий кінь. Повчальний напис, можливо, рельєф Ребеки біля колодязя. Спокій напису й рельєфу над мовби видутою скляною формою водяного струменя.

Старе місто: крута вузенька вуличка, якою важко спускається чоловік у синій блузі. Сходами.

Спогад про клозет у Сан-Роше в Парижі; клозету загрожує вуличний рух.

Сніданок у ресторані, де не подають нічого спиртного. Масло, що нагадує яєчний жовток. «Цюрихська газета».

Кафедральний собор, старий чи новий? Чоловікам відведено місця з боків. Церковний прислужник показує нам кращі місця.

Ми ступаємо вслід за ним, бо ті місця в бік виходу. Коли ми вже доходимо до виходу, прислужник, гадаючи, мабуть, що ми не знайшли своїх місць, рушає через усю церкву до нас. Ми виштовхуємо одне одного надвір. Довго сміємося.

Макс: плутанина з мовами як вирішення національних проблем. Шовініст уже не може втямити, що й до чого.

Купальні в Цюриху: тільки для чоловіків. Одна побіля одної. Швейцарська мова: вилита у свинці німецька. Кабіни не скрізь, республіканська свобода роздягатися перед своїм гачком для одягу, так само як і свобода вчителя плавання за допомогою пожежної кишки звільняти переповнений майданчик для сонячних ванн. А втім, це звільнення має не більше підстав, ніж незбагненність мови. Стрибун: широко розставивши на парапеті ноги, він плигає спершу на трамплін і в такий спосіб набирає ще більшої інерції. – Як обладнана купальня, можна оцінити лише тоді, коли довго нею користуєшся. Уроків плавання нема. Якийсь довгочубий лікувальник природними методами тримається збоку. Низький берег озера.

Концерт просто неба офіцерського товариства сприяння туризму. Серед слухачів – письменник із чоловіком, який його супроводжує; письменник щось занотовує до заповненого дрібними рядочками записника, а після одного з номерів програми супровідник тягне його геть.

Жодного єврея. Макс: євреї ухилилися від цієї великої справи. Початок: марш берзальєрів. Кінцівка: марш Pro-Patria. У Празі концертів просто неба задля самих концертів не буває (Люксембурзький парк), за Максом – це щось республіканське.

Келлерова кімната замкнена. Туристична агенція. Світлий будинок за темною вуличкою. Будинки з терасами на правому березі Ліммат. Муарові синьо-білі віконниці. Солдати, що повільно йдуть, виявляються поліцейськими. Концертна зала. Політехнікуму не шукали й не знайшли. Ратуша. Обід на другому поверсі. Міланське вино. (Стерилізоване вино із свіжого винограду.) Кельнерка з Люцерна перелічує нам поїзди, які туди ходять. Гороховий суп із саго, квасоля зі смаженою картоплею, лимонний крем. – Пристойні художньо-промислові будівлі. Близько третьої години від’їзд до Люцерна навколо озера. Голі, темні, горбуваті, порослі лісами береги Цуґського озера з численними косами. Американський краєвид. Під час подорожі гидко щось порівнювати з іще небаченими країнами. Великі панорами в Люцернському вокзалі. Праворуч від вокзалу – майданчик для катання на ковзанах. Підходимо до слуг і вигукуємо: «Ребшток!» Чи такий самий це готель серед готелів, як слуги серед слуг? Міст (за Максом) відділяє, як у Цюриху, озеро від річки. Де тут німецьке населення, задля якого пороблено вивіски німецькою мовою? Курзала. Схоже, очевидні (німецькі) швейцарці в Цюриху не вельми обдаровані в готельній справі, а там, де такі є, вони зникають, можливо навіть, що господарі готелів – французи. Навпроти – порожній анґар для аеростатів. Важко уявити собі, як сюди запливають повітряні кораблі. Майданчик для катання на самокатах, берлінський краєвид. Фрукти. Увечері прогулянку берегом у темряві обрамляють вії дерев. Чоловіки з доньками або повіями. Погойдуються човни, у воді видно навіть чітку лінію днища. Кумедна адміністраторка в готелі, дівчина, що сміється, проводжає аж до самої кімнати нагорі, поважна, червонощока покоївка. Вузенькі сходи. У кімнаті – вмурована в стіну замкнена скринька. Радо вийшов з кімнати. Залюбки повечеряв би городиною. Готель «Ґоттард», дівчата у швейцарському національному вбранні. Абрикосовий компот, міланське вино. Дві літні жінки й чоловік розмовляють про старіння. Виявили гральну залу в Люцерні. Вхід – один франк. Два довгі столи. Описувати справжні визначні пам’ятки неприємно, адже робити це доводиться просто на очах у людей, які чекають. Біля кожного столу посередині – рефері з двома охоронцями обабіч.

