Листи до Феліції (1913)

4

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

Franz Kafka

Briefe an felice

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© І. В. Андрущенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Січень

31.12.1912 – 1.01.1913

Коли сьогодні ввечері, о восьмій, я ще лежав у ліжку, ні втомлений, ні бадьорий, але не годен піднятися, пригнічений загальним новорічним гармидером, який навколо мене закручується, коли я так лежав, кинутий усіма, як собака, і вибирав з двох можливостей – або лишитися вдома, або провести вечір з добрими знайомими (тільки-но стрелила опівнічна гармата, радісні крики з моста і з вулиці, хоча на ній начебто ні душі, бій годинника і дзвонів звідусіль), – в той час як вибір цей тільки збільшував мою невтішну печаль і гірку замкнутість, а єдиною справою моїх очей, здавалося, лишається тільки безцільне блукання по стелі, – я раптом подумав, як же сильно мушу радіти, що через нещастя зараз не з Тобою. Щастя Твого погляду, щастя першої розмови, щастя сховати обличчя у Тебе на колінах – мені довелося б сплатити все це занадто дорогою ціною, cплатити тим, що Ти втекла б від мене, втекла б неодмінно і в сльозах, адже Ти сама доброта, але чим би мені зарадили Твої сльози? І міг би я побігти за Тобою – я, відданий Тобі, як ніхто на світі? (Як же вони там, за вікном, горланять у нашому тихому, віддаленому від головних вулиць районі!) Але на все це сам я не маю відповідати, відповідай, кохана, Ти, але відповідай після ретельних роздумів, які не залишають місця для сумнівів. Я почну з найдрібніших, незначних питань, які з часом ускладнюватиму.

Припустимо, завдяки надто щасливому збігу обставин нам випала нагода кілька днів пробути разом в якому-небудь місті, припустимо, у Франкфурті. Ми домовилися другого вечора піти в театр, я маю забрати Тебе з виставки. Ти наспіх і лише насилу-силу закінчила всі свої важливі справи, аби встигнути вчасно, і тепер мене чекаєш. Але чекаєш марно, я не приходжу, і про просте випадкове запізнення вже не може бути мови, всі терміни, на які в подібних ситуаціях пристає навіть найдобріша людина, давно спливли. І від мене жодної звістки, щоб розвіяти Твоє здивування; за цей час Ти могла б, не поспішаючи і до пуття, залагодити всі свої службові потреби, спокійно переодягнутися, бо в театр ми вже все одно спізнилися. Звичайного переочення з мого боку Ти навіть припустити не можеш, Ти, можливо, навіть трохи стривожена, чи не сталося, бува, щось зі мною, і, нарешті, раптово зважившись, – так і чую Твій голос, який віддає наказ візникові, – їдеш до мене в готель і просиш провести Тебе до мене в номер. І що ж Ти бачиш? О восьмій вечора (тепер я переписую першу сторінку свого листа) я досі лежу в ліжку, ні втомлений, ні бадьорий, запевняю, що не годен піднятися, скаржуся на все на світі і даю підстави припускати, що головні скарги ще попереду, намагаюся, погладжуючи Твою руку і запобігливо ловлячи в темряві Твій блукаючий погляд, виправити свій жахливий промах, всією своєю поведінкою і виглядом, проте, виказуючи те, що насправді готовий цю ж секунду і в повному обсязі повторити цей промах ще раз. При цьому я навіть не надто обтяжую себе поясненнями. Зате несумісність нашу видно мені так чітко і в кожній дрібниці, що на Твоєму місці я ні секунди б біля мого ліжка не барився, а в пориві досади і відчаю підніс би парасольку і з усією силою її об мене розтрощив.

Не забудь, кохана, що подія, мною описана, насправді скоріше зовсім неможлива. У Франкфурті, наприклад, якщо мені не дозволять перебувати в виставкових павільйонах невідхідно, я, скоріш за все, чекаючи на Тебе, цілий день стирчатиму біля дверей; судячи з усього, я і в театрі триматимуся не інакше, себто буду швидше настирливий, ніж неуважний. І при цьому я хочу надчіткої відповіді на своє питання, відповіді, неупередженої всіма сторонами, тобто і з боку дійсності, – тому я і питання своє ставлю надчітко. Отже, відповідай, найулюбленіша ученице, відповідай вчителю, який в безмежності своєї любові і свого безталання хотів би часом зникнути з лиця землі до неправдоподібності безслідно.

