Czytaj książkę: «Павло Тичина», strona 2

Розділ третій. Мати

«У житті моєму великий вплив на мене мала моя мати, світлий образ якої я ніколи не забуду. Мати першою прищепила мені любов до народної пісні, прилучивши до найбагатших цінностей української творчості. Вона вчила нас насамперед бути чесними в житті й правдивими», – згадував Павло Григорович Тичина.

Мати – Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861— 1915), молодша від поетового батька, була вродливою, лагідною, працьовитою, кохалася в народних піснях. Зберігся її портрет: на голові темна хустка, добре лагідне, хоч і зажурене обличчя, проникливі очі, замріяна і збентежена палка натура – характерний образ української жінки.

«Мати моя Марія Василівна – яка вона була добра, людяна й хороша… Бувало, мама й каже: не займай павука, викинь легенько з віничка – хай лізе… Привчала, щоб ми уранці, умившись, ставали на молитву перед іконами».

Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Від матері, яка прекрасно співала, наслідував абсолютний слух і гарний тембр голосу. Жили в скруті, упроголодь. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродера Базики. Але на порятунок приходила пісня. Вона розраджувала, не давала щоденним клопотам про хліб насущний затьмарити світ, зів’янути ясному «цвіту-первоцвіту», що розквітав у душі малого хлопчика, якому судилася доля генія.

«Батько помер. Телеграми прийшли мені й Євгену. Увесь поїзд здавався мені наповненим печаллю. На другий [день], як поховали батька, я пішов на свіжу могилу. Там уже на колінах стояла мати, маленькі сестри мої Саша й Наташа принесли батькові снідать (у мисках і в тарілках), і мати все це поставила на могилі, сказавши: нехай старець чи странник якийсь це знайде».

Марія Василівна, як і батько Григорій Тимофійович, робила все можливе, щоб діти здобули освіту. Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин навчаються в Чернігові та Києві. Коли діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички, щоб нагодувати дітей, – радість яка ж, діти приїхали на канікули. А односельчани їй дорікали, чого вона побирається, як старчиха. Марія Василівна приходила додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і Тичининим дітям – мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он – і вчитеся, і малюєте, і книжки з собою привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що мати, яка бачить дітей рідко, страждає ще більше.

Марія Василівна померла 1915 року. Померла несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кілька років були дуже важкими, бо все зароблене по копійці діти складали, щоб віддати материні борги. Але ця хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили солдати нацистської Німеччини 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, серед них і племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого в лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало…

…Від матусі дітям діставалися дивні слова: «перегулюється небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигується». дітвора смішила маму: «А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».

І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:

 
День біжить,
дзвенить-сміється,
Перегулюється! —
 

запише молодий поет Павло Тичина у своїй збірці «Сонячні кларнети».

Розділ четвертий. Дитинство Співця яблуневоцвітності

У мальовничому куточку лісостепової України, в Новобасан-ському районі, недалеко від Чернігова, розкинулось село Піски, яке оповите з півдня чарівними лісами та заквітчаними луками з синьоокими озерами, а з півночі розлогими степами. Село Піски засноване в середині XVII ст. в період Національно-визвольної війни 1648— 1657 років на території Басанської сотні Переяславського полку.

Піски! Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом і горем освячена доля! Це ж скільки треба було людині докласти рук, щоб на цих бідних піщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свій корінь у глибінь землі, де сховані її скарби! Піски… А звідки вони тут? Геологи твердять, що тут, де нині розкинулося село, колись давним-давно знайшов свій кінець один із останніх льодовиків, що сунув із півночі. По дорозі зі Скандинавії він розгубив свої кам’яні валуни, а сюди докотив лише піщані язики й сказав історії: більше не можу! Води могутнього скандинавського льодовика збігли у видолинки, котрі згодом перетворилися на своєрідні оази серед піщаного моря.

Минав час. Родина Маковія (так каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми – Подолу – з’явилися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся від решти: город тягнеться до води, а на ньому – і жито, і картопля, і своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» піднялися свої дуки – вершителі сільської долі.

…Зима 1891 року обкидала Піски снігами. «…Перший янгол двері відчиняє, другий янгол столи застеляє, третій янгол хрещеному народженому рабу Божому щастя й долі шукає…» Два тижні вже минуло від Нового року, три тижні від Різдва і в родині Григорія та Марії Тичин народився ще один син – Павло. Невідомо, яку долю йому пророчила повитуха: чи попа, чи дяка, а чи хлібороба, – тільки ж напевне долі співця вона йому не передбачила. А батько, мабуть, мріяв, що син його виб’ється в люди – в попи чи в учителі, а може, колись і архієреєм буде – досягне тих височин, які батькові не судилися.