Найвища ставка – п’ять франків. «Швейцарців просимо пропускати вперед іноземців, адже ця гра – для розважання гостей».

Один стіл із кулькою, другий – із коником. Круп’є в гаптованих карунками мундирах. «Messieurs, faites votre jeu» – «marquez le jeu» – «les jeux sont faits» – «sont marqués» – «rien ne va plus». Круп’є з нікельованими грабельками на дерев’яних держачках. Що вони вміють ними робити: підгрібати гроші на потрібні поля, сортувати їх, підгрібати до себе, підхоплювати кинуті на виграшні поля гроші. Вплив того чи того круп’є на шанси виграти, чи правильніше сказати: круп’є, в якого виграють, гравцям подобається. Запалившись загальним бажанням пограти, почуваєш себе в залі самотнім. Гроші (десять франків) зникають на трохи похилій поверхні. Втрату десятьох франків сприймаєш як надто слабку спокусу пограти ще, але все ж таки спокусу. Лють із приводу всього. Завдяки цій грі день став довшим.

Понеділок, 28 серпня. Під стіною снідає чоловік у високих чоботях. Пароплав другого класу. Люцерн уранці. Готель має гірший вигляд. Подружня пара читає листи з дому й газетні вирізки про холеру в Італії. Чудові резиденції можна побачити тільки з боку озера, коли катаєшся на пароплаві, вздовж них і плавають пароплави. Мінливі обриси гір. Віцнау, дорога на Ріґі. Озеро бачив крізь крони дерев, враження півдня. Приголомшує несподівана рівнина Цуґського озера. Ліси, як на батьківщині. Дорогу побудовано в сімдесят п’ятому році, погортати давнє видання «Про землю й море». Історична англійська земля, тут вони ходять іще в картатому одязі й з бакенами. Далекоглядна труба. В далині Юнґфрау, ротонда ченця, у колихкому гарячому повітрі весь краєвид погойдується. Простягнена долоня Тітліса. Розтятий буханець засніженого поля. Згори, як і знизу, висоту визначаєш хибно. Невирішена суперечка щодо того, як розташований вокзал в Арт-Ґольдау – похило чи рівно. Табльдот. У залі сидить чорна жінка, поважна, вуста різко окреслені, уже бачив її внизу біля вагона. Коли від’їздили – дівчина-англійка, зуби один в один. До сусіднього купе входить невеличка француженка; випроставши руку, вона заявляє, що наше повне купе «неукомплектоване», й підштовхує до нього свого батька й теж невеличку старшу сестру, що має невинний і повійницький вигляд і лоскоче ліктями мої клуби. Праворуч від Макса – стара жінка, англійською розмовляє переважно зубами, ми добираємо назву графства, з якого походить її англійська. Поїздка Віцнау – Флюелен. Ґерсау, Бекенрід, Бруннен (суціль готелі), Шиллерштайн, плато Телля, пропущений причал Рютлі, дві криті ґалереї на Аксенштрасе (Макс гадав, що їх тут більше, позаяк на фотознімках завжди видно тільки ці дві), Урнська водойма, Флюелен. Готель «Зірки».