У Твоєму останньому листі зустрічається фраза, Ти одного разу її вже писала, я, по моєму, теж: «Нам одне без одного ніяк не можна». Це так, кохана, тисячу разів так, у мене, наприклад, зараз, у перші години Нового року, немає бажання сильнішого і безглуздішого, ніж те, щоб зап’ястя наші, Твоєї лівої і моєї правої руки, були пов’язані нерозривно. Не знаю навіть до ладу, чому мені саме це спало на думку, може, тому, що переді мною зараз книга про французьку революцію зі свідченнями сучасників, а ще, можливо, тому, що, напевно, все ж можливо – хоч я ніде про це не читав і не чув – ось так, нерозривною парою, зійти на ешафот. – Та що ж це таке лізе мені в голову, яка, до речі, бідолашному моєму романові нічого сьогодні повідомити не схотіла. Це все число 13 у даті Нового року. Але навіть найкраща цифра 13 не завадить мені, кохана моя, пригорнути Тебе до себе чимраз ближче, ближче, ближче. Тільки де Ти зараз? З якої новорічної компанії я Тебе вихоплюю?

Франц

1. XII.12 [1 січня 1913 р.]

Кохана, лише кілька слів про вечір новорічного дня. Знаєш, що зараз найбільше мене хвилює? Тільки сьогодні, у середу, отримав я Твій великий, гарний лист, який мав прийти вчора, у вівторок, з другою поштою. Тепер Ти пишеш: «Але у неділю вранці Ти теж вочевидь отримаєш листа» і маєш на увазі під неділею, очевидно, сьогоднішній Новий рік. Гаразд, але я не отримав того другого листа, і в конторі його не було. Тоді він, мабуть, прийде у квартиру лише завтра, коли я буду в конторі. Що ж, накажу негайно привезти його в контору, але чи він не забудеться, чи доправиться вчасно, чи не лежатиме в конторі ще один лист? Отже, кохана, це мої турботи. Клята пошта! Клята відстань!

Як добре Ти ставишся до мене в сьогоднішньому листі! Як Ти можеш мені подарувати і зрозуміти мої турботи! Постривай, я ще сьогодні ввечері подякую Тобі за це. Кохана, прощай, у мене тупа, велика, несосвітенно дурна голова, і ліве око трохи посмикується, тож мені слід бути серед людей. Чому б тоді й ні? Я все ще досить добрий для них, тому що, хай і перебуваю у своєму відносно найкращому стані, проте до них не належу.

Мене тішить Ойленберґове «Подолання», і люди поняття про нього зеленого не мають, але раді за його премію Шиллера^[1] і 12 з гаком тисяч марок, які, як розказував Верфель, він отримує від Ровольта щороку. Я неабияк заздрю йому в цьому, бо ж перетягнув тебе до себе, Феліціє. Тепер залишайся тут!

Франц

02.01.13

Але це абсолютно незрозуміло для мене, кохана, тільки-но я вирішив лягати спати, як приходить Твоя телеграма. Що ж робить берлінська пошта? Тобі принесли листа в квартиру на Новий рік, еге ж? Гаразд, в новорічну ніч я написав Тобі величезного листа і кинув його в новорічний ранок, тож Ти мала б отримати його сьогодні, 2-го, о 9-й ранку. Крім того, я, потішений Твої листом, написав Тобі у новорічний день у другій половині дня ще один і кинув його відразу, Ти, певно, отримала його о 10-й ранку. Нарешті я написав листа сьогодні ввечері, отримаєш, мабуть, Ти його завтра, 3-го, о 9-й ранку. Бачиш, що до мене, кохана, моєї вини нема. Моя пошта досить божевільна, Твої листи від 30-го та 31-го я отримав лише сьогодні, 2-го, а от Твоя новорічна листівка справді була в конторі. Чому нас так утискають? Хіба ж ми загалом так очевидно тішимося? Зараз біжу, щоб відправити цього листа негайною поштою.

Франц

2.01.1913

Вже дуже пізно, моя бідна, змучена кохана. Після не надто навіть поганої, але занадто короткої роботи я знову просидів без діла, відкинувшись у кріслі, і ось уже знову пізнісінько.