Традиційна дата 27 січня є датою хрещення Павла Тичини – так записано в знайденій Іриною Дмитрівною Блюдо (внучатою небогою поета) у Київському міському архіві виписці з церковної книги в справах Комерційного інституту).

Чоловіче ім’я Павло походить від латинського слова «раиіш», що означає «маленький». Павлик – незамінний мамин помічник у догляді за молодшим братом чи сестрою. Він добрий і чуйний. В іграх з однолітками не переходить меж дозволеного, він не тільки, наприклад, не піде рвати яблука в чужий сад, але й зробить усе, щоб відмовити друзів. Його здатність до співпереживання привертає до нього багатьох людей, і вони охоче довіряють йому свої таємниці. Схильний до філософствування. Працювати Павло може в будь-якій галузі. Колег по роботі підкуповує своєю скромністю і працьовитістю, надійністю і готовністю підмінити товариша в скрутну хвилину. Свою роботу Павло виконує так, що ні підганяти, ні змушувати його не треба. Він не мовчун, хоча і балакучим його навряд чи назвеш. У характері Павла всі якості перебувають у гармонії одна з одною і навколишнім світом. Він ніколи не відмовиться від можливості заробити зайву копійчину, але піде на це лише в тому випадку, якщо додаткова робота не надто порушує розмірений уклад його життя. Павло стежить за своєю зовнішністю, уміє красиво вдягатися, у нього хороші манери, – словом, йому є чим зачарувати жінок. Він щедрий і ласкавий коханець, ніжний і пристрасний. Павло шукає жінку, гідну себе, але у нього чудова інтуїція, і він відчуває, яка жінка може відкинути його. Він ставить любов високо, але ніяка навіть найпо-лум’яніша любов не стане йому завадою на шляху до кар’єри. Для досягнення бажаної мети він здатний відмовитися від свого почуття, навіть якщо йому загрожує самотність. Павло ревнивий, але зовні це майже не проявляється, він переживає це почуття в собі. Він любить дружину, але любов ця тепла і рівна, а не жагучо бурхлива. Допомагає дружині по господарству, але робить це так, щоб кумасі-сусідки не лихословили, що дружина остаточно сіла йому на шию. І пити Павли п’ють, але, як і в усьому, знають міру. Невірність дружини не прощає, дізнавшись про зраду, безжально пориває всі зв’язки. У будинку ним керує дружина – але тільки в будинку. У молодості Павло веде бурхливе сексуальне життя, намагаючись довести самому собі свої сексуальні можливості. У нього трапляються дрібні невдачі, властиві багатьом чоловікам, але для нього це майже трагедія. Павло схильний до статевого неврозу. Він ранимий, і в інтимній близькості йому важливо, щоб жінка розуміла його бажання, йшла їм назустріч, а не керувала його сексуальною поведінкою. Павло любить людську теплоту, у нього розвинене естетичне почуття, він надає великого значення обстановці, в якій проходить його зустріч із жінкою: тиха музика, м’яке світло, квіти у вазі на столі. Павлові чужа груба плотська насолода, він ніжний і ласкавий. Якщо його почуття до дружини погаснуть, він тут же починає шукати собі іншу жінку – для душі. «Зимовий» Павло одружується пізно, його шлюб по любові часто водночас буває і шлюбом з розрахунку. У сімейних відносинах Павло не воліє бути лідером. Йому потрібна дружина активна, здатна перебрати на себе всі обов’язки по дому. Він же буде насолоджуватися створеним нею затишком і спокійною атмосферою. Це зовсім не означає, що Павло нахабно використовує свою дружину, адже він завжди безвідмовний в тому, щоб допомогти їй у будь-якому питанні. Дітей своїх Павло дуже любить і часто їх балує.

Ще малям Павло відрізнявся від інших Тичининих дітей розумом і неабиякою пам’яттю. Він сам твердив, що міг дещо згадати з того віку, коли ще був у сповитку. В «Автобіографії» він згадує якісь світлі плями, кольорові враження від весняної днини, коли ще й розмовляти не вмів: «Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода… Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як – ще не міг я своїм розумінням охопити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю…» Наступні спогади значно чіткіші: «Ясніше вже себе пам’ятаю в ті роки, коли пробував спинатися на ноги й ходити потроху – спочатку під столом, притримуючись за ніжки його, а потім і назустріч матері, захлинаючись рясним сміхом, у широко розкриті, рідні материнські руки…» Він згадував: «Коли був зовсім малий, йому вдягали червону шапочку (чи, може, жовтогарячу), що зав’язувалась поворозочками на підборідді, і коли мати чи старша сестра підносила мене в хаті до вікна й показала, як сходить місяць – великий, червоний… Мовляв, бач, у місяця червона шапочка, і в тебе теж… я від радості щось… сміхом виявляв…»

На фотографії, зробленій у дитинстві (уже в хорі монастиря), бачимо лобатого, круглоголового хлопчака з великими серйозними очима.