Вівторок, 29 серпня. Ця прекрасна кімната з балконом. Привітність. Надто замкнено горами. Увечері чоловік і дві дівчини у водонепроникних пальтах проходять одне за одним з альпенштоками через вестибюль; коли вони вже біля сходів, їх зупиняє якимсь запитанням покоївка. Вони дякують, вони вже знають. У відповідь на ще одне запитання про їхню екскурсію в гори: «Це теж було не так легко, скажу я вам». У вестибюлі вони здалися мені персонажами з «Міс Дудельзак», на сходах Максові – з Ібсена, потім і мені. Забутий бінокль. На вокзалі довідуємося, що завтра до Ґенуї їде навіть одна літня жінка. Хлопці зі швейцарськими прапорами. Купання у Фірвальдштетському озері. Подружня пара. Рятувальний круг. На Аксенштрасе прогулюються люди. Чудова купальня, там можеш улаштуватися так, як сам хочеш. Жінки-рибалки в біло-жовтих сукнях. Посадка до Ґоттардського потяга. Молочна вода наших річок. Угорська квітка. Пухкі вуста. Екзотична лінія від спини до сідниці. Гарний чоловік там, серед угорців. В Італії запльована виноградними шкірками підлога, але далі на південь вони зникають. Генерал єзуїтського ордену на вокзалі в Ґешенені. Несподівана Італія, перекинуті столи перед тавернами, вбраний в усі барви молодик, що не годен стояти на ногах, жінки на прощання махають рукою (ці їхні рухи нагадують своєрідне підморгування), з боку вокзалу – чорношкіра з високою зачіскою, світло-рожеві будівлі, стерті написи. Згодом італійське зникає або проступає швейцарська основа. Жінки в будці колійного сторожа, це нагадує про боротьбу. Тессінські водоспади, поривчасті водоспади повсюди. Німецьке Луґано. Гамірна палестра. Недавно побудована пошта. Готель «Бельведер». Концерт у курзалі. Жодних фруктів.

30 серпня. Від четвертої до одинадцятої вечора з Максом за одним столиком, спершу в парку, потім у читальній залі, потім у мене в кімнаті. Вранці купальня, пошта.

31 серпня. Немовби годинникові стрілки, зводяться снігові вершини на Ріґі.

П’ятниця, 1 вересня. Від’їзд у п’ять хвилин на одинадцяту від майдану Guglielmo Tell. – Шаблонна аналогія заднього сидіння в автомашині й на пароплаві. Каркаси для обшивки на човнах, як у молоковозах. – Кожна посадка на судно – атака.

Поїздка без багажу, рука вільна й може підтримувати голову. – Ґандрія: будинок стоїть позаду решти, лоджії зі строкатими тентами, жодного вигляду з висоти пташиного польоту, вулиці є й вулиць нема. Св. Маргарита з водограєм на причалі. Вілла з дванадцятьма кипарисами під Орією. В Орії не можна, та й не зважишся уявити собі будинок, фасад якого мав би терасу з грецькими колонами – обгорілі будинки лише у вогні виступають у справжній своїй подобі. Маметте: середньовічний чарівний капелюх на дзвіниці. Віслюк під колишньою аркою, вздовж гавані. Остено. Священник у жіночому товаристві. Вигуки геть незрозумілі. Не можна збагнути цілих фраз. Дитина у вікні за підземним туалетом з пісуарами. Лоскітний вигляд ящірок, які шмигають на мурі. Коси Психеї, що спадають на плечі. Мимо на велосипедах проїздять солдати, слуги в готелі вбрані, як матроси.