Не знаю, чи вірити серйозно у те, що мої листи затримуються, хоч переді мною і лежить Твоя телеграма, і я б вважав за краще довгісінькими своїми кроками до Берліна добігти, аби на місці і якнайшвидше з’ясувати справу. Як це взагалі можливо, щоб два, поза сумнівом, правильно надписані, та ще й із зазначенням зворотної адреси відіслані листи одного й того ж таки дня, але навіть з різною поштою, тобто в різних поштових мішках, – і раптом загубились? Я навіть уявити собі цього не можу. Якщо це і справді сталося, тоді на що взагалі можна покластися, так усі листи почнуть пропадати, зокрема і цей, і тільки телеграма ще якось дійде. У нас один вихід – покидати пера і бігти одне одному назустріч.

Кохана, тільки прошу Тебе, здійнявши руки прошу, не треба ревнувати до мого роману. Якщо мешканці роману помітять Твої ревнощі, вони розбіжаться, я і так з останніх сил, за краї сукні, їх утримую. І врахуй, якщо вони від мене втечуть, мені ж доведеться поквапитися за ними навздогін, нехай навіть в пекло, звідки вони взагалі всі й вийшли. Роман – це я, і мої історії – це я, благаю Тебе, де ж тут бодай найменше місце для ревнощів? Усі мої люди, якщо все у мене гаразд, і так руч об руч прямо біжать до Тебе, щоб урешті-решт Тобі прислужитися. Зрозуміло, і в Твоїй присутності я теж не зможу від роману відірватися, а якщо б зміг, було б зовсім зле, бо тільки завдяки письменництву я ще як то тримаюся за життя, тримаюся за той човен^[2], в якому Ти, Феліціє, стоїш. Досить сумно тільки, що мені не вдається як слід з ним впоратися. Але одне зрозумій, кохана Феліціє: я втрачу Тебе і втрачу все, якщо коли-небудь залишуся без письменства.

Через книжку мою^[3] не переживай, моя балаканина з цього приводу – лише наслідок поганого настрою тяжкого вечора. Я тоді чомусь вирішив, що кращий засіб осолодити Тобі мою книгу – це обсипати Тебе безглуздими докорами. Принагідно, на дозвіллі прочитаєш. Та й як, врешті-решт, вона може залишитися Тобі чужою! Навіть якщо Ти опиратимешся, вона сама приверне Тебе до себе, якщо тільки вона справді надійний мій посланець.

Франц

[На берегах аркуша]

Я насправді не знаю, якому ж листу надало загубитися, тому, де мова про Наполеона і дітей чи про Франкфурт?

Горе Тобі, кохана, якщо Ти хоч раз піднімешся вночі з наміром мені писати! Горе Тобі! З якою колєжанкою Ти бігла додому 30-го? Ревниве питання: що Твій батько говорить про [Бродового] «Арнольда Беера»?

3.01.1913

Звичайно, кохана, не треба було мені кидати писати, звичайно, я занадто рано сьогодні закінчив, ще тільки початок другої, але відраза вже трохи переважала бажання, хоч і сильне, хоч це і було радше не огида, а слабкість, – от я і зупинився. Будь ласка, кохана, коли прочитаєш ці рядки, кивни мені на знак того, що я правильно зробив, тоді воно і справді буде правильно.

Здається мені, ми обмінюємося одне з одним тривогами. Сьогодні в неспокої був я. Мені б дуже хотілося знати, отримала Ти мої листи чи ні? Сьогодні вдень були секунди, коли здавалося, що наступної миті, якщо мене зараз же не перенесе до Тебе, я просто не переживу. Ще вчора вночі, написавши і заклеївши попередній лист, вже лежачи в ліжку, я раптом подумав, що вся історія з моїми не доправленими листами пояснюється, можливо, підступами якої-небудь з дамунь у вашому бюро, яка з хтивої шкідливості їх приховала, щоб вручити їх Тобі лише ввечері. Цікаво, чи підтвердяться мої здогадки.