Павлуша ріс серйозним, несміливим, скромним, з вічним бажанням сидіти десь у куточку, щоб його й не помічали. Старався менш нагадувати про себе, заважати дорослим, бо родина була надто велика – одних дітей дев’ятеро, важко було батькам з ними. З дитинства він прагнув усе осягти без чиєїсь допомоги, намагався наполегливістю переборювати всі перешкоди.

Яскравим спогадом дитинства були поїздки малого Павлуся до Києва: з мамою на прощу та з батьком. Багато цікавого набачився він, та найбільше запам’ятався йому Богдан Хмельницький на коні – і знову згадалися восьмилітньому хлопчакові батькові й материні розповіді про прадіда-запорожця, про козаків та гайдамаків, казки про Котигорошка та Івасика-Телесика, про Кожум’яку та богатиря Михайлика, пісні дяків та сільських дівчат – і все це «опадало, мов янтарні зерна», в дитячу душу…

Батько й мати, старші сестри й брати в дитинстві прищепили Павлусеві любов до музики. «Батько. Увечері пізнього літа. Темно вже зовсім. Батько, спершись на низенькі ворота, слухав уважно щось. А я ж на призьбі сидів. І раптом він до мене потихеньку:

– А йди сюди, Павлусю, ось послухай!

«Ліру» парубки імітували (два голоси), у квінту гули, у квінту, а один – заспівав жалібно, як лірник… Ой, як же мене по-чудовому вразила та «Ліра»!»

У хаті Тичин цінувалась книга: усно переказувалася повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», перечитувалась пушкінська «Казка про царя Салтана». «В дошкільну сільську пору життя мого, коли я весь був в оточенні українських казок, пісень, колядок та щедрівок, – я пам’ятаю: батько читав у родині нам «Тараса Бульбу» М. Гоголя. І – чи то тому, що Гоголь розповідав про Україну, чи тому, що батько прочитані місця пояснював нам своєю рідною мовою і тут же часто додавав ще і власні розповіді про Наливайка, якого живцем на сковороді смажили, чи ж про козака, який, стоячи на землі, у бика, що повз нього пробігав, вирвав бік рукою, тощо – я першу російську прослухану книжку не відчув ще як російську… Але враження лишилося на все життя…»

Материнські казки, пісні сільських дівчат, розповіді батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таємничого й незбагненного.

У родині часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. У Печерській лаврі приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет».

Павлусь мав досконалий музичний слух і дзвінкий мелодійний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвіночок, давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього. «Батько грав на гармонію, учив мене дзвони Лаври й руської церкви. Тоді якраз я з батьком проїхав був через два міста – Київ та Чернігів». І так це сподобалось малому Павлусю, що він на широкій пилці, яку батько привіз із Києва й повісив у сінях, «узявши дві палички, показував нені, як дзвонять у Києві. І так я вже надоїв батькові своїм дзвонінням, що він тільки махне рукою: оцей іще мені Павлусь!»

Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячі роки, побачивши «на старому погребищі (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польової каші), я дзвонив у нього (точніше – у два великих кільця) й співав своїх пісень, яких уже на той час знав я: від батька (під гармонію, яку він у Києві купив за 50 копійок, мо’ за 1 крб, не пригадую); він ще вразив мене тим, що чув у Києві спів криласного хору «Сєдє Адам проти рая і плакався горько»; від дяків у клуні (під час храмового свята Трійці) – мене, малого, ще тоді страшенно вразили народні пісні…».

Отож, на формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети церковної музики, в які батько втаємничував сина.

Як і колись Тарас Шевченко, дитиною Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем, маючи неабиякі здібності до малювання. «На камені я вуглем малював!» Зацікавлене мале дитинча вже приглядається до того, як іконописці малюють святих, як фарбують, із чого і як фарбу видобувають. «Глей із колодязя. Ось вохра. Камінчики з-під маслин. Чорну фарбу з них роблять! Церкву фарбували. Горобця покрасили й пустили. Він поскакав у кущі. Бо не зміг злетіти… Одежа святих – чисті фарби (без домішки) – жовті, сині, жовтогарячі, зелені, коричневі, фіалкові, малинові, бордові (бурякові), іноді білі…» Та не тільки святих тягне його зображувати. Його меткий, чіпкий погляд не проминає «житійних» сюжетів, різних людей, навіть того, що надто віддалене від «святості». І з’являються на стіні чи на камені «нарисованные мной пьяницы нашого кутка (тупика улицы)».