Карлотта-Ілекс. Скельний дуб; знята з невеличких тварин шкурка. Пасифлора: фізична еквілібристика. Бамбук. Обгорнені старечими скальпами стовбури пальм. Самшит (мирт). Алое (двобічна пилка). Кедр (модрина, що змішалася з його гілками), обвислі, в’ялі віддзвенілі дзвіночки (фуксії). Платани. Кактуси. Магнолії (листя не рветься). Австралійські пальми. Ніжний лавр. Банеподібний рододендрон. Евкаліпт: оголений м’язистий стовбур. Цитрони. Папірус: тригранне стебло, вгорі тростиноподібне. Гліцинія, що обвиває саму себе, величезні платани. Бананове дерево.

Діти на причалі в Менажіо, батько, постать жінки, що пишається своїми дітьми.

У машині, що проїздить мимо, пасажири показують одне одному на хлопців-італійців.

Державний службовець із напівроззявленим ротом (вілла Карлотта).

Француженка з голосом, як у моєї тітки, й солом’яною парасолькою з цупкими пошарпаними краями занотовує до невеличкого записника щось про montagne тощо. – У човні стоїть, схилившися над стерном, обрамлений дугами чорний чоловік. Митник швидко перебирає й оглядає все, що є в кошичку, немовби там – призначений для нього подарунок. Італієць у потягу Порлецца – Менажіо. Кожне звернене до кого-небудь італійське слово проникає до великого простору власного незнання й – незалежно від того, зрозумів ти його чи ні, – надовго западає в голову; власна невпевнена італійська мова не може змагатися з упевненістю італійця і, незалежно від того, розуміють її чи ні, залишається просто непочутою. – Жарт про потяг, що повертається з Менажіо, – непогана тема для розмови. – По той бік вулиці перед віллами – кам’яні будівлі для човнів, із терасами й оздобами. Великі крамниці зі старожитностями. Човняр: peu de commerce. – Митний катер (розповідь про капітана Немо й подорож сонячним світом).

2 вересня. Субота. На невеличкому пароплаві тремтить обличчя. Перед крамницями (Каденаббія) – схожі на фартухи піддашки (бурі з білою облямівкою). Бджоли в меді. Самотня похмура жінка з коротким тулубом, учителька мови. Коректний чоловік у високо підтягнених штанях. Руки його плавають над столом так, немовби він тримає не ножа й виделку, а стільця за спинку. Діти споглядають неяскраві ракети – encore un, цитькають, показують руками. Неприємна поїздка на невеличкому пароплавчику. Відчуття участі в русі надто гостре. Не досить високий, щоб відчути свіже повітря й вільно окинути поглядом місцевість, трохи почуваєш себе кочегаром. Купання між Кастаньолою й Ґандрією на сидіннях, які спорудили ми самі. Мимо проходить гурт: чоловік, корова й жінка. Вона про щось розповідає. Чорний завій, вільного крою сукня. – Як б’ється серце в ящірки. Витрати енергії в одного чоловіка: пізно накриває на стіл у читальній кімнаті, одночасно пиво, вино, Fernet Branca, листівки з краєвидами, стиха зітхає. Невеличкий господарів хлопчик підставляє мені губки, як учила мати, щоб я поцілував його перед сном, хоч доти я з ним навіть не розмовляв. Мені припало до смаку. – Ґандрія: замість вулиць – сходи до підвалів і підвальні хідники. Лупцюють якогось хлопця, глухо вибивають пуховики. Будинок, оброслий і обвитий на причілках плющем. У Ґандрії швачка край вікна без жалюзі, фіранок і шибок. Дорогою від купальні в Ґандрії підтримуємо один одного – такі стомлені. Урочиста процесія човнів за маленьким чорним пароплавчиком. Молоді чоловіки розглядають картини, стоячи навколішки, сидячи навпочіпки, на сходнях у Ґандрії, один у всьому білому, здається, ми його добре знаємо як баламута й мартопляса. – Увечері на набережній у Порлецці. Вже забутий француз із широкою бородою біля пам’ятника Вільгельмові Теллю нагадує нам про його характерну особливість. Цей пам’ятник має таку ринву, як на кухні, – з латуні й каменю.

12 Kolejny

Подорожні щоденники. Вісім зошитів

* * *