Твоєму закладові на пляшку шампанського я неабияк здивувався. Річ у тому, що і сам я, щоправда, перед літами, але, здається мені, на десятирічний термін, побився об схожий заклад зі своїм добрим знайомим щодо свого весілля. Я навіть виписав йому письмове зобов’язання, яке досі у нього на руках. І забув би геть, якби цими днями, через багато років, сам знайомий раптом ніби навмисне мені про це не нагадав. Причому йшлося теж про шампанське, правда, якщо не помиляюся, цілих десять пляшок, причому найдорожчого. Ймовірно, я тоді надумав влаштувати за десять років розкішну холостяцьку гулянку, сподіваючись, що за цей час і шампанське усмакую, чого, на жаль, досі так і не відбулось. Як Ти, напевно, здогадуєшся, до закладу дійшло в ту давно минулу і нібито гулящу пору, коли я багато ночей просиджував у шинках, але нічого при цьому не пив. Судячи з назв, шикарні були заклади: «Трокадеро», «Ельдорадо» і все в тому ж дусі. А тепер що? Тепер серед ночі я стою на вулиці американського міста і, немов у бочку, вливаю в себе невідомі мені напої^[4].

Той давній сон Тобі розповісти? Чому ж саме той давній, коли я майже щоночі уві сні Тебе бачу? Уяви собі, сьогодні вночі ми з Тобою святкували заручини. На вигляд усе було жахливо, жахливо неймовірно, та я й не запам’ятав майже нічого. Всі сиділи в напівтемній кімнаті за довгим дерев’яним столом, чорна стільниця якого нічим не була покрита. Я був у дальньому кінці поміж незнайомих людей, а Ти, далеченько і навскоси від мене, чомусь стояла. Від туги за Тобою я навіть голову поклав на стіл і так, лежачи, від низу до верху, не відриваючись, на Тебе дивився. Погляд Твоїх очей, спрямований на мене, був чорний, але в центрі кожної зіниці, мінячись золотом і вогнем, поблискувала іскорка. Тут ця картина розвіялась, але я встиг помітити, як за спинами гостей подавальниця, що нас обслуговувала, потайки спробувала якусь густу страву в коричневому горщику і злодійкувато застромила ложку назад. Побачивши це, я страшенно розлютився і повів дівчину – тут тільки з’ясувалося, що все відбувається в якомусь готелі, до якого вона і приписана, – в нескінченні надра службових коридорів і кімнат, де перед великим начальством довго висловлював свої скарги на її поведінку, нічого путнього, втім, так і не домігшись. Ну, що Ти на це скажеш? Старий же сон я, мабуть, пам’ятаю навіть ясніше, ніж цей, але сьогодні не розпо- відатиму.

Безмірно побоюючись зіпсувати Тобі неділю, висилаю свою останню світлину, причому відразу в трьох примірниках, адже, як мені здалося, в розмноженому вигляді вона дещо втрачає в страховинності. Не знаю, що з собою вдіяти, цей спалах надає мені весь час вигляду божевільного, обличчя перекошене, очі вирячені і скляні. Не лякайся, кохана, зовні я геть не такий, ця картка ні до чого, не думай носити її з собою, незабаром я пришлю іншу. В житті я принаймні вдвічі гарніший, аніж на цьому знімку. Якщо, втім, Тобі і цього здасться мало, тоді справи мої кепські. Як мені тоді бути? А взагалі-то одна цілком схожа моя фотографія в тебе є; як я змальований у своїй маленькій книжечці [Споглядання], такий я насправді і на вигляд, чи, принаймні, такий вигляд мав недавно. І таким, хочеш Ти того чи ні, я Тобі належу.

Франц

4.01.1913

І знову погано, геть погано працював, кохана! Щоразу одне й те саме – ну не дає себе утримати, вислизає з рук, наче щось живе!

Подумай тільки, тепер уже і на листи експресом покладатися не можна, Твій терміновий лист прийшов учора мені на роботу ввечері, і я, отже, отримав його тільки сьогодні вранці. Як же такий лист прискорює підйом по сходах, як змушує тулитися до вікна (за чверть дев’ята, ще досить темно), з якою легкістю спонукає на згідні, неуважно безтурботні кивки у відповідь на всі, в тому числі і найсумнівніші, питання, з якими, побачивши в читанні листа зручний привід для обговорення робочих потреб, з усіх боків поспішають до тебе колеги!