Він навіть готувався вступити до Художньої академії в Петербурзі, але брак коштів став на заваді.

Краса придеснянської природи, українська народна пісня та церковна музика складали кольорові враження малого Павла, що зливалися з образами звуковими; певне, саме вони визначили згодом самобутність авторського стилю поета.

Розділ п’ятий. Перша вчителька

1897 року, коли було відкрито земську початкову школу, батько віддає до неї допитливого шестирічного малого Павлуся, в якій він навчатиметься протягом 1897—1898 років. Вчила Павла, як і інших Тичининих дітей, добра незабутня Серафима Морачевська, яка, за порадою дяка, взялася у своїм помешканні для селян заснувати аптеку й бібліотеку, а в школі вести хор. З особливим почуттям подяки згадує Павло Григорович свою першу вчительку: «Таким чесним і трудолюбивим натурам, як С. Морачевська, хотілося дати народові знань більше, ніж потрібно за програмою. І це бажання… стало формою виявлення її душі, її совістю вчителя і людини».

Саме ця витончена, інтелігентна русява, висока й струнка жінка, донька й онука священиків, жителька Чернігова, обрала для себе (як тоді говорили) місцем служби село Піски Ново-Басанського повіту. Саме вона вчила усіх школяриків не лише читати й писати, а й малювати, грати в шкільному театрі, співати в хорі. Вона віддала тим пісківським дітям усе своє серце. Саме вона підказала Тичинам, яким чином вони можуть дати своїм дітям освіту. Серафима Миколаївна, як можна судити зі спогадів її учня Павла Тичини, була послідовницею педагогічних принципів великого вітчизняного «на-вчителя учителів» К. Д. Ушинського. Її уроки збуджували уяву учнів, її розповіді були образні… Вона не перевантажувала дитячих мізків надмірною кількістю інформації – вона навчала ці мізки працювати, привчала учнів до систематичної роботи, постійного бажання пізнавати світ…

Багато чого з уроків учительки навіки сонячним блиском залишилося в пам’яті Павла Тичини. У спогадах про своє дитинство Тичина напише: «…моя вчителька, вона – із найдорожчих і найближчих для мене людей…»

Не обмежуючись програмою сільської початкової школи, Серафима Миколаївна проводила для учнів позаурочну роботу, де розглядались питання з історії України, української мови, влаштовувала репетиції дитячого хору. С. Морачевська за власні кошти створила шкільну бібліотеку, де були твори українських письменників. Обла-штувати шкільну бібліотеку, складати бібліотечний каталог їй допомагав Павло. У бібліотеці він прочитав десятки цікавих книжок українських авторів.

Серафима Миколаївна Морачевська помітила і належно оцінила неабиякі вокальні дані, абсолютний музичний слух, феноменальну пам’ять дякового сина. Вона пробудила в майбутнього поета любов до книги, до рідного слова, музики, навчила нотної грамоти. За добре навчання вона подарувала Павлові «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Помітивши його гарні вокальні здібності, взяла до дитячого хору: «Які це були прекрасні для мене хвилини! Ми співали там українських та російських пісень. Серафима Миколаївна показувала нам ноти, учила по них співати, і я, ще не розуміючи змісту цих значків, з гордістю тримав ноти в руках і прислухався до пояснень улюбленої своєї учительки».

С. Морачевська порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки. Батько, який бачив, як тягнеться син до знань, але через нестатки не міг послати його вчитися далі, віддає 9-річного Павла до хору одного з чернігівських монастирів.

Ставши навіть академіком, Павло Тичина завжди допомагав своїй першій вчительці – і придбати вугілля на зиму, і висилав їй ліки, книги, продукти, аргументуючи свої турботи не безгрошів’ям Серафими Миколаївни, а тим, що їй важко самій ходити в місто, тому колишні учні повинні їй допомагати, а в останні свої роки узявся й за написання поеми, яку присвятив першій учительці. На жаль, поема «Серафима Морачевська» залишилася незавершеною.

У квартирі 40-річного академіка П. Тичини завжди була на видному місці світлина з улюбленою першою вчителькою. І відомий поет при всякій нагоді КОЖНОМУ прагнув розповісти про свою ПЕРШУ вчительку, виконуючи біблейську пораду: «Не ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!»

Було Павлові десять років, коли він закінчив навчання у сільській школі. допитливому хлопцеві хотілося вчитися далі.