А потім прийшов другий лист, і ми були разом у Франкфурті, і обіймали вже не порожнечу кімнати, як раніше, а одне одного. Але в питанні моєму, кохана, Ти найгострішу частину таки оминула. Якщо вже грати, то по-чесному, Ти повинна бачити мене таким, як є, і в поганому, і в хорошому, мені легше, Ти у мене незмінно добра й кохана!

Але саме зараз, по правді сказати, я в нестерпному настрої, і єдине, що є в мені хорошого, так це злість на самого себе. Я погано писав, наслідком чого стає заціпеніння, що поступово мене охоплює. Ні втомлений, ні сонний, ні сумний, ні веселий, я просто не відчуваю в собі сил одним поривом бажань перенести Тебе до мене, хоча, як на те, саме зараз праворуч від мене стоїть порожнє крісло, а я як в ланцюгах і не можу звільнитися.

Так само приблизно було б і в нашій франкфуртській історії. Всупереч Твоїм припущенням, зі мною нічого б не сталося, нічогісінько, просто я тихо лежав би в своєму ліжку, дивлячись, як стрілки годинника, залишеного на кріслі біля ліжка, наближають, відміряють і благополучно поминають час нашого побачення. У мене не було б ні вибачень, ні виправдань, нічого, крім почуття провини. Враження, яке я справляв би на Тебе в такому стані, схоже на враження від інших моїх листів, відповіді на які Ти починаєш словами: «Франце, ну що мені накажеш з Тобою робити?»

Я замучив Тебе своєю впертістю? Але чим же ще, як не упертістю, здатен упертюх переконати себе в тому, що йому і справді дісталося неймовірне, небом дароване, одного прекрасного серпневого вечора явлене йому щастя?

Франц

Я не знаю, чи підеш Ти до контори на Водохреща, тому я надішлю цей лист у Твою квартиру, а завтра напишу другий у вашу контору.

05.01.13

Всього кілька слів, моя бідолашна кохана! Це вже хтозна-як пізно, якщо я хочу привітати вас з неділі, це потрібно зробити хутко. Єдине, що для мене важливо, це те, що я не тільки обіймаю Тебе за себе, але так, що Ти дізнаєшся про це. Однак мені спало на думку – можливо, ми не збираємось разом тому, що мені страх як кортить одразу Тебе поцілувати, тоді я пояснюю чільним вищим істотам, що спершу був би цілком задоволений, якщо можна було б гладити Твою руку, моя бідолашна кохана.

Франц

5.01.1913

Бідна, бідна кохана, хай Бог Тебе боронить од потреби коли-небудь читати цей нещасний роман, над яким я тупо кряжію. Жахливо, як змінюється його обличчя; поки клажа на повозі (он як я розписався – плями так і летять!), мені на передку добре, я з захватом хвиськаю батюгою, і сам чорт мені не брат; але тільки-но клажа звалюється (а цього ні передбачити, ні запобігти, ні приховати неможливо), як це було вчора і сьогодні, вона тут же стає непосильною ношею для моїх кволих плечей, – ну просто хоч все кидай і тут же, не сходячи з місця, рий собі могилу. Зрештою, для смерті від такого безвихідного відчаю немає місця гіднішого за власний роман. У мене тут якраз о третій ночі з сусідніх балконів восьмого поверху перемовляються двоє персонажів, з учорашнього дня добряче побляклих^[5]. А що якщо я знизу, з вулиці, крикну їм «Adieu!»^[6] і залишу їх раз і назавжди. І вони враз уклякнуть кожен на своєму балконі, втупившись один в одного через решітки перил своїми застиглими, мертвими рисами. Але я тільки нахваляюся, кохана, а насправді, звичайно, нічого такого не зроблю. Якщо – втім, ніяких «якщо», а то знову сяду в калюжу.

Сьогодні вдень я справді намагався поспати, але вийшло не дуже вдало, бо ж за стінкою – я цього не врахував – надписували 600–700 запрошень на весілля моєї сестри, призначене на наступну неділю, а мій майбутній зять, який керував цією роботою, крім всіх інших своїх приємних переваг, має такий пронизливий і заклично використовуваний голос, що варто людині, яка в сусідній кімнаті намагається заснути, зачути цей голос, як їй здається, ніби до горла притуляють пилку. Словом, спиться під такий акомпанемент не дуже добре – ти то злякано підскакуєш, то знову провалюєшся в сон. І це при тому, що я відмовився від чудової прогулянки, аби виспатися. Втім, урешті-решт я сяк-так поспав, і виправданням для поганої роботи все це послужити не може.

Як там стояла справа, кохана, з зауваженнями Твоїх батьків про мене? Але я хочу знати кожне слово і кожен вираз. Ну ж бо, надто вже довго Ти криєшся з такими речами від мене. Коли я чую такі зауваження, у мене виникає таке відчуття близькості з Тобою, воно, щасливе чи сумне, воно таке сильне і таке бажане для мене, таке, яке повністю виключається з Твоєї фізичної близькості, що я, занурений у цю насолоду, можу довго дивитися на повідомлення, не читаючи, не замислюючись, не відчуваючи нічого, крім Тебе. Тоді я ніби поруч з Тобою, звертаюся до Тебе, питаючи про Твоїх батьків, і втягнутий у те кревне коло, з якого Ти походиш. Можливо, немає ближчої близькості, ще вищим ступенем було б проникання.

З цим «досить симпатичним» дитячим лікарем ми теж, Феліціє, ще не скінчили. На ньому я ще трохи затримаюся, адже він наче невелика противага до франкфуртської історії і, по суті, являє собою, нехай і несвідомо, адресоване мені питання. І я повинен на нього відповісти. Якби, кохана, я Тебе тільки ревнував, ревнував, та й годі, я б по Твоїй розповіді приревнував ще більше. Тому якщо цей дитячий лікар був для Тебе такий важливий, що Тобі навіть довелося збрехати, аби від нього звільнитися, втім, тоді, кохана, це послідовність думок якогось ревнивця, а не моїх, хоча я і здатен їх відтворити. Хід же моїх думок ось який: Ти з цим лікарем цікаво поспілкувалася, Тобі приємно було провести вечір у його товаристві, він шукав продовження знайомства, яке саме по собі, принаймні в межах тієї недовгої ранкової бесіди, не було неприємно ні Тобі, ні Твоїй матері, і схоже, що внаслідок відкидання Тобою цих спроб подальші спроби продовжити знайомство з його боку або виключені, або малоймовірні, чому виною, судячи з Твоєї, Феліціє, розповіді, тільки я і повинен нести цю вину належним чином. Тільки як мені її нести? Може, з гордістю? Або із задоволенням? Або всім виглядом пропонуючи взяти на себе й наступні такі провини? Але ні, я нарікаю, я шкодую, мені б хотілося, щоб цей дитячий лікар приходив до Тебе у гості, щоб він і надалі зарекомендував себе тією ж милою людиною, якою був на Новий рік, щоб він виявився веселуном і щоб Ти весело його приймала. Хто я такий, щоб лягати йому поперек шляху? Всього лише тінь, яка, правда, нескінченно Тебе любить, але яку неможливо витягти на світ божий. Ну і чорт зі мною! – Однак тепер, звичайно, саме час всю цю карусель розкрутити в зворотній бік. Мене б просто роздирали ревнощі, якби я почув зі своєї далини, що цьому дитячому лікарю і справді вдалося все те, чого я йому на попередній сторінці так наполегливо бажав, а неправда, яку Ти йому сказала, вирвалася не з Твоєї чистої душі, а з мене, і я майже ладен повірити, що в словах Твоїх тієї секунди чувся легкий призвук мого голосу. – Однак як це судження узгоджується з попереднім? (Ось моя відповідь і повернулася до Тебе питанням.) Тільки як нескінченна карусель. Думаєш, з цієї каруселі мене можна витягнути? Та нізащо не повірю!

До речі, ще зі свого природного цілительства я твердо засвоїв, що всі напасті від медицини, не має значення, в чиїй особі вона представлена цього разу – окулістом, зубним лікарем або, у найгіршому разі, дитячим. Дурне перо! Яких тільки дурниць не напише, замість бодай раз написати щось розумне, наприклад «Ти моя кохана!», А потім ще раз «Ти моя кохана», а потім знову «Ти моя кохана» – і нічого крім цього.

Мої думки про Тебе куди розумніші за мої писання Тобі. Вчора вночі я довго не міг і не хотів заснути, о другій лежав у напівдрімоті і невпинно вів з Тобою найщирішу розмову. Розмова ні про що, без будь-яких повідомлень, швидше за це була сама форма відвертої розмови – і почуття незвичайної близькості і відданості.

Франц

6.01.1913

Не смійся, кохана, тільки не смійся, мені страх як закортіло, щоб Ти зараз була поруч зі мною! Іноді, заради забави, я вираховую, за скільки годин за найсприятливіших умов зміг би до Тебе дістатися і за скільки – Ти до мене. Виходить завжди довго, задовго, так відчайдушно довго, що, навіть відмовившись думкою від інших перешкод, з огляду на один тільки цей термін не наважуюся на спробу. Сьогодні ввечері, вийшовши з дому, я попрямував до будівлі на Фердінандштрассе, де міститься бюро вашого представника. Збоку могло здатися, що я мало не на побачення з Тобою йду. Але я обійшов будинок сам-один і самотою пішов. Навіть згадки про фірму Ліндстрем на жодній табличці не виявив. Ця людина називає себе всього лише генеральним представником компанії з виробництва грамофонів. Чому? Іноді я щиро шкодую, що в Празі так мало місць, що мають, принаймні за моїми відомостями, до Тебе стосунок. Квартира Бродів, Шаленгассе, Коленмаркт, Перлґассе, Обстґассе, Ґрабен. Потім ще кафе в Будинку представництв, зала для сніданків у «Блакитний зірці» і вестибюль. Як цього мало, кохана, але як же мало виділяється для мене на міській мапі!

Мені стільки всього треба Тобі відповісти на обидва Твоїх сьогоднішніх листи, що Твоя мати, якби вона мала змогу оглянути все це, дивувалася б десь у такій послідовності: як можна взагалі писати, коли хочеш сказати так багато і якщо знаєш, що перо з огляду на всю цю хмару-хмарою розказуваного лишить на папері хіба що невпевнену і незрозумілу риску?

Так, значить, мою фотографію Ти поклала в своє серце (яке там «сердечко», сягай вище!), чи то пак у свій медальйон, де вона неприємним сусідством потіснила Твою крихітку-племінницю, і маєш намір – чи вірити мені своїм очам? – носити його день і ніч, не знімаючи? Та невже Тобі не захотілося викинути цю жахливу фотографію геть? І вона не витріщається на Тебе, аж страшно? Чи заслуговує вона честі, яку Ти їй робиш? Подумати тільки, моя фотографія зберігається у Тебе в медальйоні, а сам я стирчу тут один в своїй промерзлій кімнаті (де я, як здається, на превеликий свій сором, днями ще й застудився). Але постривай-но, погана фотографіє, благословенна буде мить, коли я прийду і власною рукою вийму Тебе з медальйона! І якщо не викину, то тільки через погляди, які, можливо, Феліція на Тебе марнує.

Припиняю, вже пізно, а закінчити я б все одно ніколи не зміг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначені міцно тримати в обіймах і нічого іншого не прагнуть.

Франц

7.01.1913

Кохана моя Феліціє, пишу Тобі сьогодні по обіді, бо ж не знаю, чи встану взагалі ввечері з ліжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрізь; я можу в цей й не вірити, але так воно є. А якщо це не застуда, то щось збіса схоже на неї. Сьогодні питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло і, відбігши всього світу, мріятиму про Феліцію. Нехай спека виганяє з мене і з моєї кімнати всі застуди і всіх примар, щоб забезпечити чисте вмістилище для думок про Тебе, кохане моє дитя.

Щось мені нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недільного вечірнього листа я отримав в понеділок уранці, тоді як Твого недільного ранкового теж уранці, але тільки сьогодні, у вівторок. (На службу листи взагалі приходять акуратніше, живемо ж ми на відшибі.) Напевно, все через Твою світлину, яку пошта просто не хотіла мені віддавати. Мила, який же чудовий знімок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмішка, ця поза! Щось нездорове свердлує зсередини мені голову, але варто мені подивитися на Твою фотографію, і біль наче корова язиком злизала. Тепер нарешті я іноді бачу Тебе так, як побачив тоді, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсім не пам’ятав, але тепер, як на мене, він знову оживає в пам’яті. Привітність Твого погляду стосується всього на світі (так само, як мій на все на світі витріщається), але я беру її на свій карб і щасливий.

Кохана, про мою застуду, будь ласка, і думати забудь. Я взагалі згадав про неї лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повинні бути в житті, а бувають тільки в мріях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вічно пожадана, проте вряди-годи досягана любість. Воно перериває невблаганний хід часу і допомагає виснаженій, буквально втомленій життям людині, якою стаєш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я і справді вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Феліціє, мала справу з приємнішим кореспондентом, який нарешті навчиться розуміти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.

Франц

[На берегах] За чверть восьма. Лікування позаду, йду в контору.

8.01.1913

З різних причин я сьогодні, замість писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, після того як півтори години провів у його сімействі, слухаючи його батька, дрібного торговця сукном, розумної, до всього цікавої людини, яка розповідала безліч чудових стародавніх історій про колишнє життя празьких євреїв, ще з часів його діда – той був великим торговцем сукном. Хоч і в дружньому колі, але я був серед чужих людей і в їхньому товаристві сидів ні в сих, ні в тих, як собака в човні. Ця невідповідність завжди виражається у мене в тому, що я, коли мені що-небудь розповідають, не можу спокійно дивитися оповідачеві в очі, і погляд мій, якщо дати йому волю, прагне зісковзнути з обличчя співрозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестає бути спокійним, а застигає. Але хіба я зібрався описувати Тобі весь нинішній вечір? Де там, але з неймовірного розгардіяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупілу під вечір голову лізе тільки свавільна і другосортна нісенітниця. Мені взагалі здається, ніби в останні дні я розповів і відповів Тобі так мало, навіть з найпотрібнішого, що часом у мене з’являється відчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоїх вух. Не слід витлумачувати мої перед Тобою невідповіді на деякі Твої питання неправдиво і мені на шкоду, хвилі, що несуть мене, це хвилі темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, іноді й зовсім не просуваюсь, але потім раптом мене знову підхоплює, і тоді справа йде набагато краще. Ти і сама повинна була це помітити за нашу першу чверть року.

Я і сміятися можу, Феліціє, можеш не сумніватись, я навіть відомий як великий реготун, просто раніше я цією стороною був куди більш дурнячий, аніж тепер. Я одного разу навіть примудрився сміятися під час урочистої бесіди з нашим президентом – щоправда, це вже багато років тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як сміятися! Було б надто нудно описувати Тобі значущість цієї людини, просто повір, що вона величенна і що середньому службовцю нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту^[7] особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто на все горло, хоча і бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються від мене мої колеги, і мені було шкода їх більше, ніж себе, але нічого вдіяти з собою я не міг, – при цьому я навіть не намагався, наприклад, відвернутися або прикрити рота рукою, а тільки цілком безпорадно витріщався на президента виряченими очима, не годен навіть погляд відвести, в неясному, хай, імовірно, і справедливому припущенні, що виправити нічого вже не зможу, тільки погіршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змін. Зрозуміло, набравшись смаку, я сміявся не тільки зі щойно кинутих жартів нашого президента, але і з пущених недавно, і в минулому, і в майбутньому, і взагалі з усіх його жартів, так що незабаром вже ніхто навколо не розумів, що, власне, мене так розсмішило; загальне замішання певною мірою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж світська людина, він побачив світу, та й думка про можливість такого зневажливого ставлення до власної персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цієї хвилини непомітно втекти з зали, мабуть, і президент скоротив б трохи свою промову, і все обійшлося б порівняно мирно, себто поведінку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але ніхто не став би відкрито про неї розводитись, і вся історія, як це часто буває з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усіх чотирьох безпосередніх її учасників. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарічний чоловік, з по-дитячому круглим, хоча і бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворіз) почав свій, нехай і короткий, але несподіваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тільки що він, і так виведений з рівноваги моїм сміхом, стояв поруч з надутими від натуги щоками – і раптом починає виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цілком зрозуміло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, він має звичай нескінченно довго і гаряче відстоювати речі всіма визнані, причому промови його були б нудні до нестями, якби не їхня пристрасність, абсолютно недоречна, смішна і тому симпатична. А президент з сердечної простоти щось таке сказав, що мого колегу не цілком влаштувало, до того ж він, очевидно, під впливом мого тепер уже безперервного сміху, дещо забув, де перебуває, коротше, він вирішив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зі своєю особливою думкою і переконати в ній нашого (до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.